Першою не витримала мама. Спочатку вона сиділа тихо, мовчки, наче мишка, дивилася на те, як донька, розпалюючи сама себе, знову впадає в істерику й чіпляється до чоловіка, а потім, коли Михайло тихо вийшов з-за столу, стиснувши зуби сказала:

— Наталка, припини зараз же! Знайшла час стосунки з’ясовувати! Зараз то навіщо? При мені, при дітях. Нехай дітлахи їдять спокійно.

Діти, не дивлячись на матір, вийшли з-за столу і, подякувавши, пішли до себе в кімнату.

Наталя, глянувши на матір, з глузуванням запитала:

— При тобі? Ну треба ж так! А то ти не знаєш нічого! А діти тобі що, мамо? Він, коли у цієї своєї вечорами пропадав, ні про мене, ні про дітей не думав, а зараз діти потрібні стали? Діти, між іншим, не маленькі вже, і все розуміють. Ти думаєш, вони не знають, що їхній татко улюблений їх зрадив, на чужу тітку проміняв? Так нехай тепер терпить, мовчить, та слухає, якщо на прощення сподівається.

— Ось що ти чоловіка мучиш, донько? Навіщо ти так? Нехай кажеш мовчить, та терпить? А нам навіщо ваші розбірки слухати? Без зайвих вух не можна розібратися?

— А навіщо він так зі мною, мамо? Не можу, розумієш? Дивитися на нього нудно! Усе в ньому мені гидко! Як стоїть, як сидить, як мовчить, голову схиливши.

— Але ж я тобі говорила, що так буде, донечко. Ти ж мене не слухала. Думаєш, легко після всього, що було назад, людину прийняти, жити з нею в одному домі, їсти за одним столом, та спати в одному ліжку? Я ж тобі казала, щоб ти подумала добре, перш ніж назад у дім його впускати.

Ти й думати не стала, пробачила, у дім впустила, мовляв люблю, жити без нього не зможу. То що тепер не так, Наталко? Скільки часу минуло, а ти все ніяк не заспокоїшся, сама себе з’їла, його гризеш, та дітям спокою немає. А їм легко зараз, як ти думаєш? Ти їм мати, а він батько. А поведінкою своєю ти ж їх проти батька налаштовуєш!

— А що ти його захищаєш, мамо? За нього заступаєшся, а я винна в усьому?

— Заспокойся, Наталю. Не захищаю я його, не вигороджую, але й ти не права. Дітей мені шкода, а ви хоч з’їжте один одного, дорослі вже, самі розбирайтеся.

Наталя, впустивши голову на руки, ридала, як маленька.

— Не можу, мамо! От начебто розумом усе розумію, що не можна так, що треба заспокоїтися і жити далі, а зробити із собою нічого не можу. Як бачу посмішку цю його винувату, так немов переклинює мене, язик уперед голови працювати починає! Що мені робити, матусю? Як далі жити? Не можу я, розумієш ти це чи ні? Він до мене підходить, обіймає, а мене аж вивертає всю, до того гидко! Як представлю його з цією…

Мама, гладячи доньку по голові, мовчала, немов згадуючи щось своє. Легко запитання ставити, а як відповісти на них? Що сказати дівчинці своїй?

Трохи помовчавши, Ірина Василівна тихо сказала:

— А що тут думати, Наталю? Або пробач, або виженеш.

Наталя від подиву аж забула, як дихати, завмерла і мовчки дивилася на матір, а потім видихнула і обурено сказала:

— Ось так? Так усе легко в тебе, так усе просто! Або пробач, або виженеш…

— А тут іншого не дано, донечко. Та й навіщо ускладнювати? Зможеш пробачити, то пробач, а ні – і себе не муч, і дітям нерви не роби, виженеш, і діло з кінцем. Не життя це, Наталю. Рано чи пізно набридне Мишкові, він і сам піде. Тільки і ти його зненавидиш, і діти. Ні до чого це.

Після того, як мати пішла, Наталя ще довго сиділа за столом, дивилася в одну точку і думала: але ж правильно мама сказала, що не життя це. Уже 2 місяці минуло, як пробачила вона чоловіка, додому його пустила, а все не відпускає її, сидить образа всередині, та назовні рветься.

Що б не сказав Мишко, що б не зробив, усе їй не так, усе не те. Як гляне на нього, так одразу думає, що з іншою був, з іншою спав. Постійно дорікає йому, сама на скандал наривається. Сплять окремо, у різних кімнатах. І дітлахи вічно розриваються, немов між двох вогнів. І її, маму, шкода, і тата люблять.

