– В квартирі вона нам заважає. Тут місця мало, в нас двоє дітей. І взагалі, відправити маму в село це було рішення Івана, а не моє, – сказала мені Марта, невістка моєї рідної сестри.

– А ти думаєш, якщо ми в селі живемо, то в нас місця багато? Зі мною та чоловіком живе дочка з зятем, їх діти. В нас вже все налагоджено. І те, що це батьківська хата, нічого не означає. По документах вона належить мені. Стефі ж батьки допомогли квартиру купити, в яку ви, до речі, вселилися на “пташиних” умовах, – не стрималася я.

Ну така вже ця Марта безпардонна, що слів бракую’.

– Мамо, тітка Стефа не здорова. Їй догляд потрібний. Ми всі ще працюємо. Хто буде з нею сидіти?, – ледь стримуючись запитала в мене дочка.

Я це й сама розумію, але прогнати рідну сестру з батьківської хати не можу, хоч вона й належить мені.

Стефа з 10 років сама Іванка на ноги ставила. Важко було, але впоралися. Батьки все зробили, щоб їй квартиру двокімнатну купити. На той час Стефа працювала на заводі, мала дитина, яку і батьки деякий час няньчили, бо чоловік у Стефи ніби й був, але користі ніякої.

Все з самого початку було домовлено, що мені залишається хата в селі, на яку Стефа не претендує. Вона і не претендує, але її невістка Марта іншої думки.

Приютила Стефа на свою голову дружину сина, а та на голову вилізла і ноги звісила. Дійшло до того, що Марта її попросила в село їхати жити, бо заважала їй в квартирі. Поки була здорова Стефа, то та мовчала, ну а тепер заважає, бачте.

Чомусь Марта вважає, що якщо хата батьківська, то можна всім сюди на старість літ з’їжджатися.

Я ж не можу сестру попросити на вихід, але моя дочка злиться, бо в ту хату стільки з чоловіком вкладають, а тепер ще й за тіткою доглядати мають.

Дочка вже телефонувала до Івана, але той каже, що так всім буде легше, що ми хату розбудували і його мамі в нас буде краще ніж в місті “на поверсі”.

Як мені бути? Як домовитися з Мартою, що так чинити не красиво. Мені жаль сестру. Вона не заслужила такого ставлення від єдиного сина і невістки на старості літ.

Джерело