Мати мого чоловіка сама мені ще до нашого з Андрієм весілля сказала, коли ми з нею тільки познайомилися: Ірино, мовляв, я цю традицію обміну подарунками знати не хочу, це точно не моє. Вибирати я не вмію, та й не люблю, дарую завжди нісенітницю якусь, нікому не подобається. Так що давай без цього і цієї, нікому не потрібної, турботи, і ти мені теж нічого не купуй, так буде простіше для всіх, для чого ці всі нікому не потрібні речі.

Я тоді відразу сказала, добре, Тетяно Дмитрівно, без проблем, хай буде, як кажете ви.

Мені так ще простіше буде, запевняю вас.

І ось за 8 років нашого спільного сімейного життя з Андрієм – ніколи нічого ніхто не дарував.

За весь цей час, лише усні привітання для годиться та й все на тому.

Правда, коли у нас син народився шість років тому, свекруха нам 5 тисяч гривень дала. Це були чималі гроші.

От тобі єдиний раз подарунок зробила такий, за весь цей час.

Я в шлюбі з Андрієм вже 7 років. Ми обоє родом з невеликого містечка. Там познайомилися, одружилися, там же і дитину народили. І батьки в обох там.

Свекруха моя, як на мене, дуже скупа жінка, хоча не бідна.

Пенсія у неї досить таки хороша, вона і за чоловіка, якого вже давно не стало, якусь собі ще надбавку отримала.

У Андрія, коли він на нашій малій батьківщині працював, зарплата менше була, ніж у його мами пенсія.

Ну, само собою зрозуміло, жили ми спочатку дуже скромно, адже грошей, особливо, й не було.

Якби не моя мама, так і не знаю, як зводили б кінці.

Я в декреті сиділа тоді, квартиру ми з чоловіком орендували, Андрій майже постійно на двох роботах працював, і не могли вийти з тих злиднів.

Той непростий період життя я згадую мало не зі сльозами: економили геть на всьому, навіть на найнеобхідніших речах та продуктах, відмовляли собі у всьому, покупка зимового взуття або пуховика була тоді справжньою подією.

Звичайно, раділи подарункам тещі і були вдячні за кожну дрібницю.

А мама моя, в свою чергу, намагалася допомогти нам щосили: то м’яса на ринку купить, принесе шматок, собі четвертинку відріже, решта дочці своїй з сім’єю залишить, то яблук онукові звідкись принесе, то з пенсії заїде на ринок, набере колготок, шкарпеток для онука.

– Мамо, ну навіщо ти знову витратилася на нас, стільки грошей на тому ринку залишила, – казала постійно я їй, шкодуючи маму. – У тебе і так грошей немає. Залишила б собі, тобі зараз зовсім не просто теж.

– Це вам подарунок від мене, діти, – сміялась мама. – До свята!

– До якого свята, мамо? – запитувала, не розуміючи, я її. – Дні народження пройшли вже, до Нового року ще далеко.

– Ну, до якого ще такого свята? Хіба мало свят у нас буває. Ось перше вересня скоро буде! Початок нового навчального року для усіх.

– Мамо, не говори такого, але ж у нас вже ніхто зараз в школу не ходить, а онукові твоєму і року немає ще навіть.

– Ну і добре. Буде ж він вчитися коли-небудь. Не встигнеш озирнутися, вже і в садочок піде, а потім в школу, так, онучку? Так що зі святом вас. Тримайте подарунки. Хочу, щоб ви трішки краще жили, адже бачу, як важко зараз вам.

Свекруха ж подарунків не дарувала принципово – ну, крім тих 5 тисяч гривень на народження онука.

До грошей мама мого чоловіка завжди ставилася досить таки дбайливо, і, хоч завжди мала вільні кошти, жила на копійки, особливо не дозволяючи собі нічого зайвого й купити.

Чоловік каже, пальто вона собі це купила, коли він ще в школі вчився. Взуття своє носить до дірок постійно, це навіть не обговорюється, поки в майстерні їй вже не скажуть – все, мовляв, таке вже не ремонтуємо, викидайте на смітник. Речі все ще з минулого століття носить.

Люди запитують, а де ж її кошти.

А гроші її в банку. Все збирає на чорний день.

