Світлана була старшою сестрою. Вона завжди опікувалася Аліною, бо сестричка була молодшою на сім років. І в дитинстві бавила, і в школі допомагала з уроками, і коли Аліна почала ходити на танці, Світлана дивилася, щоб кавалери в Аліни були хороші.

– Ох, Світлано, ти мені як мати рідна, батьки так за мене не хвилювалися, як ти. І від чого ти така? – запитувала Аліна.

– Тому що з дитинства у мене так. Коли мама з батьком ішли на роботу, то говорили, щоб я приглядала за тобою, щоб не сталося чогось. Ось я і звикла за тебе і відповідати. Адже старша, – просто пояснювала Світлана.

– Так, стільки років ми разом, – говорила Аліна. – Все життя поряд. Так і не розлучилися. Був у мене залицяльник, пам’ятаєш, моряк? Пропозицію мені робив, а ти злякалася, що ми поїдемо далеко, якщо одружимося. І відмовила мене.

– Ну і що? Ти шкодуєш? Хороший чоловік у тебе був, чудово жили, – відповіла Світлана.

– Так, звичайно, чоловік у мене чудовий був. Жаль тільки, що пішов рано… Світла пам’ять. Ось тепер я сама й залишилася, – з сумом сказала Аліна.

– Не сама. Я ще в тебе є. І донька із онуками, хоч і в іншому районі. Не треба сумувати, – обійняла її Світлана. – Ми, звичайно, на пенсії, але я працювати не перестану.

– О так. Ти ж у бізнесі. Тобі хватку втрачати не можна. Усім допомагаєш. Твої магазини приносять дохід, правда ціною твоїх турбот, праці та здоров’я, – зітхнула Аліна. – Ми стали рідше бачитися, дедалі більше по телефону спілкуємося, а час летить, життя минає.

– Годі тобі. Життя все в наших руках, ти тільки от не заслабни більше, а то налякала мене з цими своїми процедурами. Тепер відновлюватися ось треба, дивись, стежитиму, щоб ти правильно харчувалася і багато гуляла, – сказала Світлана.

– Ох, ти і так завжди за мною стежиш і переживаєш, а тут я тобі додала клопоту, – сказала Аліна. – Обіцяю, що все буде гаразд. Ех, повернути б роки… Як ми тоді жили добре у нашому селі. Пам’ятаєш? А будинок який був у нас? І навіщо ми його продали після того як батьків не стало?

– Важко було згадувати, що їх немає… Минуло вже вісім років, як не стало мами, тато раніше пішов, а тепер начебто й відлягло, але дивне відчуття: і хочеться туди поїхати, і трохи боязко… – раптом зізналася Світлана.

– Чому?

– Бо їх там нема. Живуть інші люди. Може, й будинок перебудували. Не буває нічого постійного … – Світлана сумно подивилася кудись у далечінь і замовкла.

…Сестри жили в обласному місті давно. Спочатку там купила собі квартиру процвітаюча Світлана, а потім, через роки вона переманила до себе Аліну. Але завжди на посиденьках, за святковим столом чи у будні на кухні, вони згадували своє дитинство та молодість, що провели у рідному селі.

– Ох, який був у нас ґанок. Місце зустрічей та вечірніх розмов. З заходу місце… Сонечко гріло навіть узимку, – зітхала Аліна.

І Світлана кивала головою на знак згоди.

Світлана зателефонувала лікареві Аліни і дізналася про стан здоров’я сестри.

– Все, що могли, ми зробили. Тепер треба зменшити навантаження, дотримуватись режиму та вчасно приймати ліки. А гарний настрій допоможе прийти до тями і швидко відновитися, – сказав лікар.

Через тиждень Світлана потай від сестри поїхала на своєму авто в їхнє рідне село. На що вона сподівалася, було незрозуміло навіть їй. Але коли вона запропонувала власникам її колишнього рідного дому майже подвійну суму, ті, не довго думаючи, погодилися на угоду.

– Що нам думати? – сказало подружжя пенсіонерів. – Ми використовуємо цей будинок, як дачу на літо. За такі гроші можна і щось ближче до міста купити. Згодні.

Світлана оглянула будинок. Вона із задоволенням відзначила, що він не перебудований, так само все на місцях: і піч, і комора, і криниця в саду, і ґанок їх улюблений на місці. Щоправда, зносилося, стало старим і скрипучим.

Коли угода була укладена, Світлана так само таємно від Аліни приїжджала в село разом з майстрами.

Спочатку вона найняла пічника, який відремонтував обидві печі, потім попрацювала бригада будівельників.

Вони оновили дах і полагодили ґанок, паркани та сараї. Всі комунікації теж були підведені до будинку, і нова біла ванна зайняла місце в прибудованому санвузлі.

Світлана прискіпливо пояснювала робітникам, який вигляд має бути біля хвіртки, воріт, щоб усе виглядало саме так, як раніше.

Роботи зайняли три місяці. Світлана хвилювалася. Вона поспішала з ремонтом будинку, бо наближався день народження Аліни. Молодша сестричка вже добре почувалася, вони зустрічалися частіше в Аліни, іноді разом ходили на ринок.

