— Тамара Павлівна, ось так сюрприз! – від несподіванки вона навіть збилася з думки.

– А ми вас ніби як і не чекали.

— Ой, та облиш ти! Чого це не чекали? Син рідний, Новий рік на носі, а ми з батьком що – не люди чи що? – добродушно пробасила Тамара Павлівна.

– Коротше, ми виїхали, і крапка! Ігорю вже дзвонила, він у курсі. Давай збирай на стіл, свекруха зголодніє з дороги!

Марина застигла з телефоном у руках, намагаючись переварити почуте. Тамара Павлівна, її вічно всім незадоволена свекруха, завітала в гості на всі свята? Та вони з Ігорем навіть не думали їх кликати, вирішили цього року відсвяткувати тільки вдвох, по-сімейному.

А тепер на тобі – сюрприз намалювався! Ні, ну який нахаба, га? Навіть не поцікавився, чи зручно їм, чи є в них плани. Хоча чого ще чекати від маминого синочка…

Від похмурих думок Марину відволік звук дверей, що відчинялися, – з роботи повернувся чоловік. У передпокої зашуршали пакети, загриміло взуття. Ігор, високий кароокий брюнет, увійшов на кухню, притягуючи дружину в обійми:

— Привіт, моя хороша! Як день минув? – і тут же зупинився, помітивши, що Марина напружена і явно не в дусі. – Гей, ти чого така похмура? Трапилося що?

Марина гнівно блиснула очима:

— Твоя мама трапилася! Щойно телефонувала, сказала, що вони вже в потязі. Новий рік із нами хочуть зустрічати, уявляєш? І ти, виявляється, в курсі, а мені хоч би слово сказав! Ігор поморщився і винувато розвів руками:

— Та я сам у прострації, Маринко! Вона мені тільки сьогодні вранці повідомила, що вони з татом надумали приїхати. Я думав тобі пізніше сказати, не хотілося засмучувати завчасно. Я ж знаю, як ви з нею… не дуже ладнаєте.

— Та не те слово – не ладнаємо! – фиркнула Марина. – Твоя мама мене терпіти не може, завжди якісь претензії висуває. То суп у мене недосолений, то вдома безлад, то одягаюся не за погодою. Вічно лізе з цінними вказівками, як жити. А тепер вона тут намалюється на всі вихідні і буде мені макітру проїдати! Ні вже, вибачте!

Ігор примирливо обійняв дружину за плечі:

— Мила моя, ну чого ти розійшлася? Ну так, мама в мене з характером, не сперечаюся. Але вона ж не зі зла, їй просто хочеться для нас якнайкраще. Ти вже потерпи, всього ж кілька днів. Не можу ж я їй відмовити, як-не-як батьки, свята справа.

Марина тільки роздратовано пересмикнула плечима. Ну звісно, для Ігоря його обожнювана матуся завжди буде права! Чи не бачить він, чи що, як Тамара Павлівна до неї чіпляється з приводу і без? Або думає, їй це так просто це терпіти? Знала ж, на що йшла, виходячи заміж, здогадувалася, що доведеться несолодко.

Але одна справа – свекруха, яка відвідує кілька разів на рік, а інша – ось такий формат, без попередження. І ти ж, з усмішкою приймай, гарну пику при поганій грі роби…

— Гаразд, – втомлено зітхнула Марина. – Зустрінемо твоїх предків, нікуди не дінемося. Тільки врахуй – ти мені будеш винен.

Ігор із полегшенням чмокнув дружину у скроню, радіючи, що гроза минула. Вже краще він потім віддується, ніж почнеться неподобство просто перед Новим роком. Тепер би розрулити з батьками, щоб і їм догодити, і Маринку не довести до сказу…

Простіше сказати, ніж зробити, звісно, але вибору немає. Будемо діяти за обставинами! А в потязі, що мчав у бік Києва, тим часом розгорталися неабиякі баталії. Тамара Павлівна, прибравши телефон у сумочку, повернулася до чоловіка і багатозначно підняла брову:

— Ну що, Петровичу, як думаєш, зраділи діти нашому сюрпризу?

