Іван поставив чайник зі свистком на плиту. Не любив він ці сучасні електрочайники: ось так увімкнеш його, він закипить – і не помітиш, навіть можна забути, що чаю хотів попити.

А з таким чайником свист на всю квартиру, добре, навіть весело якось, ніби хтось у хаті є.

Івану було недобре від своєї самотності. Син був у нього три роки тому саме тоді, коли ховали Ганну – дружину Івана. Та й до цього рідко він бував: все по заробітках, живе з молодою дружиною, а дітей вони не хочуть, хоч Руслану вже 40 років.

Не дочекається, мабуть, Іван онуків. Жаль, що син єдиний, вони з Ганною хотіли багато дітей, але після народження Руслана ніяк не виходило. Надія була лише на Руслана – щоб завів багато дітей і привозив онуків на все літо, але, мабуть, не судилося.

З Ганною було простіше, веселіше жити. Вона іноді бурчала, але якось беззлобно, ніби для вигляду.

З її відходом двокімнатна квартира Івана вкрилася якоюсь темрявою та безнадійною пусткою.

Іван ходив по квартирі, робив якісь звичні справи, пив чай, дивився телевізор, прибирав кімнати, але нічого не давало йому задоволення.

До друзів він ходив рідко – було якось навіть завидно, що в них удома все гаразд і дитячий галас внуків, а в Івана – нічого.

– Одружився б ти ще раз, – сказав одного разу йому друг Анатолій. – Або жінку б якусь на господарство взяв, а там стерпиться-злюбиться.

– Та не потрібний мені ніхто, – відповів Іван. – Сорок три роки прожив із Ганною душа в душу, не можу навіть думати про інших жінок. Та й старий я вже.

– Ти старий?! – вигукнув Анатолій. – Шістдесят сім років – це старий?!

– Ну, ти ж розумієш, про що я. Та й взагалі – не хочу я одружуватися. Син би приїхав, чи що. Та не поїдуть вони з дружиною сюди. Руслан тільки гроші мені надсилає і все.

– А ти знаєш, як зроби, – трохи подумавши, запропонував Анатолій. – Дивився один фільм. Там головний герой, щоб не нудьгувати, запросив до себе квартирантів, молода пара в нього жила в одній із кімнат. Все ж таки веселіше разом, і для тебе це буде, як ліки від самотності.

Іван замислився. Ну а що – це ідея! Якщо квартиранти не сподобаються, то з ними завжди можна попрощатися.

Він сів за свій старенький ноутбук і написав оголошення:

«Здам кімнату молодій подружній парі, які офіційно одружені».

Трохи подумавши, він прибрав фразу про шлюб – не всі зараз одружуються.

Додав:

«Можна з дітьми».

Чекав два дні, а потім йому зателефонувала якась дівчина:

– Доброго дня, у вас кімната здається? Ми хотіли б у вас оселитися. Дітей нема, мене звуть Олена, а мого хлопця, тобто чоловіка – Ігор.

– Ну, хлопця, так хлопця, – засміявся Іван. – Приїжджайте, познайомимося особисто.

Ігор – енергійний хлопець, зварювальник на заводі, а Олена – мініатюрна дівчина з великими очима, схожа на підлітка.

– Скільки ж тобі років? – засумнівався Іван.

– Мені дев’ятнадцять, – відповіла Олена і простягла паспорт.

Справді, дев’ятнадцять. Ну та гаразд, нехай живуть, начебто порядні.

Іван показав їм кімнату, сказав називати його дядьком Іваном, вони разом повечеряли. Навіть якась радість з’явилася в Івана, ніби сидить він у колі сім’ї.

Мешканці поводилися добре, Ігор працював, Олена теж, але вдома: вона спритно плела подарункові кошики з паперових трубочок і робила різні прикраси для тих самих кошиків.

– І що – така робота дохід приносить? – дивувався Іван.

– Ну не такий, щоб величезний, але у квіткових магазинах охоче скуповують, у мене навіть замовники є. У кошиках роблять квіткові композиції для подарунків, дуже гарно виходить.

– То скільки вчитися на це треба, щоб так спритно плести? Ціла наука!

– А я ніде не вчилася, – зітхнула Олена. – В інтернеті подивилася і призвичаїлася. Закінчила сяк-так школу з поганим атестатом і вирішила, що сама навчуся щось робити для душі та заробітку.

– Хто ж тобі вчитися не давав? Сама лінувалася?

– Вдома не все гаразд. Поки батько живий був, то все добре, я ще вчилася трохи, а як його не стало, мама майже одразу вийшла заміж. Вітчим нехороша людина, галасує, свариться, а мама за неї завжди заступається.

