В коридорі я зустріла молоду дівчину з дитиною. Вона вчепилася в мою руку, і стала нести якусь нісенітницю. – Це ви у всьому винні! У нас дитинка, а ви не відпускали Святослава, ось він і мотався туди-сюди. – Охорона її ледь від мене прибрала. В палаті Святослав був повернутий до стінки. Соромно йому було мені в очі подивитися! А я до останнього не хотіла вірити у цю історію.

Того дня Олена втомилася.

Начальник просто не давав їй спокою, він практично оселився у їхньому цеху. Нескінченні завдання, нові проєкти. Сил взагалі не було.

Олена лягла дома на диван, хотілося заплющити очі і забути про все на світі, але треба було готувати вечерю. Чоловік ось-ось приїде з роботи, а він не любив чекати. Святослав із тих чоловіків, які звикли до всього готового. Олена намагалася його не розчаровувати.

Вона підвелася і пішла на кухню, але задзвонив телефон. Ви Олена? Терміново приїжджайте в клініку, з вашим чоловік вже вже все добре, але вам треба тут бути!”. Жінка швидко одяглася і спіймавши першу автівку, помчала. Час наче зупинився.

У корпусі, вже йдучи коридором, вона зіткнулася з молодою дівчиною з дитиною, та плакала, але побачивши Олену, вчепилася їй у її руку.

– Це через тебе, ти у всьому винна, її більше немає!, – голосила дівчина. Двоє охоронців допомогли її відтягнути, а медсестра провела до кабінету. У палаті був Святослав. Голова його була перебинтована, а рука та нога в гіпсі.

– Святославе, як ти почуваєшся, що трапилося?.

Але на всі розпитування чоловік мовчав, відвернувшись до стіни.

Виглядав він погано. Олена списала таку реакцію на його стан. Від лікаря вона дізналася, що її чоловік був за кермом автомобіля, який вилетів на зустріч. З ним все добре, а пасажирка, яка була разом із ним відійшла у вічність. Стало Олені відомо і те, що дівчина, яка накинулася на неї в коридорі, – це донька тої ж жінки. Ось тільки в чому вина Олени вона так і не могла зрозуміти. Чому дівчина поставилася до неї саме так? У лікарні більше робити нічого, лікар сказав, що чоловікові потрібен відпочинок, та й Олені, після пережитого потрясіння, також.

Жінка вийшла на вулицю і в парку на лавці побачила ту саму молоду особу. У сквері так само світило сонце, тільки для Олени воно вже не здавалося привітним. Вона хотіла обійти її стороною, мало що можна очікувати від такої імпульсивної панночки, але дівчина сама покликала її.

– Я знаю, що ваша мати відійшла на небеса, прийміть мої співчуття. Але я тут зовсім ні до чого, – хотіла пояснити Олена.

Але знову почула вереск співрозмовниці: Це все через тебе! Невже ти не знаєш, що ми вже чотири роки живемо разом із Святославом? Це його син. Нам доводиться таємно зустрічатися. Моя мама все знала, вона нас підтримувала, а зараз її немає. Святослав готовий піти, тільки ти не даєш чоловікові розлучення. Постійно в тебе причини, то проблеми на роботі, а тепер ти при надії. Святослав хотів, щоб ти спокійно виносила дитину. Тобі вже тридцять, а дітей немає. Він постійно додому поспішав, щоб тебе не засмучувати.

І цього разу також. Святослав із мамою до магазину за продуктами їздив, а тут ти зі своїми дзвінками. Вони трохи затрималися, ну і що, навіщо постійно дзвонити! Ось він і мчав. Як нам тепер жити? Що ти за людина така, він не любить тебе, як ти це не розумієш?

Малюк уже дуже втомився і намагався прилягти на лаві, а до Олени почали повільно доходити слова дівчини.

– Ви живете разом? Це син Святослава? Я нічого про це не знала. Я прийшла з роботи та готувала вечерю. Святослав мав приїхати з роботи, його треба було нагодувати. Я не при надії. Про який цікавий стан взагалі йдеться? Дітей ми взагалі не плануємо. Святослав вважає, що ще рано, – повільно промовила Олена.

Вона підвелася і пішла додому. Ноги не хотіли її слухатись. Далі жінка нічого не пам’ятала. Дома вона провалилася в глибокий сон. Її свідомість відключилося, не витримавши такого навантаження. Наступного дня Олена поїхала до Святослава. Їй дуже хотілося, щоб він сказав, що все це не так, але в глибині душі вона розуміла, що це кінець. Не може бути таких безглуздих збігів.

Святослав знову мовчав. Він нічого не пояснював і не виправдовувався. Швидше за все, чоловік розумів, що його подвійному життю настав кінець, що все розкриється і ніякі пояснення йому не допоможуть. Ось і дивився у стіну. Чи шкодував він про щось, чи ні, сказати було складно.

Олена мовчки посиділа в палаті та вийшла. Вона зібрала речі та поїхала до мами. Святослав її не шукав і не намагався щось пояснити. Виходить, Олена все зробила правильно.

Як взагалі можна вірити людям, Олена поки що не знає. Якщо близька людина готова на такий вчинок, то що тоді говорити про решту?

Фото ілюстративне

Джерело