Віктор Петрович, благообразний сивочолий чоловік, глянув на неї поверх окулярів:

— Томочко, ну що ти починаєш, га? Ми ж домовлялися – їдемо без фокусів, просто відвідати, по-сімейному Новий рік зустріти. А ти знову свої правила хочеш встановити!

— Це які правила? – насупилася Тамара Павлівна. – Що я відразу – крайня? Я ж від найкращих почуттів, від материнської любові й турботи!

— Від любові, як же! – хмикнув Віктор Петрович. – Насправді ти їдеш Маринці нерви мотати та сина вигороджувати. Думаєш, я не бачу, що ти надумала? Несамовито тобі, ох несамовито.

Тамара Павлівна скорчила ображену гримасу й уперилася поглядом у вікно. А що вона, власне, такого задумала? Невістку, чи що, провідати надумала? Так має право, між іншим! Синочка рідненького побачити бажає, за життям його приглянути. А то хіба мало як воно в них там складеться, молоді ж, недосвідчені.

Особливо Маринка – вся у свою матір, красива та непоступлива. Собі на умі, хитра лисиця! Он як її сина окрутила, дарма що від самого початку Тамарі Павлівні не сподобалася.

І дивися – одружився Ігор всупереч батьківській волі, одне кохання в голові…

Ну нічого, цього разу вони з Петровичем візьмуть справу у свої руки. Глядиш, розуму дітям додасться, одумаються. А якщо буде потрібно, так і характер покажуть, авторитетом налякають. Ми ж не чужі, мають таке право. Не дарма кажуть: стерпиться – злюбиться. От і подивимося, чи так сильно Ігор з Маринкою одне одного люблять, як розписують…

Старший брат Віктора Петровича, авторитетний хірург з Кривого Рогу, нещодавно вийшов на пенсію. І раптом перейнявся сімейним життям племінника, став розпитувати хто та що. Мовляв, як там Ігор із Мариною, чи не збираються діточками обзаводитися, чи не потрібна допомога.

Тамара Павлівна аж затряслася від перспектив – ще чого не вистачало, щоб Ігор у чоловіки старенькій багатійці потрапив! Не для того сина ростила та пестила, щоб потім на якусь вискочку змінювати. Їй самій невістка не особливо до душі, але міняти шило на мило – вже ні. Ні вже, нехай буде як буде, а влазити в їхнє сімейне життя стороннім не дозволить.

— Не кип’ятись ти, Томо, – зітхнув Віктор Петрович, привертаючи дружину до себе. – Ну з’їздимо ми, побачимося, і що? Хіба Ігор із Маринкою нам не раді будуть? Діти ж, скучили, мабуть. Давай уже не будемо їм голови морочити й атмосферу псувати. Новий рік усе-таки, свято!

Тамара Павлівна тільки невдоволено підібгала губи, але сперечатися не стала. Та й що толку сперечатися – чоловік діло каже. Вона й сама розуміла, що лізти наперед з наскоку не варто. До таких справ підхід потрібен, та делікатніший. Але аж надто хотілося відразу показати, хто в домі господар, Маринці ніс утерти.

А то бач, розбалувалася, на шию синові сіла, порядки свої встановлює! Нічого, прийде і її час, знатиме, як свекруху не поважати…

Від цих думок Тамара Павлівна навіть повеселішала і приосанилася. Ясна річ, одразу всього не доб’єшся, але потихеньку, потихеньку – дивись, і владнається. Зрештою, вона мати, їй видніше, як діткам щастя влаштувати. Не хоче Ігор за розум братися – нічого, матір на вірний шлях наставить. Ось так, по-родинному і з любов’ю.

