Коли Юлії не стало, світ Дениса обвалився. Вона пішла раптово. В кімнаті стояли її парфуми, у шафі висіли її сукні, а на столі — чашка з недопитим чаєм.

Найгірше — був Матвійко, їхній син, якому щойно виповнилося три роки. Він ще не розумів, чому мама не вертається, чому всі навколо сумні, а тато весь час мовчить.

Першого потрясіння Денис зазнав на дев’ятий день після похорон. Саме тоді, коли прийшов до тещі Ганни Степанівни, аби поговорити про Матвія, про документи, про квартиру, яка була записана на Юлію.

Ганна Степанівна подивилася на нього холодно. У її погляді вже не було того жалю, що був на похороні.

— Денисе, — сказала вона спокійно, — нам треба поговорити. Але не про квартиру.

— Я слухаю, — обережно відповів він, відчуваючи щось недобре.

— Матвій не твій син.

Тиша. У Дениса пересохло в роті.

— Що?

— Ти мене добре почув. Він не твій. Юля… ну, ти ж знаєш, у неї були різні “друзі” ще до тебе. А потім… вона жила з тобою, бо так було зручно. Але батько хлопчика — не ти. Я це знаю.

— Це… неправда. Це якась помилка.

— Подумай сам. Він не схожий на тебе. Ні рисами, ні характером. А Юля… вона ж нічого не казала? Бо боялася, що кинеш її.

— Чому ти говориш про це зараз?

— Бо я не хочу, щоб ти претендував на квартиру. Це спадщина моєї доньки. Твоя справа — знайти своє життя. І своїх дітей.

Йому забракло повітря.

Він вийшов, нічого не сказавши. Йшов вулицею, мов привид. Тієї ночі не спав. Дивився на сплячого Матвійка, згадував його перші кроки, перше “тато”, його щирий сміх. І в душі кричало одне:

“Це мій син. Не може бути інакше”.

Тиждень потому зателефонувала Лєра — подруга Юлії.

— Денисе, привіт. Можна побачитись? Є щось важливе.

Вони зустрілися в кав’ярні. Лєра сіла навпроти нього, глянула в очі й сказала:

— Ганна Степанівна сказала тобі, що Матвій не твій?

Денис кивнув.

— Вона бреше. Я знаю, як усе було. Бо Юля мені розповідала. У неї була важка розмова з мамою ще до появи Матвія. Ганна її змушувала піти від тебе. Вона тебе не любила. Але Юля тебе кохала. І знала, що чекає на дитину саме від тебе. Це точно. Вона рахувала дні. У неї навіть щоденник був, я бачила…

— Але ж вона мені нічого не сказала.

— Бо хотіла тебе вберегти. Вона боялася, що мама все зіпсує. Що буде отруювати твоє життя. А вона хотіла, щоб ви жили разом і щасливо. І все це — її квартира — вона збиралась переписати на Матвія. А тепер Ганна хоче її залишити собі.

У Дениса всередині щось зрушилось. Сльози підступили до очей.

— То Матвій… мій?

— Твій. Сто відсотків. І ще… — вона дістала з сумки зошит у квітчастій обкладинці. — Це щоденник Юлі. Я зберегла. Вона просила, якщо з нею щось станеться — віддати тобі.

Денис тримав щоденник в руках, як реліквію. У перших рядках — знайомий почерк:

“Денисе, якщо ти колись це читаєш — значить, мене немає. Прости, що не змогла сказати це вголос. Але знай — Матвій твій син. Ти — найкраще, що було в моєму житті. Люблю тебе. Назавжди.”

Згодом Денис подав позов до суду. ДНК-експертиза підтвердила батьківство. А квартира, за заповітом Юлії, перейшла до Матвія — саме так, як вона планувала.

Ганна Степанівна не прийшла на суд. І ніколи більше не з’явилася в їхньому житті.

А Денис щоранку готував сніданок, розчісував Матвійкові волосся, відводив у садок — і щовечора читав йому казки, притуляючи до серця. Бо знав: син — його. І любов — справжня.

Минали роки. Матвійко ріс добрим, щирим хлопчиком із великими очима, що дуже нагадували Юлині. Він майже нічого не пам’ятав про маму, лише окремі спогади — її теплі руки, колискову й аромат лаванди, який і досі для нього був запахом затишку.

Денис присвятив себе синові повністю. Не було ночі, коли він не заходив перевірити, чи хлопчик вкритий. Не було жодного свята, яке вони не святкували разом.

