– В липні мій син втретє буде одружуватися. Я думала, цього разу Ігорко не буде робити жодної забави, бо скільки ж можна, але його наречена ще не була заміжня і хоче пишного торжества.

Я ж почала з чоловіком по троху готуватися, але в неділю син заїжджав ненадовго і сказав, щоб ми не турбувалися через це, бо Надя його, як і сам син, нас з батьком на весіллі бачити не хоче.

– Мам, ти всім гостям ще на першому моєму весіллі запам’яталася. З нас годі твого виття.

Це правда, але тут інша ситуація. Тут невістка з хорошої і багатої родини, ну а попередні були такі, що ще в наш гаманець заглядали. А свати тільки те й робили, що в чарку зазирали і ніякої від них помочі.

Коли Ігорко вперше збирався одружитися, ми відмовляли з чоловіком як могли. Але син зробив по-своєму.

Ну звісно, що все весілля я проплакала, бо це важко дивитися на власні очі, як син, єдиний син, марнує своє життя.

Може Оля ця була і хороша, але родина в неї ще та. Весь наш район шепотівся в нашу сторону, ніби-то, яку ми невістку мати будемо, хай Бог боронить з такими зв’язуватися.

Я трохи до них пхалася, а невістці це не подобалось. І ви знаєте, слава Богу, розлучилися.

Потім була Ліда, і не краща за Олю. Але з Лідою Ігорко ще й додумався дитя на світ привести, хоч я просила цього не робити. Тепер аліменти платить, а я туди не ходжу, бо Ліда мені з онуком бачитись не дозволяє. Трохи дивна вона, але нехай там, головне, що вони розбіглися.

І ось тепер третій шлюб і Надійка. З пристойної сім’ї, свати лікарі, сама невістка косметолог. Гроші вони мають.

Але син сказав, що йому хватило моїх плачів на двох попередніх весіллях, то ж на третє він мене не запрошує.

Я сиділа на кухні й бездумно перебирала пальцями узор на скатертині. Слова Ігорка не йшли з голови. Не хоче, щоб ми з батьком були на весіллі… І це він так просто сказав, наче обговорює прогноз погоди. Мій єдиний син. Моє серце… І от я тепер зайва.

Чоловік теж мовчав. Він завжди менше говорив, ніж я. Але я бачила, що і його ця новина вразила.

– Ну що, будемо так просто сидіти й ковтати образу? – озвався він зрештою. – Може, підемо й поговоримо з ним по-людськи?

– Що ти йому скажеш? Він дорослий чоловік, не хлопчисько. Якщо вирішив отак, значить, нічого не зміниш… – відповіла я гірко.

Але в душі я не могла погодитися. Як це так? Як це моє дитя вирішило, що я не маю бути на його найважливішому дні? Я ж не чужа, я мати!

Наступного дня я зібралася і пішла до сина. Думала, спокійно поговоримо, як дорослі люди. Але щойно він відкрив двері, в його очах я побачила лише втому й роздратування.

– Мам, я ж тобі все сказав. Навіщо ти прийшла?

– Бо хочу зрозуміти, Ігорку. За що ти так зі мною?

– Мам… – він потер лице, ніби не мав сил на цю розмову. – Ти справді не розумієш?

Я заперечно похитала головою.

– Добре. Тоді я поясню. На кожному моєму весіллі ти влаштовувала істерику. Всі пам’ятають тебе не як щасливу матір нареченого, а як жінку, що плакала і розповідала всім, що син робить помилку.

Я спалахнула.

– Бо ти справді робив помилки! І я мала мовчати?!

– Так, мала! – різко відповів Ігорко. – Бо це моє життя. І якщо я вже зробив вибір, то хочу, щоб мати була поряд і підтримувала мене, а не голосила, як на прощальній церемонії!

Його слова зачепили мене. Я відчула, як до очей підступили сльози, але змусила себе стриматися.

– І Надя теж не хоче мене бачити?

Ігорко відвернувся й стиснув губи.

– Вона хоче красиве весілля, мамо. Без зайвих сцен.

Значить, я “зайва сцена”?

Я повернулася і пішла, не сказавши більше ні слова.

Дні тягнулися повільно. Я намагалася зайняти себе справами, щоб не думати про це. Але кожного разу, коли уявляла, як мій син стоїть перед вівтарем, а я – ніде поруч, мене стискало всередині.

Чоловік не витримав і запропонував поїхати на дачу, щоб трохи відволіктися. Ми поїхали, але й там не було спокою. Сусідка Галина Миколаївна дізналася про весілля й одразу ж почала допитуватися, коли воно і чи буде пишним.

– А ви що, ще не шиєте сукню? – здивувалася вона, коли я мовчки опустила очі.

– Нас не запрошено… – прошепотіла я.

Її очі округлилися.

– Оце так… А чого ж так?

Я лише знизала плечима.

– А може, ще запросить? – спробувала заспокоїти вона.

– Та де там… Уже сказав чітко. Не хоче бачити нас із батьком.

Галина Миколаївна заперечно похитала головою.

– Якось це не по-людськи. Чужі будуть, а рідні батьки – ні…

Її слова лише сильніше засіли мені в душу.

А недавно я дізналася, що Ігорко з Надією організували сімейну зустріч в ресторані. Всі запрошені гості були там. Навіть мій онук, його Ліда привела і батьки і навіть бабусі Наді…

Я не витримала і вирішила піти. Не запрошеною, звісно. Але я мусила подивитися в очі цій жінці, яка стала причиною того, що мій син відвернувся від мене.

Я увійшла до ресторану і побачила, як усі весело сміялися, піднімали келихи. Ігорко щось жваво розповідав, а поруч сиділа Надія, усміхнена і щаслива.

Я зробила крок уперед.

– Мамо? – почувся голос сина.

Всі розмови стихли. На мене дивилися десятки очей.

– Вибачте, – мовила я спокійно. – Я не хотіла псувати вам вечір. Просто прийшла подивитися, як ви всі тут гарно святкуєте.

Я відчула, як Надя напружилася.

– Мам… – Ігорко потер чоло. – Навіщо ти прийшла?

Я подивилася прямо на Надю.

– Скажи мені, дитино, чим я тобі так завинила?

Надя здивовано моргнула.

– Вибачте, але… Я не зовсім розумію, про що ви…

– Чому ти не хочеш, щоб ми з батьком були на вашому весіллі?

Вона розгублено перевела погляд на Ігорка. Той стиснув губи.

– Мам, це було моє рішення.

– Значить, твоє, – кивнула я. – Але що ж, синку… Коли ти знову схочеш запросити мене у своє життя, я не знаю, чи зможу просто прийти.

Я повернулася і вийшла, не чекаючи відповіді.

Я не включала соцмережі того дня, не читала повідомлення. Чоловік спробував мене розрадити, але нічого не допомагало.

Минув місяць. Життя наче ввійшло в звичне русло. Але одного разу мені зателефонував Ігорко.

– Мам, привіт…

Я мовчала.

– Нам треба поговорити…

Я зітхнула.

– Добре. Приходь.

І от тепер я сиджу й думаю: про що він хоче поговорити? Чи зрозумів щось? Чи зробив висновки? А може ще передумає, до липня ще є час?

А що ви думаєте, любі читачі? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто приймати назад тих, хто від тебе відмовився? Чи, може, справді іноді батьки мають просто мовчки змиритися з вибором своїх дітей?

Джерело