Ну а Маринці й зовсім думати нема про що – її справа маленька, нехай слухає старших і не сперечається. Дивися й при надії скоро буде, тут уже не до характеру стане. Волею-неволею доведеться свекруху поважати, якщо хоче для своєї дитини мати щасливу бабусю.

А вже Тамара Павлівна із задоволенням підсобить – понянчиться, підкаже, посварить, якщо щось не так. Без неї ж куди, без цінних вказівок? Пропадуть же, милі, загублять сімейне щастя на корені!

Самовдоволено посміхнувшись у передчутті, Тамара Павлівна відкинулася на спинку сидіння. Поїзд мірно стукав колесами, несучи її назустріч незвіданому. Назустріч новим турботам і звершенням, як же без них. Ех, тримайтеся, дітки – мама вже в дорозі й спуску не дасть! Виховаємо, де треба – притиснемо, де треба – піднажмемо.

І нічого, що Новий рік на носі – значить буде привід для струсу, переоцінки цінностей. Ми не чужі люди, маємо право. А добра свекруха – вона і замість Діда Мороза згодиться, і подаруночками обдарує, і нотацій відчитає. Аби все по її вийшло, аби дітки покорилися…

Розмріялася Тамара Павлівна, розтягнула губу до вух. Сидить уся така важлива, плани будує.

А Віктор Петрович тільки зітхає крадькома та головою хитає – ну що за жінка, прости Господи! Сама собі на умі, не приведи Бог перечити – зживе зі світу. Але він знає – характер у дружини ого-го, сокирою не вирубаєш! І добре б собі на умі була, а то ж одне на язиці: турбота, увага, любов неземна. А за фактом – командирша та ще, гірша за генерала. Спробуй тільки не послухайся – живцем з’їсть і не подавиться.

Але робити нічого, мириться Петрович, терпить. Він же батько, голова сімейства – треба відповідати, гідність берегти. Знову ж таки, у самого грішки водяться, біс у ребро і таке інше. Куди ж на старості років податися, коли дружина з дому вижене? Отож бо й воно, що нікуди. Ось і доводиться танцювати під дудку Тамари, характер показувати тільки коли притисне. А так ні – милі сваряться, тільки тішаться…

Ех, життя моє гірке! Ні собі спокою, ні дітям радості. Око та ока за нею треба, і Ігорю з Маринкою цього разу, зіпсує напевно свято. Але по-іншому Тамара не вміє, і не привчена. Не інакше як у минулому житті командиркою була, от і тягне все в дім, все під себе гребе. А вже методи, методи у неї свої! Це ж треба було вигадати – без запрошення нагрянути, та ще й цілий план розробити з підгортання молодих. З наскоку. в голові не вкладається

Ох, недарма у Віктора Петровича серце недобре тьохнуло! Чує він, ох чує – бути біді. Тяжка буде ця поїздка, ой тяжка. Як би чогось гіршого не вийшло, не посварилися б ущент. Надто вже Тамарка налаштована рішуче, спуску давати не має наміру.

Та й Маринка – дівка з норовом, хлібом не годуй, а дай свою правду довести. Ось і виходить – свекруха та невістка, два чоботи пара. І обидві, як на гріх, за Ігоря вчепилися, тягнуть кожна у свій бік…

Віктор Петрович тяжко зітхнув і покосився на дружину. Сидить уся із себе, носик догори, у віконце витріщається. Не інакше як промову вже складає, з якого боку до молодих під’їхати. Ох, Томочко-Томочко, і коли ж ти вже вгамуєшся?

Усю макітру проїла за роки шлюбу, спокою ні собі, ні людям не даєш. Радіти б, що син виріс, людиною став, сім’єю обзавівся. Так ні ж, туди ж – контролювати, керувати, життя вчити. А того не розуміє, що вони тепер самі з вусами, не маленькі. Чого лізти, подумаєш – невістка не до вподоби припала. Та хіба мало кому що не подобається, терпіти треба, коли по любові одружилися…

Але хіба ж Тамарі це донесеш? У неї одне на умі – я мати, я краще знаю! І добре б тільки Ігоря муштрувала, так вона ж і до Маринки дісталася. Те їй не так, те не так, тут не догледіла, там не доробила. Ніби сама в невістках не була, порядків свекрухи не нюхала. Забула, мабуть, як самій діставалося спочатку.