Познайомилися ми з Ігорем, але він живе у гуртожитку із сусідом, а сам із іншого міста, ось і вирішили разом жити, кімнату винаймати.

Три місяці все було гаразд. Майже завжди вечеряли разом, Олена добре готувала, а після вечері молодята йшли до своєї кімнати. Тільки останнім часом якось у молодих обстановка загострилася, сварилися вони часто у своїй кімнаті, а потім Ігор зник. Олена плакала та збирала речі.

– Олено, що трапилося, ти куди?

Іван дивився на дівчину і не розумів, що відбувається.

– Не знаю, дядько Іване, може до подруги, якщо пустить. Платити мені вам нема чим тепер, Ігор кинув мене і поїхав до себе в місто, а на одних кошиках я не протягну.

– Як це – покинув, чому?!

– Та вагітна я від нього, вже третій місяць! Ігор обіцяв, що на мені одружується, але злякався відповідальності та поїхав. От і все!

– Ах ти ж… Ану лиши свої речі! Залиш! Ти маєш кімнату, от і живи тут!

– А як же ж оплата?

– Яка ще оплата? Ми що – погано живемо? Син мені добрі гроші надсилає, заспокойся.

Все б нічого, але коли Олена була на сьомому місяці вагітності, до них прийшов якийсь незнайомий міцний чоловік. Він почав сваритися до Івана.

– Ти що, старий, зовсім розгубився? – галасував він. – Дівчина молода від тебе дитину чекає і думаєш тобі це так зійде? Не соромно тобі у твоєму віці? У нас місто невелике, майже всі про всіх знає, розповіли, з ким Оленка живе.

– Не чіпайте його! – ахнула Олена. – Мені дядько Іван, як батько рідний, або як дідусь. Ми з Ігорем у нього кімнату винаймаємо. Точніше – винаймали.

Чоловік відпустив Івана.

– То це Ігор? А він сам де? Поїхав? Ну, так і ти повертайся додому.

– Я не повернусь! – твердо відповіла Олена. – Я доросла. А ви просто мій вітчим і навіть не батько. Вічно я чула від вас тільки негатив, набридло! І мамі скажіть, щоб мені не дзвонила, все одно я їй не відповідатиму.

Чоловік пішов, а Олена ще довго вибачалася перед дядьком Іваном за свого вітчима.

– Нічого, все добре! – заспокоював її Іван. – Міцний у тебе вітчим.

– Ось і уявіть самі, як я жила з ним? Я мамі скаржуся, а вона мені:

«Микола тобі діло говорить і добра бажає. Чого ти сидиш над одним рядком? Жвавіше треба думати!». Раніше мама була не такою, коли батько був, а з цим Миколою так взагалі ніби помутніння.

– Ох, був би я років на 20 молодший, я б влаштував цьому Миколі.

Іван збрехав, бо з цим мужиком йому і 20 років тому було б не впоратися. А взагалі він подивився на Олену і зрозумів, що вона така сама самотня, як і він сам. Тільки є одна заковика: його люблячий син далеко, а рідна матір Олени поряд, але явно не любить свою дочку, проміняла вона її на Миколу.

А за тиждень прийшла й сама мати. Нуль уваги на Івана, з порога звернулася до дочки:

– Ну, досить мене ганьбити! Збирайся, їдемо додому. Місто у нас не таке вже й велике, майже всі з-за рогу мені кажуть, що ти зі старим дідом живеш і дитину від нього нагуляла. Що ж, мені кожному говорити треба, що це пройдисвіт Ігор? Де тепер цей Ігор? Тю-тю? Так що збирай речі, настав час повертатися.

– А ви, вибачте, доньку запитали – чи хоче вона йти? – поцікавився Іван.

– А ваше яке діло? Чи ви їй хто? Дідусь рідний? Ваша думка мене не цікавить.

– А чужих людей з-за рогу вас цікавить думка? Що ви слухаєте? А Оленку я вам не віддам, вона мені не чужа, вам явно вона не потрібна, і забрати ви її хочете, щоб плітки про вас не ходили. Приходив тут ваш здоровань, репетував до мене. Він завжди такий – тільки на людей похилого віку і на дітей може сваритися? А уявіть, що відчувала Олена, коли він до неї сварився! Тому вона й навчалася так посередньо. Так що в мене Оленка поживе в спокої, і вашого онука я виховаю як свого, а то ви і йому влаштуєте.

– Олено, ти йдеш додому? – ніби проігнорувала вона слова Івана. – Востаннє питаю.

– Ні, – твердо відповіла Олена. – Не йду!

Мати пішла, більше Іван її не бачив. Він шкодував дівчину, бачив, як вона сумує, роблячи свої кошики.

