Едуард стояв на балконі. Сьогодні був його день народження, але ні торта, ні гостей не буде.

Навіть подарунків не буде, адже відколи не стало його дружини, життя для нього ніби зупинилося, добре в нього є дочка, а значить, є заради кого жити.

Згадавши про доньку, чоловік пішов будити восьмирічну Марину, проте в кімнаті дівчинки не було.

Занепокоївшись, чоловік знову кинувся до балкона, але й на вулиці дівчинки не було.

Марина вчилася в другому класі й жила з батьком.

Бабуся – мати мами Марини після того, як не стало дочки захотіла забрати онуку, ось тільки Марина відмовилася.

Вона бачила, як батько тяжко переживав втрату дружини, а якщо від нього пішла б і дочка, то він уже навряд чи впорався б з такою важкою втратою.

Едуард був сиротою з дитбудинку, проте, незважаючи на це, він був рукастим і дуже хорошим сім’янином.

Поки інші наймали будівельну бригаду, щоб зробити ремонт, Едуард все робив сам.

Його дружина – Тетяна була під стать чоловікові: вона чудово пекла, шила, в’язала, загалом, була справжньою господинею.

Жінка більше тішилася відрізом тканини, аніж букетом квітів або дорогим французьким парфумам, адже з простого відрізу тканини вона створювала такі шедеври.

Бувало, пошиє собі гарну сукню, а потім і дочці зішиє таку саму тільки меншу, що потім всі цікавляться, в якому магазині продають такі гарні вбрання.

Тетяна зовсім не вміла сидіти без діла, вона або шила, або в’язала.

В’язання не припинялося навіть влітку, зате до холодів вся родина була забезпечена теплими шкарпетками, рукавичками, шапками, безрукавками та светрами.

Якось вона зв’язала три однакові светри з химерними зимовими візерунками, і вони на новорічних святах красувалися в них.

Едуард часом дивувався, як така дівчина могла звернути на нього увагу: гарна, розумна, господарська і з заможної родини, а вона взяла і погодилася вийти за нього такого нещасного заміж.

Мати Тетяни була проти цього шлюбу, адже вона вважала, що Тетяна завдяки своїм талантам була гідна кращого, а не життя в однокімнатній квартирі з якимсь хлопцем з дитбудинку. Не допомогло й те, що мати сказала недбайливій дочці, що не допомагатиме їй і взагалі забере спадщину. Здавалося, дівчина була закохана і не збиралася слухати когось.

Тетяна і справді жодного разу не пошкодувала, що погодилася вийти заміж за Едуарда.

Так, у неї не було гарної пишної весільної сукні, про яку мріють мільйони дівчат, вона пошила її сама.

Мереживна біла сукня досі була в їхній шафі, і діставалося щороку рівно в річницю їхнього весілля.

Весільного бенкету теж не було, після розпису Тетяна та Едуард просто влаштували собі романтичну вечерю і все. Спочатку було нелегко, Тетяні звикла до найкращого, довелося вчитися жити заново. Вона навчилася економити, готувати смачні страви з того, що їсти і шити справжні шедеври зі звичайної тканини.

Усе змінилося, коли Марина народилася. На той час Едуард вже накопичив енну частину грошей, і взявши кредит, купив трикімнатну квартиру.

Звісно Тетяна про сюрприз, що готувався, нічого не знала, зате, коли Едуард поїхав її забирати з пологового будинку, була приємно здивована тому, що чоловік в її відсутність не тільки перевіз всі речі і розставив все по місцях, але і зробив генеральне прибирання.

Хоча насправді Едуарду допомогли співробітники клінінгової компанії. Їхня стара квартира була благополучно продана і кредит був частково погашений. А коли Тетяна вийшла з декрету, то вони разом із чоловіком лише за три роки змогли закрити кредит.