Але всередині Дениса жила нерозказана правда. Він усе вагався, коли і як сказати синові, що його бабуся одного разу намагалася його від нього забрати. Що брехня могла зламати їм обом життя.

Коли Матвієві виповнилося вісім, вони переїхали — з квартири, яка пам’ятала Юлю, у новий будинок ближче до школи. Денис довго думав над цим кроком, та вирішив: минуле треба не забути, а взяти з собою, але жити — далі.

В один із вечорів, коли вони розбирали коробки з речами, Матвій натрапив на стару обкладинку зошита. Знайомий квітчастий візерунок. Він підняв його і запитав:

— Тату, а це що?

Денис затамував подих. Це був Юлин щоденник. Той самий. Він давно сховав його на верхню полицю, не готовий показати синові все, що в ньому написано.

— Це… — Денис сів поруч. — Це щоденник мами. Вона писала його, коли чекала тебе.

— Можна почитати?

— Можна, але… — він задумався. — Знаєш, там є речі, які ти з часом зрозумієш краще. Але якщо ти справді хочеш — я почитаю тобі вголос.

Матвій кивнув і вмостився поряд.

Того вечора вони сиділи на підлозі в новій вітальні, читаючи сторінки життя, якого вже не було. Юля писала про те, як вибирала йому ім’я, як боялась, що не зможе бути хорошою мамою — і як вірила, що Денис буде найкращим батьком.

Матвій слухав, широко розплющивши очі. В якийсь момент прошепотів:

— Тату… а бабуся … вона не любила тебе?

Денис витримав паузу.

— Ні, синку. Не любила. Вона хотіла, щоб твоя мама жила по-іншому. Вона не розуміла, що щастя — це не гроші, не статус. А любов.

— Вона приходила до нас?

— Один раз. Коли мами вже не стало. Але більше — ні.

— А я хочу знати, яка вона.

Ці слова Дениса приголомшили. Він довго думав, чи правильно буде втручати Ганну Степанівну в життя сина. Але рано чи пізно Матвій все одно почне шукати відповіді.

Наступного дня Денис знайшов старий номер Ганни й наважився набрати. Вона відповіла холодно, але з подивом.

— Денис?

— Так. Це я. Матвій хоче тебе побачити.

— А ти дозволиш? — у її голосі відчувалась тривога.

— Якщо ти скажеш йому правду. Повну. Ти винна йому правду, Ганно Степанівно.

Зустріч відбулася в невеличкому кафе на околиці міста. Матвій сидів навпроти жінки з сивим волоссям і строгими рисами. Вона довго мовчала, вдивляючись у нього, ніби хотіла впізнати риси доньки.

— Ти дуже схожий на Юлю, — сказала вона нарешті. — Особливо очі.

— Я пам’ятаю її трохи, — сказав хлопчик. — Вона мене любила?

— Дуже. — Ганна Степанівна зітхнула. — Я була проти твого тата. Це була моя помилка. Велика. Я зробила страшну річ — хотіла забрати тебе у нього. Збрехала.

— Ви сказали, що я не його син? — тихо запитав Матвій.

Вона знітилася, опустила очі.

— Так, сказала. Бо думала, що все ще можу керувати життям доньки. Але я втратила все. І вас обох.

Денис сидів поруч, спостерігаючи за сином. Його обличчя було спокійним.

— Я пробачаю вас, — сказав Матвій. — Але мені вже не потрібно, щоб ви були в моєму житті. Я маю тата. І цього достатньо.

Ганна Степанівна ледь стримала сльози. Вперше в її погляді Денис побачив щось схоже на жаль.

Після тієї зустрічі минуло ще кілька років. Матвій виріс, вступив до ліцею, почав писати вірші. У його віршах часто була мама — далека, тепла, мов зірка. І тато — його опора, його герой.

Одного разу, вже в старших класах, він прийшов до Дениса з черговим віршем і сказав:

— Тату, я хочу подякувати тобі.

— За що?

— За те, що ти не послухав брехню. За те, що ти вибрав любов. І мене.

Денис обійняв сина.

— Я не робив вибору, сину. Ти — мій з першого дня. І завжди будеш.

І в цю мить Денис зрозумів: навіть коли життя руйнується, навіть коли правда ховається в тінях, любов усе одно проростає. Через біль. Через сумніви. Через брехню.

Але вона проростає. І залишається.

Джерело