Нічого, Бог шельму мітить, він усе бачить. Тільки б до гріха не дійшло, в образу Маринку не дати. А то ж Тамара – жінка норовиста, хіба мало що вигадає, якусь капость підлаштує. Треба буде Ігоря попередити, щоб тримав вухо гостро. Дружину ж, мабуть, любить, у біді не кине…

— Ти чого це там бурмочеш, Петровичу? – Тамара Павлівна відволіклася від споглядання пейзажів за вікном і з прищуром глянула на чоловіка. – Ніяк теж промову готуєш, як дітей життя вчитимеш?

Віктор Петрович закашлявся, прочищаючи горло. От же дружина, чуття в неї звірине! Ледве що не по ній – одразу насувається грозовою хмарою, того й дивися прибʼє на місці.

— Та що ти, Томо, типун тобі на язик! – замахав він руками. – Куди вже мені, старому пеньку, молодь вчити. Я так, сам із собою бесіду веду, плани на свята прикидаю.

— Ну-ну, дивись у мене! – Тамара Павлівна погрозила чоловікові пальцем. – Плани він прикидає, скажіть на милість! Без тебе розберемося, не лізь не у свою справу. Краще он пледом укрийся, та подрімай трохи. А то з тобою станеться – розбовтаєш їм усе, налаштуєш проти мене. Я тебе знаю, ти в нас вічно все псуєш!

Віктор Петрович покірно кивнув і поліз у сумку за пледом. І справді, що це він розійшовся? Смирення краще гордості. Нехай Тамарка рулить, їй не вперше. А він з боку поспостерігає, дивись, на правах старшого колись і слово вставить. Але акуратно, без натиску – боляче дружина запальна, ледь що – одразу в крик. Ні вже, краще відійти в сторону та мовчати в ганчірочку. Може й пронесе…

А у вагоні тим часом знову запанувала тиша. Віктор Петрович задрімав під мірний перестук коліс, а Тамара Павлівна знову занурилася у свої думки. Будувала плани, прикидала варіанти – з якого боку до молодих підкотитися, як розмову повести. Головне – не злякати завчасно, втертися в довіру поволі. А вже там можна і кігті показати, характер проявити.

Нічого, прорвемося! Не на таких невісток управу знаходили… І треба ж було такому статися! В останній момент, коли до прибуття поїзда залишалися лічені години, у Тамари Павлівни задзвонив телефон. І надривався наполегливо так, немов трапилося щось. Віктор Петрович стрепенувся і здивовано втупився на дружину – кого це принесло на ніч глядячи? Тамара знехотя дістала слухавку й піднесла до вуха:

— Алло! Хто це?

— Мамо, це я, Катруся! – пролунав у динаміці схвильований голос молодшої доньки. – Ти тільки не хвилюйся, але в нас тут така справа…

У Тамари Павлівни від поганого передчуття потемніло в очах. Катька телефонує, нічого не пояснює, а сама вся на нервах. Не інакше як сталося щось!

— Та не тягни ти кота за хвіст! – прикрикнула вона на доньку. – Викладай уже, що там у вас сталося. Тільки давай коротше, без передмов! Катерина зітхнула і випалила скоромовкою:

— Загалом, ми це… теж до Ігоря в гості надумали. З Олегом і хлопцями. Сюрприз типу зробити хотіли, порадувати вас. Олег уже квитки замовив, речі зібрав. А щойно мама Марини зателефонувала, уявляєш? Сказала, вона теж у Київ їде, до доньки. От ми й вирішили, що негоже нам усім разом нагрянути. Незручно якось… Коротше, квитки здали, нікуди не їдемо. А ви вже там самі розбирайтеся!