Здавалося, живи й радуйся: дім повна чаша, в сім’ї панує любов та повна ідилія, але хто знає, що чекає там за поворотом. От і Тетяна не знала, вона просто йшла з роботи, думаючи, що б приготувати на вечерю. Вона сама не зрозуміла, як через поворот на великій швидкості з’явився той автомобіль…

…Едуард і сам хотів піти за дружиною. Але Марина не дала. Едуард досі не може забути цей наївний дитячий погляд та слова маленької дочки:

– Тату, ти ніколи не підеш? Ти мене не кинеш, як мама? Тату, прошу тебе, живи довго, живи, благаю тебе! Якщо тебе не стане, я не зможу.

– Що ти таке кажеш, доню? Ти ще така молода, у тебе все життя попереду.

– Ні, тату, я не хочу жити без тебе та мами. Якщо і ти підеш, то я теж.

Може переживання за власну доньку і послужило тим, що чоловік тримався як міг, проте він не тільки не загульбанив, і не опустився на саме дно, як очікувала на його теща, навпаки, Едуард став ще старанніше працювати, щоб забезпечити свою дочку всім необхідним.

Марина ж росла слухняною дівчинкою і намагалася не тільки не завдавати клопоту батькові, а й допомагати йому у всьому. До своїх восьми років дівчинка сама могла завантажити одяг в пральну машинку, а потім розвісити її. Чистоту в квартирі теж підтримувала вона, добре дівчинка бачила, як мама пилососить і витирає пил, тож проблем із цим не виникало. Одне засмучувало дівчинку, вона не могла готувати та й в’язати, як мама вона теж не могла. Хтось скаже, які її роки, вона ще дитина і в неї ще все попереду.

Ось тільки спробуй пояснити це дитині, яка хоче все тут і зараз. Ось і зараз у тата день народження, а вона навіть не знала, що йому подарувати. Раніше мама пекла торт, готувала святкову вечерю, а ще вона дарувала йому якусь річ, зроблену своїми руками: светр, шарф, махровий халат, пошитий по викрійці з журналу.

Ще напередодні Марина перерахувала свої заощадження, які вона відкладала досить довгий час, але все одно цього було дуже мало, щоб купити щось вартісне.

Едуард працював будівельником, а вони, як відомо більшу частину робочого часу проводять на вулиці, і не важливо, що на вулиці літня спека або сильні морози. Ось і зараз за вікном мінус десять, і Марина розуміла, що просто зобов’язана подарувати батькові щось особливе, що зігріватиме і нагадуватиме про неї.

Рано-вранці, поки батько ще спав, дівчинка одяглася і безшумно вислизнула з квартири. Вона сподівалася, що повернеться до сніданку, однак у найближчих магазинах побачивши її заощадження, з нею не захотіли навіть розмовляти. Хтось сміявся, хтось виставляв, мовляв, у нас брендовий магазин, і тут таким бідним, не місце.

Дівчинка засумувала, але вона розуміла, що просто не могла повернутися додому без подарунка, тому йшла далі і далі.

Едуард же ж навіть забув, що в нього день народження, і вибіг на вулицю в чому був, тобто в піжамі та халаті.

Чоловік метався дитячим майданчиком і заглядав під кожен кущ, у кожну альтанку, проте дівчинки ніде не було.

Повернувшись додому і переодягнувшись, чоловік пішов далі. Проте ні біля будинку, ні на іншій вулиці Марини не було. Він обдзвонив її подруг, але ніхто не знав, де її можна знайти. Чоловік запідозрив недобре.

Чоловік почав обдзвонювати всі лікарні, всі установи, проте скрізь на нього чекала одна і та сама відповідь – сьогодні такі не надходили.

Тим часом, Марина мало не плачучи крокувала все далі і далі. Вона втомилася і зголодніла, та й тато давно прокинувся і, напевно, шукає її, а подарунок досі не куплений.

Завернувши на інший провулок, дівчинка побачила ринок, звідки долинали жваві крики продавців:

– Тістечка! Гарячі пиріжки!

