Напевно років 10 десь, як вони тільки добре жили, – згадує Єлизавета. – До цього жили цілком стерпно, а тоді татові просто гроші рікою текли, мама навіть із роботи пішла.

— Навіщо пішла? – не розуміє подруга. – І чим займалася, ти ж начебто в сім’ї одна?

— Так, я одна, – підтверджує Ліза. – Мені тоді було трохи за 20, а батьки почали будувати заміський будинок, тож мама вирішила, що вона займатиметься винятково будівництвом і облаштуванням, говорила, що зробити цього, працюючи 5 днів на тиждень, не зможе – потрібен вільний час і свобода пересування.

— Мене тепер чоловік відмінно забезпечує, – знизувала мама плечима. – Що толку від моєї роботи і копійчаної зарплати.

Батько Лізи купив дружині машину і почалося в мами зовсім інше життя: будівництво, де вона вигадувала, розпоряджалася підрядниками, вибирала оздоблювальні матеріали, а потім і меблі. Салони, нескінченний шопінг, санаторії, подорожі з чоловіком або з подругою (новою подругою з таких же “нових і успішних”).

Батько Лізи в дружині обожнював дружину і ні в чому їй не відмовляв, а вона, немов добирала за роки, коли багато чого собі не могла дозволити. При цьому, Ліза в цей час закінчувала навчання в інституті і з тугою спостерігала, як бездумно витрачаються батьківські гроші.

— Чому б вам у нерухомість не вкластися? – одного разу набралася хоробрості й запитала доньку.

— Батько рота не встиг відкрити, – хитає вона головою. – Мати одразу ж заявила, що я хитренька, намагаюся натякнути, що мені квартира потрібна, а ось вони з татом усе наживали самі.

Слова дочки про те, що грошовий потік не буде вічним і треба думати мамі з татом про власну старість, викликали в мами такий негатив, якого Ліза й уявити не могла. Мама кричала, що донька лізе туди, куди її лізти зовсім не просять, що їхню старість забезпечено: у них скоро буде будинок, а здадуть вони ту саму квартиру, в якій Ліза виросла, і житимуть приспівуючи.

— Найцікавіше, – усміхається Ліза. – Що двокімнатна, в якій ми тоді жили, дісталася батькові від бабусі й діда. Тобто, самі вони нажили будинок, повні шафи лахміття, ну й машини. Вважаю я, що батьки мали мені допомогти з купівлею житла? А ось так, вважаю. Можливостей у них було вище даху.

І всі, кого я знаю, якось отримали підтримку від батьків. При тому, що їхні батьки жили набагато скромніше. А мені після тієї розмови мама навіть у борг не дала на перший внесок, уявляєш собі? Сказала, що їй ніхто ніколи безплатно нічого не давав, як воно?

— А що ж батько? Чому він якось не намагався тебе захистити?

— Ой, там така історія була в нього з мамою, він її дуже довго за нею ходив свого часу, вона йому відмовляла, а потім, коли вона ощасливила його згодою, то тато все життя її очима на світ дивився і її головою думав, – відповідає Єлизавета. – Я думаю, що я у них зʼявилася випадково, вони б чудово і без мене жили. Бабуся з боку мами була, ось її я в дитинстві більше пам’ятаю, ніж маму з татом. А мама в мене – зосереджена на собі егоїстка.

Єлизавета невдовзі після тієї розмови від батьків з’їхала, винаймала квартиру спершу з подругою, потім зі своїм нареченим, потім вони купили однокімнатну квартиру, пізніше розширилися до двокімнатної, у ній нині й живуть, є син. Іпотеку платять, залишилося зовсім небагато, а потім вони купуватимуть щось синові на старт, хоча в Лізи є свекри, які теж, на жаль, не вічні.

— Якщо не синові, то нам із чоловіком на старість стане в пригоді, – обґрунтовує Ліза своє рішення. – Як мама з батьком я ніколи не зроблю.

Єлизаветі зараз 37 років, мамі майже 57. Батька 2 роки тому не стало. Останні роки тата вже не були такими успішними в матеріальному плані. Чоловік отримував середню зарплату, але мама на роботу не поспішила, вона була впевнена, що її зобов’язаний утримувати чоловік.

— А перед відходом, батько рік хворів, – каже Ліза. – Від мене приховували, та ми й спілкувалися рідко. Знаєш, мені свекри емоційно ближчі, ніж мама з татом.

У батьків чоловіка все життя дуже скромні доходи, але вони останнім готові поділитися. Та й річ навіть не в матеріальному. Мама онука бачила раз на рік, ось рівно в день його іменин вони приїжджали на півгодини, чай із тортом попити і подарунок хлопчикові подарувати. Усе. Напевно переживали, що ми з чоловіком грошей попросимо. Ну це я жартую, якщо що, але в кожному жарті…

Уже після того як не стало батька Ліза дізналася, що він пропонував мамі продати їхню двокімнатну квартиру, жили ж вони вже в будинку, чоловік сподівався, що гроші допоможуть йому якщо не вилікуватися, то продовжити життя. Але мама відмовила, як пізніше вона сама ж доньці пояснювала: батька було все одно не врятувати, а жити ж їй якось треба і потім, після нього.

— Цинізм який поза межою, – вважає Єлизавета. – Але в цьому вся моя мама. Тільки уяви, вона потім на поминках відвела мене осторонь і попередила, що успадковувати мені нічого, тато все за життя оформив на неї.

— З розуму зійти. Ну як, нормально вона успадкувала за підсумком?

— Яке, – робить негативний жест рукою Ліза. – Машини пішли ще за життя тата, накопичень нуль. Квартира? А квартиру вона продала, жити ж їй на щось треба.

Хоча, треба було продавати будинок, купувати однокімнатну, двокімнатну здавати, тоді б жила якось. Але я радити вже не полізла, а мама завжди була нетямущою, звикла, що гроші були.

Ну от вони й… були. Нині сидить у хаті, де все занепадає, де треба постійно щось робити і чекає, що зробить усе донька. У неї ж пенсії навіть немає. Гроші від продажу квартири частиною просто прожила, жила на турецьких берегах рік, лікувала нерви. Іншу частину проїла, кудись вклала, але грошей це їй не приносить.

— Ну щось треба робити, – телефонує мама Лізі. – Будинок потребує догляду. Та й платити за нього… У мене грошей немає майже. Але в мене ж є донька, яка це потім успадкує. Продати й купити однокімнатну? Ти при своєму розумі? Це пам’ять про твого батька, та й я не зможу в будці жити.

— Просто немає слів, – обурена Ліза. – Вона пенсійний стаж ледь заробила, але пенсія їй ще не призначена за старістю, і за батька теж – він на пенсію не встиг вийти.

Але живе людина і вважає, що тепер обов’язок її балувати лежить на доньці, якій вона свого часу дулю показала, навіть у борг не дала. А я, віриш, навіть їздити й відвідувати її не хочу. Так, мати. Рідна. А розібратися? Вона все життя лише про себе й думала.

От свекри – інша річ, для них все зроблю. Мабуть, я якась неправильна, але мені й за батьком не дуже горювалося. Батьком він був для мами, і батьком, і чоловіком, і нянькою. Так і пішов з життя, не зрозумівши, що справу має з людиною, яка в ньому бачила тільки ресурс.

КІНЕЦЬ.