Тамара Павлівна слухала цей плутаний монолог і відчувала, як у грудях наростає сказ. Ну треба ж, який поворот! Варто було тільки зважитися на цей візит, розпланувати все, розмріятися – і здрастуйте, будь ласка!

Повна катастрофа і крах усіх надій. І головне, піднесли як – одним махом, під завісу, коли вже й заперечити нічого. Знала ж, що Катька та ще базіка, а все одно розслабилася, повелася на вмовляння. Ось і отримаєте, розпишіться! Розчарування, образа, злість – усього вдосталь, бери не хочу…

— Мамо, ти тільки не засмучуйся! – лепетала між тим Катя. – Ми ж хотіли як краще. Та й що там ця матуся Марини забула на свята – незрозуміло. От ми й вирішили – нехай вони самі між собою розбираються, без нас. А ми до вас пізніше заїдемо, відзначимо всі разом. Ти ж не ображаєшся, правда?

Тамара Павлівна скрипнула зубами. Легко їй казати – не в образі! А як накажете пояснювати це все Ігорю? Як йому буде, коли він дізнається, що мати сама по собі, а теща сама по собі нагрянули?

І добре б просто з візитом ввічливості – так адже, мабуть, пересваряться баби, роздеруть одна одну в пух і прах! Куди це годиться? Де ж це бачено, щоб на свято з розбірками та чварами збиратися? Вже краще зовсім тоді не їхати, відговоритися чимось, послатися на непередбачені обставини. А то потім від сорому згориш, не відмиєшся…

— Катерино, ну ти даєш! – процідила вона в серцях. – Допомогла, називається! Ми ж у потязі вже, за кілька годин у столиці будемо. Що ж тепер робити накажеш? Назад повертатися?

У слухавці повисло незручне мовчання. Тамара просто нутром відчула, як молодшенька змішалася, знітилася. Поділом їй, негідниці – вічно все не слава Богу, вічно недомовки та експромти! Хоч би раз, для різноманітності, подумала, перш ніж сунутися. Дивись, і матусю зайвий раз не засмутила б…

— Ой, мам, ну що ти починаєш?! – занервувала Катя. – Ну звідки ж я знала, що ви вже в дорозі? Та й узагалі, чого це ви надумали до Ігоря без дзвінка їхати? Могли б і попередити, між іншим!

Тамара Павлівна гикнула від обурення. Ну, який поворот! Ще й крайніми їх зробити намагається, свою провину на інших перекладає. Бач ти, які ми самостійні стали – маму ні в що не ставимо, вказувати їй норовимо! Має право до сина рідного заявитися коли заманеться, без усяких там погоджень. Не чужі ж ми, з’явилися – зрадіти повинні, червону доріжку постелити!

— Ах, значить, по-твоєму, це ми без дозволу приперлися?! – взвилася Тамара. – А самі ви не кращі, я дивлюся! Теж мені, конспіратори знайшлися – квитки взяли, речі зібрали, і ні гу-гу! Думали, найрозумніші, усіх перехитрили? Але ж ні Не на тих напали!

— Та ти зовсім, мамо? – сторопіла Катерина. – Я ж тобі кажу – не їдемо ми нікуди, скасували все. От і радій, весь Новий рік ваш. Тільки дивись там, не заграйся в благородство. А то ж знаю я тебе – як почнеш свої порядки наводити, так потім Маринці мало не здасться. Ігор, між іншим, її любить. Тож не здумай там показувати свій характер, зрозуміла?

Тамара завмерла. Хіба ж можна так із матір’ю розмовляти, та ще й поради свої цінні роздавати? Молоко на губах не обсохло, а туди ж – життя її вчити надумала! Та краще б про себе подумала, чоловіком та дітьми зайнялася. Дивись, і мамі менше клопоту б завдавала…

— Ну все – відрізала Тамара Павлівна. – Бачиш, розкомандувалася вона! Не вказуй мені, що та як робити, без тебе розберуся. А щодо Маринки твоєї – навіть не заїкайся! Вже я у своєму сині краще за всіх розбираюся. Тож засунь свою думку знаєш куди? От і добре. Давай, донечко, бувай! Спасибі, потішила, нічого не скажеш.