– Шкарпетки! Чиста шерсть! В’язані вручну!

– Сало! Копчене, солоне, ароматне!

Дівчинка поспішила на голоси, ринок був її останньою надією. Марина чудово пам’ятала, як мама часто говорила подругам, що коли мало грошей, то на ринку все одно можна щось купити, головне торгуватися. Ось і зараз дівчинка кинулася до молодої жінки, яка торгувала в’язаними речами.

– Тітонько, скільки коштує шарфик?

– Дівчинко це комплект: шарф, шапка й рукавички.

– Скільки коштує?

– Тисячу пʼятсот тисячі.

– У мене немає стільки грошей… Тітонько, продай шарфик, мені дуже треба …

Марина вже мало не плакала. Вона розуміла, що тих грошей, що в неї є їй і справді не вистачить на подарунок батькові, якщо тільки вона не купить йому шкарпетки, а шкарпетки хіба дарують на день народження.

– Скільки в тебе є?

– Сімсот… У тата день народження, я ось поки він спав пішла. Ходила, ходила, та так нічого й не знайшла.

– Звісно, на такі гроші зараз нічого не купиш. А твоя мама де?

– Мами не стало… Вона у мене така рукодільниця була, такі красиві речі могла в’язати… Вона завжди татові дарувала щось в’язане, от і я вирішила…

Людмила сама була сиротою і не з чуток знала, що це таке. Нещодавно вона втратила і чоловіка. Працювала жінка прибиральницею, зранку підлогу в аптеці помиє, а потім на ринок торгувати.

Після обіду під’їзди миє, а ввечері знову в аптеку. Квартира однокімнатна, сини погодки: старший у першому класі навчається, а молодший ще в садок ходить, от і доводиться крутитися.

– Ти де живеш, бідненька?

– Недалеко тут, на Сонячній.

– Недалеко кажеш? Так ти далеко зайшла… Напевно, тебе вже батько шукає. Слухай, давай зробимо так, я тобі продам цей комплект за ціною матеріалу і проведу тебе додому, а то ще заблукаєш, а мені потім все життя переживати – дійшла, не дійшла. До речі, мене тітка Люда звуть, а тебе?

– Я Марина, а мого тата звуть Едуард.

Вони йшли вулицею і розмовляли. Людмила пояснювала дівчинці, що йти отак не можна, що у житті всіляке може статися, і що подарунки потрібно готувати заздалегідь, і якщо вона хоче зробити батькові приємне, то нехай піде в гурток в’язання, а потім поступово в’язатиме і якраз перед святом встигне з подарунком. Вони вже завернули на вулицю Сонячну, коли побачили Едуарда. Чоловік ішов з похмуро опущеною головою, і тільки вигук Марини змусив його стрепенутися і його обличчя засяяло.

– Тату, з днем народження! Тримай, я тобі подарунок купила! Це тітка Люда в’язала, вона дуже хороша. Вона мене провела, щоб я не загубилася…

Марина все говорила і говорила, а Едуард збентежено дивився на молоду жінку і навіть не знав, що сказати. Трохи опам’ятавшись, чоловік подякував жінку, а вона наостанок йому сказала:

– Гарна у вас донька, не сваріться. Ви її краще в гурток в’язання запишіть, вона має хватку.

– Так-так, обов’язково запишу, дякую вам ще раз!

Едуард і справді не став сваритися, адже все обійшлося, та й Марина так зворушливо просила вибачення, раз у раз, повторюючи: – Тату, ти тільки не сварися, тітка Люда мені вже пояснила, що отак йти не можна, і що може статися біда.

– Тітка Люда діло говорить, далеко не можна йти, тим паче не сказавши нічого. Вона сказала, ти хочеш навчитися в’язати, чи не так?

– Так, тату.

– Добре, я спробую дізнатися, де цього навчають.

…Пройшло кілька днів, Едуард ішов на базар, щоб купити пряжу та спиці для доньки. Побачивши Людмилу, чоловік підійшов ближче до неї.