Немає йому виправдання, ніхто й не сперечається. Хіба справа це, при молодій та красивій дружині та дітях на сторону дивитися? І добре б просто дивився, та куди там! Набагато далі все зайшло, хоч і клянеться, божиться, що не було нічого.

Наталя відразу помітила, що чоловік якийсь інший став. З роботи затримується, з телефоном не розлучається, весь якийсь загадковий, усмішка з обличчя не сходить, коли в телефон дивиться. Якщо раніше телефон на тумбочці лежав, то зараз строго під подушкою, мовляв, втомлююся сильно, боюся будильник не почути.

Наталя спочатку уваги не звернула. У неї телефон завжди під рукою, робота така.

Далі – більше. Днями Мишко з телефоном не розлучається, все щось пише, та посміхається, а на запитання, що, мовляв, ти в телефон вчепився, тільки віджартовується, мовляв, мужики в чат робочий приколи різні скидають.

Наталя вже нервувати почала, мовляв, кинь ти вже його, ні вдень, ні вночі спокою немає, то Михайло притих, причаївся, ніби як усе стало як раніше.

Наталя навіть перевіряла телефон чоловіка по тихому, поки він у ванній був, та нічого підозрілого не знайшла, а тому швидко заспокоїлася, може й справді робочий чат.

Якийсь час все було добре, але одного разу Михайло проколовся. Він того дня додому прийшов під градусом, нібито в колеги іменини були, посиділи трохи з мужиками. Навіть вечеряти не став, відразу спати впав, а телефон за звичкою під подушку сунув.

Наталя, почувши, що дзвонить телефон, поспішила вимкнути звук, щоб Мишко спав спокійно, а то буде зараз вештатися по дому. Він, коли напідпитку, хоч і не буйний, але до того нудний!

Ледве взяла вона телефон у руки, як він замовк. Номер незнайомий. Ну нічого, Михайло вранці передзвонить. Наталя вже поклала телефон на тумбочку, як брякнув ватсап. Наталя б і уваги не звернула, повідомлення і повідомлення. Але як же тут не звернути, коли таке написано?

— Михайлику, як додому добрався? Чому не відповідаєш? Твоя повірила, що ти з мужиками сидів?

І сердечка з поцілуночками! Дитячий садок якийсь!

Поки голова міркувала, руки працювали. Відкривши месенджер, Наталя вже читала все листування.

Ти дивись, який конспіратор! І номер не записаний, і листування все почищене, за винятком сьогоднішнього дня. Мабуть, не встиг одразу все видалити, до заї цієї після роботи поспішав, а вдома вже не до того було, заснув.

Кров прилила до обличчя жінки, поки читала вона ці сопливі ніжності. Ти дивися, зайчику, кошеня! Зоопарк цілий, звіринець! Її то чоловік так не називає, суворо на ім’я, або просто – дружина, а тут тобі і сонечко, і мишка, і зайчик з котиком!

Поки читала жінка листування свого чоловіка з цією заєю, прийшло ще повідомлення.

— Коооооть, що мовчиш? Мегера твоя поруч?

Наталя, не довго думаючи, спочатку зробила скріншоти листування, а потім написала:

— Кінець тобі, зая. Котя спить, а мегера подушку важчу вибирає.

І якось одразу затихла зая, швиденько стала не в мережі, і про кота забула.

Як Наталя кричала! Який уже тут сон? Ведмедик не одразу зрозумів, що відбувається, а коли до нього дійшло, одразу перевів стрілки, мовляв, а що ти по моєму телефону нишпоришся?

Потім, щоправда, присмирнів, у ноги впав, мовляв, ти не так усе зрозуміла…

А що там можна не так зрозуміти? Що довго до цієї зустрічі вони готувалися? Що після роботи бігом у магазин Михайлик біг та напої обирав заї? Як ще це розуміти?

Вигнала Наталя чоловіка, мовляв пішов геть, щоб і духу твого тут не було!

Михайло сперечатися не став. Нашвидкуруч покидав у рюкзак речі, та пішов.

Потім був цілий місяць виправдань, мовляв, вибач, Наталко, сам не знаю, що на мене найшло. Нічого не було у нас, так, нісенітниця, смайлики-сердечка. Сім’я в нас, діти. Давай не будемо поспішати з висновками, дай мені шанс, більше такого не повториться.

Наталя вже збожеволіла вся. От що їй робити? Мама сказала, мовляв подумай гарненько, чи зможеш пробачити?

У подруг думка розділилася. Одна говорила, мовляв ага, не було нічого, як же! У схованки вони грали червоне попиваючи! Гнати його в шию, немає таким прощення! Обдурив раз, обдурить і вдруге.