І, не чекаючи відповіді, з почуттям кинула слухавку. Потім покосилася на чоловіка – той сидів і витріщався на неї квадратними очима. Ще б пак, такий концерт заслухав, бідолаха! Не щодня дружина так лютує, на піввагона кричить. Добре хоч попутників із ними не виявилося, а то з сорому б згоріли.

— Чого вилупився? – з викликом кинула Тамара. – Не чув, чи що? Твоя дочка, між іншим, начудила. Надумали вони, бачите, сюрприз нам влаштувати! А як до справи дійшло – у кущі. Уявляєш, який конфуз? Це ж треба було так зганьбитися! Віктор Петрович тільки руками розвів. А що він міг сказати?

Поїзд прибув до Києва за розкладом. Тамара Павлівна з Віктором Петровичем, понурі й притихлі, вийшли на перон. Настрій був – гірше нікуди. Ще б пак, такий облом! Ні тобі урочистої зустрічі, ні радісних обіймів – одна невістка чужа та сюрприз від доньки у вигляді зірваного візиту. Хоч плач, хоч смійся.

Ігор із Мариною чекали їх у залі очікування, тримаючись за руки. Побачивши батьків чоловіка, обличчя обох витягнулися і посіріли. Ще б пак – вони думали, що приїдуть тільки старші, а тут, схоже, повний аншлаг намічався.

— Мамо, тату, привіт! – Ігор ніяково обійняв матір, потиснув руку батькові. – А де Катька? Ви хіба не разом збиралися?

Тамара тільки підібгала губи й виразно закотила очі. Усе, мовляв, розповім – не тут. Можна подумати, вона йому доповідати зобов’язана. Ось зараз вони з Петровичем доїдуть, валізи розберуть, випʼють чаю – а вже потім і за розмови візьмуться. Благо, тем для обговорення ціла купа.

Марина чемно привіталася, допомогла свекрусі з речами. Посміхалася привітно, щебетала щось про вечерю – а в самої в очах стіною стояла відверта паніка. Ще б пак, улюблена свекруха на порозі – тут не тільки в осад випадеш, а й куди завгодно полізеш! І адже, хитрюга, як спеціально підгадала – без попередження, в останній момент, не відкрутишся. Тепер сиди й мучся всю ніч, поки Тамара Павлівна мозок виносити буде…

Ігор тільки страдницьки морщився і кидав на дружину винуваті погляди. Сам, схоже, не в захваті від батьківського підряду. Але діватися нікуди – не на вулицю ж їх виставляти, справді. Доведеться терпіти, усміхатися і всіляко зображати привітність. А там – як карта ляже…

До дому добиралися на таксі. Ігор із батьком про щось напівголосно перемовлялися, Марина з Тамарою мовчали, відвернувшись кожна до свого вікна. У повітрі висіла напруга – того гляди, заіскрить. Таксист тільки диву давався – треба ж, які похмурі пани йому попалися! Хоч кричи від такої атмосфери.

Нарешті, приїхали. Марина заметушилася, забігала квартирою, виставляючи на стіл частування. Ігор тінню ходив за нею, намагаючись допомогти. Тамара Павлівна прискіпливо оглядала скромне житло, цокала язиком. То їй пил на полицях ввижався, то павутиння по кутах. А вже побачивши небагатий асортимент у холодильнику, і зовсім скривилася, як від зубного болю. Хороша невістка, нічого сказати! Стіл від пуза не накрила, делікатесами не завалила. А ще мати сімейства називається!