– Ти б пішла вчитися кудись, не все ж життя тобі кошики плести.

– Куди? І як я можу? Я ж скоро народжу!

– Ти ось готуєш смачно, я помітив, чи вчилася б на кухаря. Народиш, відгодуєш і вперед, а в мене малюк буде, як у яслях. Є досвід у цій справі, син уже дорослий, навички ще не забуті.

Так і вийшло. Коли народився маленький Іванко, Олена його якийсь час годувала, а потім вступила до коледжу. Коли вона була на навчанні, Іван навіть пишався своєю відповідальністю – справді, наче маленький онучик та ще й тезка. Коли дитині був майже рік, з’явився Ігор.

– Дядьку Іване, добрий день! – сказав він так спокійно, ніби нікуди не зникав. – Можна зайти?

– Ну що ж, проходь, – так само спокійно відповів йому Іван.

Ігор довго стояв біля ліжечка сина, дивився, як спить малюк.

– А Олена що – номер телефону змінила? – запитав він. – Весь час їй дзвоню, немає відповіді.

– Змінила! Через таких пройдисвітів, як ти й змінила. І ще через пару людей. Дуже зручно – кинути дівчину в положенні і поїхати подалі від проблем, а потім з’явитися, як нічого й не було, коли всі складнощі пройшли і розчулюватися біля ліжечка сина.

– Та не сваріться ви, – обличчя Ігоря скривилося, здавалося він ось-ось заплаче. – Я й сам себе вже змучився, совість взяла. Матері моєї не стало, я квартиру продав і повернувся сюди, щоб купити житло. Так, я тоді справді злякався наслідків, поїхав, а потім переживав увесь цей час. Як ви думаєте – Олена мені пробачить?

– Ох, не знаю!

Іванові стало лячно: якщо Ігор придбає квартиру, то Олена з сином підуть, і він знову буде самотнім.

Погані думки, їх треба відкинути, рідним людям треба щастя бажати.

Раптом Олена тільки мріє, щоб Ігор повернувся. Поки говорили та пили чай, прийшла Олена. Побачивши Ігоря, вона спохмурніла і ні слова не кажучи пішла до себе в кімнату, за нею поспішив Ігор.

Почали з’ясовувати стосунки, розбудили Іванка.

– Ви тут сваріться, а я з малечею погуляю, – сказав Іван.

Крокуючи по тротуару, Іван сумно дивився на Іванка. Малюк уже звик до Івана, та й сам Іван навіть не уявляв життя без нього. Що буде? Стільки подій минуло за цей час – і поганих, і добрих, але все ж таки якісь події, а не тужлива самотність зі свистом чайника.

Вдома стало тихо – парочка помирилася. Олена та Ігор довго сиділи над своїми телефонами, кудись ходили, про щось шепотілися.

Іван не спускав прийомного онука зі своїх рук, хоч той уже навчився ходити і весь час намагався вибратися від діда і побігати ніжками по підлозі. Іван подумки прощався з маленьким Іванком.

– А ми квартиру купили, скоро переїжджаємо, – весело сказала Олена.

Іван закивав головою – він так і відчував.

— Дзвонити хоч будете?

– А навіщо дзвонити? Ми вам ще своїми візитами набриднемо! Ви ж не спитали – де ми купили. Ви не повірите – у сусідньому будинку! Уявляєте? Коли захочете – Іванко у вас буде. У нього ж нікого, окрім нас, і вас – дідусю нема. А маму свою я не беру до уваги.

Іван неймовірно зрадів – отже, самотній він не буде точно.

– А ще ми заяву у ЗАГС подали, тож, дядько Іван, ви наш найпочесніший гість будете.

Стільки справ та метушні! Іван з радістю сидів із онуком, поки молодята облаштовували свою квартиру та їздили по магазинах.

Він допоміг і з ремонтом – руки в Івана золоті були. А потім і весілля гуляли і новосілля – водночас. Саме цього дня Івану зателефонував Руслан.

– Тату, хочеш тобі новину скажу? Ти сидиш? Так ось, скоро в тебе народитись онука, вже перевірено – дружині УЗД зробили. Тож готуйся – навідуватимемося до тебе в гості, з заробітками закінчено!

– Оце радість! – Іван потер куточки очей – сльози пішли. – Іванкові наречена буде!

Тієї ночі після святкування Іван не міг заснути, все посміхався. Потрібно б зайнятися ремонтом у себе, чи що?!

Хоча б кімнату поновити до приїзду гостей. Та й взагалі, справ багато, нудьгувати тепер точно не доведеться…

КІНЕЦЬ.