– Здрастуйте…

– Здрастуйте, а вам пасує, ніби для вас і в’язала.

– Дякую вам… Я хотів запитати, де можна нитки купити?

– Можна, звісно, і у спеціалізованому магазині, але там дорого. Ви йдіть вглиб ринку, там у третьому ряду, торгує Марія Іванівна, скажіть їй, що Людмила відправила, вона вам дасть, що вам потрібне. У неї і спиці є, і гачки, і навіть схеми для в’язання.

– Добре я зрозумів. Дякую.

Коли Едуард уже вийшов із ринку, Людмили вже не було. Потім чоловік ще кілька разів приходив на це місце, але Людмили знову не було. Довелося знову йти до Марії Іванівни, щоб дізнатися, де її можна знайти.

– Так вона заслабла у лікарні вона. Чоловіка в неї немає, родичів теж, сирітка вона, от і допомогти нікому. Діти поки що у мене живуть, поки Люда одужує. А ти чому цікавишся?

– Та я гурток з в’язання шукав для дочки, дещо знайшов, але все так далеко. Я подумав, що Людмила могла б навчити Марину, а я їй заплатив би за це.

– Зрозуміло… Тільки вона ще довго не зможе в’язати.

– А в якій лікарні вона лежить?

– Тут недалеко…

І вона назвала адресу.

– Дякую.

Едуард і сам не зрозумів, навіщо купив квіти і навіщо пішов до лікарні.

Його просто тягнуло туди. Людмила була приємно вражена, їй після чоловіка ніхто не дарував квітів.

Наступного дня Едуард знову прийшов, але вже з Мариною. Так вони відвідували жінку іноді, а коли її виписали, прийшли до неї на виписку.

А потім подзвонила Марія Іванівна. Виявляється в квартирі Марини був дим і все попсувалося. Сказали стара проводка…

Людмила тільки гірко заплакала…

– Людмило, ми обоє дорослі люди і чудово розуміємо, що у вашій квартирі жити не можна, – сказав якось Едуард. – Ви поживите в нас, а коли зробите ремонт, зможете переїхати.

– Але в мене діти…

– Так це ж чудово! Маринці не буде нудно, та й ви її в’язати навчите.

Тепер у будні Едуард працював на будівництві, а у вихідні робив ремонт у квартирі Людмили. Нічого такого, просто очистив все від сажі, знову відштукатурив і пофарбував стіни, замінив двері, перестелив паркет.

Людмила збирала речі, адже її квартира була вже готова і вона мала переїжджати. Діти про щось шепотілися в кімнаті Марини і чекали, коли прийде Едуард із роботи.

Чоловік прийшов як завжди увечері, і побачивши у коридорі сумки все зрозумів. Людмила накрила на стіл до вечері, все було як завжди, але діти не їли, а докірливо переводили погляд то на Едуарда, то на Людмилу.

– Що відбувається? Чому ви не їсте?

Чоловік не розумів, що відбувається.

– Мамо, ми не хочемо їхати звідси.

– Тату, нехай вони залишаться.

– Мамо, давай залишимося …

Едуард дивився на Людмилу, а вона дивилася на нього. Було видно, що їм і так важко давалося це рішення.

– Тату, правда, що ви як діти малі? Видно, як ви один до одного ставитеся…

– А, й справді, Людо, навіщо вам їхати? Живіть тут, діти звикли один до одного, та й я, якщо чесно.

…Людмила з Едуардом одружилися, і на одну щасливу родину в світі побільшало.

Вже й діти виросли, вже й вони обзавелися своїми сім’ями, але досі за кожним сімейним гулянням згадують, як познайомилися їхні батьки, і який подарунок насправді Марина зробила своєму батькові.

Вона не шарфик із шапкою йому подарувала, а подарувала йому любов та надію на майбутнє!

КІНЕЦЬ.