– Ну, і де ми відзначатимемо твій день народження? – запитала Світлана сестру.

– Ой, та чи треба його відзначати? Вже п’ятдесят вісім. Все старіша і старіша з кожним роком. Не радісно.

– Годі тобі сумувати! Головне, що ти здорова. А настрій тобі піднімемо. Дозволь мені привітати тебе і накрити стіл, де я захочу. Гаразд? – запитала Світлана.

– Ну, гаразд… Дякую тобі, – Аліна насторожилася. – Тільки не треба ресторанів. Хочеться по-домашньому, без зайвих витрат та метушні. Діти, звісно, приїдуть. І твоя, і моя дівчина, з сім’ями. Це найголовніше.

– От і чудово, – зраділа Світлана. – Будь готова, через три дні поїдемо на природу.

Світлана під’їхала в призначений час до Аліни. Та вийшла з сумкою і сіла в машину. Вони поїхали, а Аліна все питала:

– Куди ж ми їдемо? От ти вже як вигадаєш, Світлано. Ох, вже ці твої сюрпризи та пікніки. Любиш ти дивувати людей… Скажи, куди ми їдемо? – не заспокоювалася Аліна.

– Зараз все сама побачиш… – загадково відповіла Світлана і посміхнулася.

Але чим ближче вони просувалися до свого села, тим зрозумілішим ставав сюрприз Світлани. Аліна спочатку вдивлялася в дорогу, впізнаючи напрямок.

З кожним кілометром вона ставала все серйознішою. Її обличчя здавалося запитально-сумним. Вона переживала помилитися і не наважувалася спитати, щоб остаточно переконатися.

Але коли вони повернули з шосе до села і стало видно вже дахи крайніх будинків, Аліна не витримала і прошепотіла:

– Сюди? До нас? Як же ж ми там, де… Боже, рідні місця…

Світлана мовчала, але коли обличчя Аліни побіліло, вона сказала:

– Так, не хвилюйся. Все там гаразд. Ану, підбадьорися, нас там діти вже чекають.

– Діти? Вони там… Де?

Світлана вже повертала до їхнього старого будинку. Коли машина зупинилася, Аліна, не вірячи своїм очам, ошелешено дивилася з вікна авто на будинок, не наважуючись вийти.

І лише, коли з дому вийшли дочки сестер та онуки, Аліна закривши обличчя руками, заплакала.

– Мамо, ти що, їй не сказала навіть куди ви їдете? – сказала Світлані Ганна. – Тітко Аліно, приїхали, виходьте!

Аліна вийшла з машини, її обійняла дочку Наталю, а зять Андрій подарував їй великий букет:

– Із приїздом у рідний дім, Аліно Сергіївно. З днем народження!

Аліна, ще погано розуміючи, що відбувається, пішла до будинку.

– Туди можна? А господарі де? Ви що, орендували наш дім?

– Заходь, сестричко. І бери вище. Будинок знову наш! – нарешті, переможно та голосно оголосила Світлана.

Аліна опустилася на ґанок, торкаючись руками сходинки.

– Нові… Сходинки… – схлипувала вона. – Як це ти наважилася? Чому не сказала? Світланко… Наш дім…

Вони увійшли у будинок. Аліна, оглядаючи кухню, кімнати, до всього торкалася руками. Стіни, двері, пічка…

Обличчя її світлішало, і радісна посмішка змінила сльози.

– Ходімо новий санвузол покажу, – покликала Світлана. – Тут і ванна тепер, і гаряча вода. Цивілізація!

Світлана отримувала задоволення. Такого ефекту вона навіть не очікувала: Аліна була настільки вражена, що її здивування, захоплення, радість змінювали одне одне, викликаючи посмішки у всіх рідних.

– Бабусю, подивися, а ось там ми спатимемо. На грубці! – внуки показували ситцеві фіранки на печі. – Бабуся Світлана говорила, що ви там у дитинстві разом спали.

– Це коли було… – відповіла Аліна. – Ну, взимку, дуже добре. Так…

Коли всі сіли за стіл, Аліна обійняла сестру і сказала:

– Якщо це тепер і справді наше, то я звідси більше не поїду. Ніколи. Як я тобі вдячна, Світлано, сказати не можу… Як ти це вигадала, я не знаю. Але це найдорожчий подарунок у моєму житті. Він безцінний.

Лунали тости, привітання, пісні…

– Гулятимемо два дні! Завтра прийдуть сусіди. Старі і нові. Не стала всіх сьогодні запрошувати. Переживала, що занадто багато тобі буде хвилювань. Так і вийшло…

– А пам’ятаєш, як цвіркун за грубкою у нас на кухні скрекотів? – раптом запитала засинаючи Аліна, коли вже всі вгамувалися, лягли і вимкнули в кімнатах світло.

– Пам’ятаю, а як же ж… Все пам’ятаю… Спи, сестричко. Буде тобі і цвіркун, і мишка, і жабка… Спи… Все ще в нас буде. Будь здорова…

КІНЕЦЬ.