В квартирі, яку нам з Інною віддала моя теща, я зробив шикарний ремонт. За три роки я вклав туди і сили і гроші. Там жила бабулька і її четверо котів, то ж ви можете уявити стан квартири.

Прийшлось все здирати до штукатурки. І тільки ми спокійно зажили, на порозі з’явилася теща з проханням звільнити її квартиру. – Оля хоче до весілля з хлопцем пожити, так би мовити, притертися.

– Ця Оля, це молодша сестра моєї дружини.

– То що, Дмитре, ти вже думаєш, куди будете переїжджати? – спокійним, навіть лагідним голосом запитала Ольга Степанівна.

Я аж ложку з борщу випустив.

– Що? Куди? Ми ж тут живемо!

– Ну, Оля з хлопцем хочуть пожити окремо перед весіллям, – знизала плечима теща, ніби йдеться про якусь дрібницю. – Квартира все одно наша, то логічно, щоб вони тут облаштувалися.

Я ледве стримався, щоб не гримнути по столу.

– Тобто, я три роки впахував, вклав сюди купу грошей, зробив із “цього” – людське житло, а тепер просто маю піти?!

– Дмитре, не перегинай, – втрутився тесть Орест Романович. – Ми ж вам цю квартиру не дарували.

– А коли ключі вручали, то красиво говорили, що це для нас, щоб був старт у житті, – язик сам повертався на неприємний сарказм.

– Ну, ти ж розумів, що вона наша? – Ольга Степанівна здивовано подивилася на мене.

І отут мене накрило. Уявив, як я вивозив з цієї квартири старі шафи, вимивав запах котів, який, здавалося, в’ївся в стіни. Як ми з Інною ходили по меблевих магазинах, вибираючи гарнітури. Як я знімав старі шпалери, робив нову проводку, клеїв плитку у ванній.

Якби знав, що мене виженуть через три роки, я б узяв іпотеку і хоч щось своє мав!

– Але ж вам було де жити, – продовжувала теща своїм спокійним тоном. – Оля теж хоче жити окремо.

– То купіть їй квартиру!

– Дмитре!

– Інна нарешті подала голос, але я не збирався зупинятися.

– Це ж не просто квартира, це бабусина. Ми її вам віддали тимчасово, поки не зможете купити своє, – намагався пояснити Орест Романович.

– Та яка бабусина! Вона жила в хаосі! Ви її просто забрали до себе, бо за нею доглядати треба було! А мені, виходить, залишили розруху! А тепер, коли я зробив тут все до ладу, приходить ваша улюблена донечка і просто забирає?!

– Не говори так про сестру, – Ольга Степанівна вже трохи спохмурніла.

Я дивився на неї і не впізнавав ту лагідну жінку, яка при знайомстві запевняла, що приймає мене як сина. Вона ж обіцяла, що ця квартира буде для нас!

– Я не проти віддати, – вже спокійніше сказав я. – Але хоч щось компенсуйте!

– Що компенсувати? – здивувалася теща.

– Я тут повністю зробив ремонт! Вкладав гроші, сили! Я віддав частину свого життя, щоб це стало житлом, а не смітником!

– Ти ж не просив у нас грошей на ремонт, – Орест Романович розвів руками. – Ми думали, ти сам захотів зробити для комфорту.

– Бо я не думав, що мене звідси попросять!

Повисла тиша. Я подивився на Інну – вона виглядала розгубленою.

– Що тепер? – запитала вона пошепки.

– Тепер шукай, де будемо жити.

Я встав і пішов з кухні.

Того вечора я хильнув зайвого. Давно цього не робив, але треба було хоч якось заглушити цю злість. І зробив те, що ніколи не робив – подзвонив тещі, не підбираючи слів.

– Знаєте що, Ольго Степанівно? Ви чудово граєте роль доброї тещі. А насправді просто скористалися мною! Хотіли, щоб квартира стала придатною для життя – знайшли мене, який це зробить безкоштовно!

– Дмитре, ти не в тому стані, щоб спілкуватися, – її голос звучав неприємно.

– Я в кращому стані, ніж коли вам повірив!

Я сказав ще багато всього. І про Олю, якій усе на тарілочці подають. І про те, як можна так нахабно викинути з квартири сім’ю з дитиною.

На ранок голова тріщала, а телефон був завалений повідомленнями від Інни.

– Ти що наробив? – запитала вона, коли я нарешті підняв слухавку.

Нарешті сказав правду.

– Мама сказала, що більше не хоче з тобою спілкуватися.

Я зітхнув.

– То й не треба.

Що було робити далі – я ще не знав. Але точно не збирався шкодувати, що висловив усе, що накипіло.

А що б ви робили на моєму місці? Чи нормальна поведінка моєї тещі?

Джерело