Коли я їхала в Італію майже 2 роки тому, то сказала дітям, що хочу гроші їм відкласти на житло.

Ми самі родом з села, тому я розраховувала, що куплю обидвом своїм донькам по хатині в нашому селі, адже старша Людмила в свекрухи живе, а молодша, Оленка, у мене з чоловіком та дітьми.

Я, звісно, не проти, діти мені не заважають, але бачу, що вони хочуть окреме житло, адже зять постійно не задоволений, часто сперечаються, мовляв, не комфортно йому з тещою жити.

Правду кажучи, він пропонував моїй доньці їхати в місто і орендувати квартиру, але Олена проти. Каже, що не хоче ледь не всю зарплату віддавати на оренду. Та й жити вона хоче в дома, тут у нас село велике, діти в школу ходять і садочок.

Старша моя донька Людмила живе недобре, їй не пощастило зовсім.

Свекри у Люди не дуже добрі люди, це всі знають в нашому селі, ми й до її заміжжя це знали, але серцю не накажеш.

Якраз сама Людмила і просить свого чоловіка піти на орендовану квартиру, але той не хоче, каже, що в мене все є, адже він в батьків єдиний син і все одно їм дістанеться все.

Але хіба справа лише в матеріальному, чи в спадку, коли донька моя там плаче, їй там так недобре живеться.

Тому я вирішила, що маю допомогти своїм дітям, адже сподіватися їм більше немає на кого.

Ні, звісно, зяті мої не ліниві, обоє працюють, але в селі багато не заробиш, а тим паче на житло.

Тому за кордон я їхала з єдиною ціллю, покращити життя своїх дітей, придбавши їм окреме житло.

Скажу правду, що невеличка хала в нас коштує десь 15 тисяч доларів, для села це гроші великі, але моя тітка в Італії нормально заробляє, тому я порахувала, що за років 5, якщо не витрачатиму гроші на себе, то зароблю на житло.

З такою думкою і поїхала. Звісно, про всі свої плани розповіла дітям.

Влаштувалася добре, тітка допомогла, бо одна українка додому повернулася, якраз місце й для мене знайшло.

Жила і харчувалася я в сеньйори, ще й зарплата непогана була, тому я вважаю, що мені пощастило.

Минуло декілька місяців, як молодша донька мені телефонує.

Мовляв, мамо, там паркан наш прогнив, впав, давай висилай гроші, будемо ремонтувати. Потім колодязь обмілів, теж грошей треба, мама давай.

Олену з роботи звільнили, вона вдома сидить, тому я розумію, що їй дуже важко, але я ж не можу постійно гроші давати їй.

Розумію, що паркан той на моєму обійсті і це хата моя. Але ж вони теж там живуть. Хіба не6 можуть щось і за свій кошт відремонтувати?

Людмила в мене нічого не просить, хоча я знаю, як їй у свекрів живеться. Тому хочу, якнайшвидше гроші відкласти їм на житло.

Але не справедливо виходить, адже одній доньці гроші часто даю, а іншій ні копійки. Та я й не планувала їм на життя давати кошти, інакше мені тут років 10 працювати.

Та я не хочу бути так довго на чужині, хочу ще щасливу старість свою вдома зустріти і якусь копійку відкласти собі.

Тому, перед 1 вересням, коли Олена попросила грошей для дитини, бо скоро школа, а в мого онука ще одягу немає, я відмовила їй.

Донька на мене образилася дуже, мовляв не для себе просить, а для дитини, а мені, бачте, 100євро шкода стало для рідного внука.

Людмила мені дзвонить, як ні в чому не бувало, а от Олена навіть трубку не бере.

Я вже не знаю чи вірно зробила. Як мені далі бути і з донькою порозумітися?

Я ж як краще хочу. Невже вона не розуміє мене?

КІНЕЦЬ.