“Юлько, будь нарешті щасливою…” Юльці знову цієї ночі вкотре снився той далекий та недосяжний Париж. Вона тихо йшла вулицею, яка несамовито пахла смачною кавою і весною. Вітер бешкетував, забавлявся її вогняно-рудим волоссям. А молодий, незнайомий художник просив намалювати її портрет…

Ранок украв Юльчин сон. А їй було так добре в оманливому, далекому світі.

Юльчину мрію про Париж знав лише однокласник Ромко. Смішний Ромко, який бездоганно володів французькою мовою і мав вічні прoблеми з фізкультурою. Юльці здавалося, що він про Францію знає все.

Вона полюбила цю романтичну країну і «втікала» туди, коли вчерговий раз свaрилися батьки. За руде волосся Ромко назвав Юльку Лисицею.

Нове «ім’я» дружно підхопив клас. Вона не ображалася. За Францію Ромко був прощений.

У десятому класі пoмeр Ромків тато. Матір переїхала жити в іншу область – тут у неї нікого не було. А там – вся родина. Юлька сумувала за Ромком і його розповідями. Товариство високомірних і пустоголових хлопців її не цікавило.

…Увечері батько знову повернувся «під шaфe». Дiстанеться матері, дiстанеться і Юльці. Матері за те, що пoгaно жити, все дороге і мало платять на роботі. А Юльці батько вкотре нагадає, що в двадцять сім років вона «вийшла в тиpаж», і що в його родині рудих не було.

Спасінням для Юльки була сусідка. Тітка Софія жила одна. Дівчина ніколи не розпитувала її про особисте. А

Софія не розповідала. У Софіїній квартирі творилася висока мода. Хай сховаються кутюр’є зі своїми моделями й вишуканими тканинами. Тітка Софія може зі старої одежини таке пошити…

Її машинка «Зінгер», певно, годилася Юльці в бабці. Софія мала нову, дорогу. Але часто користувалася старим «Зінгером». На Юльчине «чому?», тітка віджартовувалась:

Це – як перша любов.

У батька на роботі затримали зарплату. «Друзі» стo грaмів поставили. Але це не врятувало від скандалу.

Цього разу батько почав з Юльки. Її безпутня руда голова винна, що сім’я живе не так, як нормальні люди. Її інститутський диплом – нікому не потрібницй шматок паперу. І вона нікому не потрібна…

Юлька не відсварювалася. Просто забралася з хати.

Що, знову? – запитала тітка Софія.

– Знову.

– Я тут такий фасон маю! Треба тобі костюм пошити. Французькі модниці луснули б від заздрості. Підберемо тканину зеленого кольору. До твого волосся буде супер!

– Може, мені заміж вийти? – зіскочила з модної теми Юлька.

– За кого?

– Не знаю. В сусідній ріелтерській фірмі є холостяк. Якось мене на каву запрошував.

– А ти?

– Не пішла.

– На каву не пішла, а заміж за нього підеш?

– Мені Париж снився. (Юлька посвятила Софію у свої таємні мрії).

– Снився, значить, будеш там.

– Софіє (Юльці було дозволено сусідку називати без додатку «тітка»), чого я чекаю? І кого? Мені вже двадцять сім. Однокласниці й однокурсниці встигли заміж вийти, дітей народити і навіть розлучитися.

– Значить, колір буде зелений. Юлько, треба купити пристойне взуття до костюма.

– Я вам про серйозне, а ви

– Взуття, люба моя, – дуже серйозний аксесуар для жінки.

– Та я не про це

– Юлько, не городи тин з дурниць. Нема путнього чоловіка – нема мови. А костюм і туфлі треба.

– Навіщо? Я ж не ходжу нікуди.

– Сьогодні не ходиш, завтра – підеш

Софія любила Юльку. Її дитині (вона не знала, хлопчик це чи дівчинка) було б приблизно стільки, як Юльці.

Софія колись працювала у модному ательє. Там і познайомилася зі своєю недолею. У нього була сім’я, посада, статки і велике юне кохання на ім’я Софія.

Але неземні почуття вмить зникли, коли вона сказала, що чекає дитину. Він силоміць заволік її до лікаря. Софія просилася, щоб не убивав крихітне життя. Обіцяла сама виховати. І нікому нічого не говорити. Ніхто й не здогадався б. Він не вірив. А, може, не мав часу повірити. Поспішав. Та й дитина на стороні не входила у його плани.

Наступного дня забув про існування Софії. А вона пам’ятала і мучилася. Потім утекла в інше місто. Її ремесло годиться всюди. І її адреса невдовзі стала відомою заможним та вибагливим модницям.

Але найбажанішою клієнткою для Софії була сусідська дівчина. Скромна руда розумниця, якій поки що не пощастило у житті. В уяві Софія приміряла на Юльку вишуканий одяг, то розпускала, то збирала у чудернацьку зачіску її вогняне волосся. А потім плакала від шаленого смутку.

Новий костюм Юльці сподобався.

– А туфлі так і не купила? – запитала Софія.

– Не встигла.

– Не обманюй. Знаю, що не хотіла. Піди у вихідні пошукай взуття. Юлько, послухай мене.

– Обіцяю.

У суботу Юлька намотувала кілометри по магазинах. Одне – дороге, інше – немає вигляду, третє Нарешті знайшла те, що шукала. Гарні туфлі на акуратних підборах. І, основне, за помірну ціну.

Треба купити квіти для Софії, подумала Юлька. З дитинства обшиває і жодної копійки не взяла. Коли Юлька була школяркою, дарувала Софії свої нехитрі малюнки, вироби з пластиліну. Софія донині їх береже. Юлька розгубилася серед моря квітів. Вона любила терпкуваті, вишукані аромати.

– Юлька! Лисиця! Ти?

– Ромко???

– Упізнала!

– Звідкіля ти взявся?

– Приїхав на татову мoгuлу. Давно не був. Квіти хочу купити. Як ти, Юлько?

– Працюю.

– Як сім’я, діти?

– Заміж не кличуть, бо руда. А ти як?

– Французька допомогла. Маю хорошу роботу. Буваю у Франції. Маємо там бізнесових партнерів.

Одружитися не встиг. У моєму місті немає рудої Юльки.

– Ромку, не будь хлопчиськом.

– Я пам’ятаю твою адресу, Юлько. Обов’язково зайшов би до тебе.

– А якби я була заміжня? Ромку, мені Париж сниться.

– Значить, мої шанси не зовсім втрачені, – усерйоз пожартував колишній однокласник.

Удома, в товаристві захмелілих друзів, проводив уікенд батько. Юлька запросила Ромка до тітки Софії.

Софія світилася від щастя. Вона змусила Юльку одягнути новий костюм, взути нові туфлі, розпустити вогняно-руде волосся.

– Юлько, будь нарешті щасливою, – шепотіла на кухні.

– Ви думаєте?..

– Я не думаю, я знаю! О, я бачила неймовірно гарну тканину. Кольору морської хвилі. Будемо шити сукню. Я придумала фасон. Хай нам заздрять французькі модниці!

– Я ще нікуди не їду.

– Юлько, вважай, що квиток у твоїй кишені. Не загуби його

КІНЕЦЬ.