Пенсію мати Андрія отримає, комуналку оплатить, половину в банк несе, залишить собі копійки якісь, ось на них живе.

В будинку все сиплеться вже, ніякої побутовою технікою не пахне, елементарно пилососа немає.

Палас свій вологою ганчірочкою постійно шурує і віником, ще моя бабуся робила так.

Машинка пральна, правда, була у неї завжди, скільки я пам’ятаю, не знаю зараз, чи працює. Свекор її купував ще багато років тому.

Тому, напевно, моя свекруха мені сказала, прямим текстом – давай без подарунків, бо зайву копійку шкодувала сама.

І ви мені нічого не даруйте. Ми теж не дарували їй нічого, як вона і сказала.

Поки жили там, у себе на малій батьківщині, просто ні з чого було дарувати, чесно кажучи. А ось зараз справи у нас пішли вгору.

Три роки тому Андрієві дуже пощастило: колишній однокурсник, з яким у нього були добрі та теплі дружні стосунки, непогано влаштувався в столиці, запропонував йому роботу в їх фірмі.

Зарплату озвучили таку, що я навіть не повірила відразу, коли чоловік вперше розповів їй про ню.

Я йому ще кажу – це неправда якась, такого бути не може, ти краще не погоджуйся на ту роботу, тобі таких грошей ніколи за ню не заплатять.

А чоловік мені сказав, що знайомий працює там багато часу вже і таку зарплату йому гарну дають. Квартиру купив вже хорошу в столиці за цей час, на які гроші думаєш? Не батьки ж йому дали, у нього батько більше вдома сидить, ніж працює, а мати вихователькою в дитячому садочку все життя пропрацювала.

Ну, і вирішили спробувати. Андрій поїхав, зняв в оренду, влаштувався, а через місяць і ми з синочком до нього приїхали.

Всупереч побоюванням, влаштувалися вони дійсно непогано. Зарплата гарна в чоловіка, а я ще й намагаюся заощадливо використовувати її.

Цього літа у відпустку вирішили їхати до батьків на малу батьківщину, онука їм привезти.

Приїхали на машині, я пів багажника завантажила подарунками для мами.

У мене по роботі є можливість побутову техніку дешевше брати в певному магазині. Ну ось і набрали їй різної дрібної побутової техніки, щоб їй було легше вдома з готуванням та прибиранням справлятися.

Парогенератор для прасування білизни, м’ясорубку електричну, мультиварку – мама давно питала, вона мріяла про неї, дуже хотіла її.

Приїхали, заходимо, Андрій мій коробки затягує, а там свекруха в гостях у мами моєї сидить, нас чекають.

Але їй ми ж нічого не привезли, оскільки традиція у нас така, яку вона сама й започаткувала. Ну, недобре вийшло десь, я згодна, але не тягнути ж було коробки назад?

Мама, звичайно, замахала руками – ви що діти, не варто було цього всього купувати, навіщо, це ж так дорого, у вас кредит, заберіть назад.

А я кажу, мамо, це тобі подарунок, і не сперечайся. На свято. Вона, звичайно – дочка, та яке свято, день народження у мене в березні, а до Нового року ще жити та жити.

Ну як же, кажу, який, ось перше вересня на носі. Так я, каже мама, не учениця. Ну і що, відповідаю, ось онук у тебе в цьому році учень, так що зі святом. З початком нового навчального року. І щиро засміялася, як мама робила колись.

Свекруха дивилася на це все з такими здивованими очима – помітно образилася дуже, така вона незадоволена була.

Спілкування все швидко закінчилося, згадала про якісь незрозумілі незакінчені справи і пішла.

Андрій мій теж засмутився, каже, незручно якось вийшло, треба було їй хоч якусь коробку віддати.

А я кажу – знаєш, а мені навіть не соромно ні краплі. Ось людина йде в гості до сватів, знає, що зараз онук приїде, дитина – ти думаєш, вона хоч шоколадку принесла. Ні! Нічого вона взагалі в будинок моєї мами не принесла.

Звичайно, що всі до цього звикли і ніхто нічого від неї вже не чекав, але все ж таки.

Мама засмутилася моя, каже, що їй не зручно, чоловік не хоче говорити зі мною Свекруха образилася. Але хіба я не права?

КІНЕЦЬ.