Віктор Петрович мовчав, відсиджувався в кутку. Тільки головою хитав та зупиняв дружину, коли та особливо розходилася. Марина побіліла як крейда, губи тремтіли, того й гляди розреветься. Ігор дивився на матір вовком, кулаки стискав. Того гляди – прорве мужика, зірветься. А там і до гріха недалеко, клопоту потім не оберешся…

Розрядив обстановку несподіваний дзвінок у двері. Ігор із Мариною переглянулися – кого це принесло на ніч глядячи? Чи не Катька передумала в останній момент? От була б краса!

Але на порозі намалювалася Олена Сергіївна власною персоною – мати Марини. З величезними сумками продуктів, напоями у руках і променистою усмішкою на все обличчя. Ну чисто Дід Мороз, чесне слово! Ось уже кого не чекали, так не чекали.

— Здрастуйте, дорогі мої! – проспівала вона, вивантажуючи смаколики. – Не чекали? А я ось – сюрприз вам вирішила зробити! З Новим роком, з новим щастям!

У Тамари Павлівни аж обличчя перекосило. Це що ж таке робиться, га? Мало того, що матуся Маринки без дозволу приперлася, так ще й Катьку з сімейством не покликали? Це ж треба було так зганьбитися, так бездарно все розрулити! А ще мати називається, свекруха! Куди тільки дивилася, незрозуміло.

Але вголос, звісно, Тамара нічого такого не сказала. Посміхнулася привітно, обійняла гостю, розцілувала в обидві щоки. Олена Сергіївна теж не промах – відразу зметикувала, що до чого. Глянула на неї пильно, з прищуром – а в очах чортики так і танцюють. Бач, лисиця яка! Сама, мабуть, усе прорахувала, спеціально Катьку з Олегом відрадила від поїздки. Щоб, значить, конкуренток поменше було, одній на свято заявитися. Думала, найрозумнішою буде – а ні, прорахувалася, голубонько!

Однак надовго Тамари не вистачило. Аж надто Олена своєю присутністю нерви робила, аж надто явно відчувала себе господинею становища. Раз у раз підбивала, підколювала – то про старість змовить, то про Маринчине дитинство згадає. Знала ж, куди бити, де якомога болючіше вдарити. А Тамара Павлівна й так уся на взводі була, після розмови з донькою. От і не витримала, зірвалася.

— Ти що це надумала, га? – взвизгнула вона, жбурляючи на стіл серветку. – Найрозумнішою себе уявила? Думаєш, якщо Катьку мою відрадила, то я тобі спасибі скажу? Та я знаю, знаю я все! Ти ж спеціально це підлаштувала, так? Щоб мене позлити, щоб одній перед дітьми покрасуватися? Ой, та хто б сумнівався! Тільки ти не на ту напала, ясно тобі? Не на ту!

Повисла дзвінка тиша. Марина злякано притиснула долоню до губ, у Ігоря брови поповзли на лоб. Віктор Петрович втиснувся в крісло, усім своїм виглядом показуючи, що він тут ні до чого. І тільки Олена Сергіївна продовжувала незворушно посміхатися. Але очі її вже не сміялися.

— Томо, ти чого? – тихо запитала вона, хитнувши головою. – Образити мене хочеш чи правду сказати? Так ти вже визначся, будь добра.

— Правду? – скинулася Тамара. – Ах, правду? Ну, тримайся тоді! Була в мене подруга, Вірка. З пелюшок разом росли, не розлий вода. А потім ти з’явилася. І Вірку мою наче підмінили – на мене нуль уваги, тільки з тобою і якшалась. А знаєш, чому? Та тому що ти її хлопця увела, ось чому! Сашко, кохання її перше, єдине. Бачила ж, як подруга сохне, а тобі й горя мало було! Ти ж собі на умі, тобі своя сорочка ближче до тіла. Ось і ходили ви, голубки, у нас на очах, прям душа в душу. А в мене серце кров’ю обливалося – і за Вірку, і за… Сашка цього.