Інша подруга навпроти говорила, мовляв, зруйнувати легко, тільки діти у вас, сім’я. Не поспішай, як би не пошкодувати потім. Думаєш легко одній залишитися з дітьми? Мужики в черзі не стоять за розлученими, та й рідний батько всяко кращий за чужого дядька.

І Михайло, такий винуватий, одразу видно, що розкаявся.

Здалася Наталка, пробачила його. Повернувся Мишко додому, ходить тишком, Наталі слова сказати боїться, в рот заглядає, догодити намагається. Тільки виявилося, що те прощення тільки словесним було. У душі в Наталі так і сиділа злість та образа.

Михайло з роботи

Мовчить Мишко, слова проти не говорить, розуміє, що винен.

Телефон до рук візьме, а Наталка знову за своє, мовляв, пиши, Михайлику, зая твоя хвилюється.

Подзвонить Мишко ввечері, мовляв, може купити що-небудь? Хліба там, чи молока, а Наталка єхидно так відповідає, мовляв, а що це відразу молока? Як до заї, так із червоним, а до дружини рідної так з молоком?

І так у всьому. Мишко хоч і мовчить, а нерви не залізні, уже на межі.

Пішла теща додому, діти в кімнаті сидять, не видно їх, не чути. Мовчки підійшов Михайло до дружини, обійняв за плечі, уткнувся їй у шию, і мовчить.

Довго так стояли, а потім Мишко, видихнувши, запитав:

— Ти скажи мені відразу, Наталко. Скільки ти ще ображатися будеш, та мені серце рвати? Адже сама сказала, що пробачила, а на ділі що? Собі серце рвеш, та й я не залізний. Діти он по кімнатах сидять, вийти бояться. Ти скажи скільки мені чекати, тиждень, місяць, рік?

Я почекаю, Наталко. Є шанс що пробачиш мене? А то може теща має рацію? Ти або пробач мене, або виженеш… Винен я перед тобою, не сперечаюся, але всьому є межа. А так – не життя це, мука. І від себе не відпускаєш, і до себе не підпускаєш. Живемо, як сусіди, спимо на різних ліжках.

Нічого не сказала Наталя, притулилася до чоловіка і заплакала. Легко сказати, або пробач, або виженеш. Зважитися складно. Знати б, що такого більше не буде, так і пробачила б, а так – гризе її щось зсередини, і собі спокою немає, і сім’я страждає. Як зробити так, щоб забути все, і не згадувати? Щоб повернути те, що було?

— Я не знаю, Михасю. Ось що ти від мене хочеш? Щоб сказала я тобі, що завтра образа мине? Так не минає вона, розумієш! Я б і рада пробачити, та не можу. Як подумаю, що було у вас, так огидно стає!

— А мені що робити, Наталко? Не можу я так жити, розумієш? Ми сім’я, а виходить, що я один у всьому винен, а ти біла та пухнаста! Ти он теж із телефоном не розлучаєшся, звідки мені знати, з ким ти там листуєшся? Заї у тебе там, чи крокодили? Ти ж слова сказати не даєш, все одні розмови у тебе!

Наталка й сама від себе не очікувала, знову язик уперед мозку працювати став.

— А ти, коли наліво йшов, про сім’ю думав? Ні, у тебе голова в іншому місці була! Правильно, Михайле, найкращий захист це напад. Давай, перекладай з хворої голови на здорову, роби мене винуватою. Знаєш, може колись і пробачу тебе, а зараз, напевно, не зможу. Поки що напевно вижену…

Мовчки Михайло пішов. Куди? А хто його знає? Може до батьків, а може до заї своєї.

І так Наталі добре стало, так спокійно, що вперше за довгий час спала вона тихо і безтурботно, як у дитинстві. Вранці на диво прокинулася сама, без будильника. Приготувала дітям сніданок, зібрала їх до школи, все з посмішкою, без нервів і криків.

Дорогою на роботу, як зазвичай, зателефонувала мамі.

— Що там у вас, Наталю? Заспокоїлися?

— Заспокоїлася, мамо. Я заспокоїлася.

— Що сталося, Наталю? Як зрозуміти заспокоїлася? Вибачила?

— Ні, мамо. Пробачити не можу. Вигнала…

— Ох, Наталочко, Наталко. А може б пробачила? Хто його знає, як краще, донечко?

— Ти ж сама сказала, мамо, або пробач, або виженеш. Спробувала пробачити, не вийшло. Не можу, не хочу. Щоразу буду думати де він, із ким. Щоразу себе накручувати буду, і нерви не залізні…

Поговоривши з мамою, з усмішкою йшла Наталя вулицею. Ось же як буває! Іноді вигнати простіше, ніж пробачити…

КІНЕЦЬ.