Іван повертався додому. Два дні невідомо де тинявся і ось тепер вирішив, що вистачить. Час повертатися. Тим більше, що завтра понеділок, рано вставати і треба йти на роботу.

— Ой, життя моє, — важко зітхаючи, бубонів собі під ніс Іван, заходячи до під’їзду. – Що там завтра?! Тут не знаєш, що за п’ять хвилин на тебе чекає.

Іван думав, що таке сказати дружині, щоб вона зрозуміла його правильно.

“Може, правду сказати? – подумав Іван. – Все як є! Мовляв, після роботи у п’ятницю пішли із приятелями. Посиділи. Не вистачило. Пішли ще. А там пішло-поїхало. Прокинувся на іншому кінці міста. У Ніни. Там познайомився з іншими чоловіками. Дуже добрі люди. Посиділи. Не вистачило, а далі…”

Іван знову важко зітхнув.

«Хіба ж вона зрозуміє правду! — міркував він. — Правда — вона ж важка. Не кожен здатний витримати цей її тягар. Нема що робити. Доведеться щось збрехати. А що збрехати? Доведеться на ходу вигадувати. Дивлячись їй у вічі. Скажу, що ці дні на роботі був. А що? Чому б і ні? Інші ж працюють і в суботу, і в неділю. Чому я не можу. Не про Ніну їй розповідати».

У пригніченому настрої увійшов Іван у квартиру.І завмер. Прислухався. А у квартирі — тиша. Немає нікого. Ні дружини, ні дітей.

І тут Іван згадав, що ще в четвер йому Людмила казала, що в п’ятницю вранці вона з дітьми поїде на дачу. І щоб він туди приїжджав. А Іван тоді сказав, що навряд чи вийде. Збрехав, що роботи багато.

«Та невже таке можливе? — думав Іван. — Та невже змилостивилася доля з мене і піднесла такий подарунок, що відправила на всі вихідні дружину та дітей на дачу?! Та бути цього не може? Та чим же я заслужив щастя таке? Та за що мені все це?»

Про всяк випадок Іван обійшов усю квартиру. Переконався, що все вірно — нікого немає.

Іван глянув на годинник. Було десята вечора.

«Зараз із дачі повернуться, — подумав Іван. — Людмила завжди в цей час додому з дачі повертається».

І точно. До квартири зайшла Людмила. Але ж без дітей.

— Доброго вечора, Людочка, — сказав Іван, з переляком дивлячись на дружину.

– Привіт, – відповіла Людмила. – Як ти тут? Сумував?

— Мені скучати не було коли, — відповів Іван уже сміливіше. — Працював усі ці дні. Втомився як кінь.

— І я втомилася, сил немає.

– А діти де? – спокійно поцікавився Іван.

— На дачі лишилися. З бабусею.

Як тільки Іван дізнався, що діти залишилися на дачі, у нього в голові наче замикання сталося. Коротке.

Іван мало того, що відчув себе вже в повній безпеці, але до того ж став дуже сміливим і підозрілим. І сказане дружиною йому дуже не сподобалося.

А тут інтуїція Івана в справу втрутилася.

«А що якщо вона бреше тобі, Ванч? – шепотіла інтуїція Іванові у вухо. — А що, коли вона дітей відправила на дачу ще в п’ятницю, а сама в цей час тут була і з кимось зустрічалася? Чому ні? Адже ти хотів їй збрехати. А чим вона краща за тебе? Нічим. Тому, Ваня, можеш сміливо наїхати на неї і вимагати звіту».

Іван до інтуїції прислухався. Вирішив Іван, що й справді, ось саме тепер він і має право вимагати від дружини звіт.

«Зрештою, — шепотіла інтуїція, — Чи можеш хоч раз у житті і ти побути мужиком? А, Ваня? Тим більше що коли ще тобі такий випадок надасться! Не бійся, Ваня. Дій. Чоловік ти чи хто?»

І Івана понесло.

— Де тинялася? — суворо запитав Іван.

– Як де? – Здивувалася Людмила. – На дачі була!

«Бреше, — шепотіла Івану інтуїція. — Бреше і не червоніє. Я знаю, що ні на якій дачі її не було. Запитай у неї, навіщо вона тебе обманює? Запитай, з ким була? Скажи, що тобі відомо. І обов’язково дізнайся у неї, хто та людина, на кого вона тебе проміняла. Давай, Ваня. Сміливіше. Вперед. Дій рішуче!»

І Іван почав діяти. Саме так, як нагадувала йому його інтуїція. Сміливо. Рішуче.

І весь цей час Людмила з цікавістю дивилася на чоловіка. Найцікавіше, що вона справді не була ці два дні на дачі. І щодо цього інтуїція Івана не обдурила. А ось в іншому…

Людмила у п’ятницю відвезла дітей на дачу та повернулася до квартири. Чоловіка чекала. Хвилювалася. Намагалася до нього додзвонитися, його телефон не відповідав. І ось тепер Іван влаштовував їй допит. І мало того, виявляється, це він увесь час удома був, чекав на дружину, не міг до неї додзвонитися і дуже хвилювався.

Івана можна зрозуміти. Йому це підказувала його інтуїція. А Іван, що? Молов язиком, не знаючи що. І не думав про наслідки. А найголовніше, Іван у цей час почував себе по-справжньому щасливою людиною.

Але. На жаль. Коротким було щастя Івана.

Зрештою, Людмила втомилася від порожньої балаканини чоловіка, який невідомо де тинявся всі ці дні. І після того, як Іван поставив їй запитання, щодо того, як тепер вона думає жити далі, після всього, що наробила, Людмила відповіла, що своє життя представляє дуже просто.

І нічого більше не пояснюючи, вона виставила Івана зі своєї квартири.

— Як же це? — розгублено промовив Іван, опинившись за дверима.

«Та вже, — із викликом відповіла інтуїція. — Щось ти, Ваня…

– Я? — з жахом вигукнув Іван.

«А хто ж, – спокійно відповіла інтуїція, – ти, звісно. Хто ж ще. Ні, Ваню, хоч ми з тобою і друзі, але… Щось ти — того!

— Чого?

«Перегнув! – відповіла інтуїція. — Цілу виставу влаштував! Навіщо?

– Я влаштував? – закричав Іван.

“А то хто ж, – спокійно відповіла інтуїція, – не я ж”.

– Ти, звичайно, – закричав Іван. – Це через тебе все. Якби не ти, нічого цього не було б!

«Ну, давай, давай, — скривджено промовила інтуїція. – Давай. Вали все на мене. Ех ти. Я думала, що ми з тобою друзі, а ти… Та ну тебе, Ваня, до дідька».

І з цими словами інтуїція назавжди покинула Івана. І більше ніколи до нього не поверталася. А Іван ще довго стояв перед дверима квартири та кричав, вимагаючи пояснень. Він був упевнений, що Людмила дивиться на нього у дверне вічко.

А Людмила нічого цього не чула. Вона в навушниках лежала на дивані і слухала музику.

А ось сусіди ті, ті дивилися. Але зрештою сусідам це набридло, і вони викликали поліцію. Поліцейські з’ясували, що Івана тут не зареєстровано, і відвезли його.

КІНЕЦЬ.