Тамара осіклася і подивилася на чоловіка. Віктор Петрович сидів ні живий, ні мертвий. Він думав, що ця історія давно похована, що дружина і думати забула про той роман, що не відбувся. А от дивися ж, стільки років минуло, а досі душа болить.

— Зачекайте… – видихнула Марина. – То ви хочете сказати, що Олександр Миколайович, мій батько – це чиєсь невдале кохання? І ви звинувачуєте в усьому маму? Але ж… як же так? Хіба можна стільки років носити в собі цю образу, це почуття… несправедливості?

— А ти не знаєш, як це! – з гіркотою кинула Тамара. – Дивитися, як твою мрію прямо з рук повели. Адже вона сама винна, не встигла, не змогла за своє щастя поборотися. Сашко її любив, я знаю! Та тільки вона все тягнула, думала – куди він дінеться. А мати твоя – раз! – і в дамки. Мужика з сім’ї повела, Вірку без любові залишила. І я маю їй це пробачити? Та ніколи! Будь я проклята, якщо хоч на мить забуду!

— Почекай, Тамаро, охолонь, – втрутився раптом Віктор Петрович. – Ну що ти справді розійшлася? Справа ж минула, травою поросла. Ну так, любила вона Сашка. І що тепер? Життя ж не зупинилося, триває.

Тамара відчайдушно замотала головою, по щоках її покотилися сльози:

— Та я ж… Та тому що і в мене таке було. Така ось, прости Господи, увела в мене нареченого. І якби не ти, Петровичу, я б давно зі світу зійшла! Ти моя опора, мій захист, любов моя єдина! Просто за ірку прикро стало, розумієш? Адже хороша була дівка. І мама твоя, Марино, теж хороша – взяла і зламала людині життя! А тепер сидить тут, шкіриться, як кішка об’їлася. Злість мене взяла, розумієш?

Марина закрила обличчя руками. Плечі її тряслися від беззвучних ридань. Ігор гладив дружину по спині, безглуздо шепотів щось втішне. Олена Сергіївна сиділа бліда, в очах її стояли сльози. Нарешті, вона піднялася і підійшла до Тамари:

— Вибач мені, Томо. Вибач, якщо зможеш. Правда твоя, повела я Сашка у Віри. Та тільки не зі зла, зрозумій! Кохали ми одне одного, розумієш? Кохали сильно. Куди мені було діватися? Сказав – або ти, або ніхто. Ну я й пішла в серця на поводу. Думала, доля в нас така, кохання до кінця. Та тільки он як вийшло – не стало Сашка мого, поховала я його рано. І Маринка без батька росла. Це ж треба було такому статися, га?

Тамара в серцях схлипнула і відвернулася. Але руку Олени не відштовхнула. Та продовжила тихо, з надривом:

— І я ж не залізна, Томо. Думаєш, не карала себе потім тисячу разів? Думаєш, совість не мучила? Стільки років минуло, а досі душа болить. За Вірку твою, за Сашка, за тебе. Ти ж нам подругою була, сестрою названою. А я зрадила, ось як є – зрадила. Пробач мене, Христа ради! Прости, якщо зможеш…

І розридалася в голос, сховавши обличчя в Тамари на плечі. Та стояла, здивовано кліпаючи очима. Потім боязко, ніяково обійняла Олену за плечі, погладила по спині:

—Ну що ж ти, Оленко… Типун тобі на язик! Що ж ти таке надумала – зрадила, не зрадила. Усі ми грішні, усі помилки робимо. Я ось теж хороша – стільки років збирала в собі цю образу, все злилася та носом крутила. А про що злилася? Про те, що тобі щастя привалило, а Вірці – нічого? Та Бог із ним, із цим Сашком, прости Господи. Був і немає.

Тамара схлипнула і міцно притиснула до себе Олену. Та обійняла її у відповідь, і вони завмерли так, сплетячись в одне ціле. Віктор Петрович усміхнувся крізь сльози й обійняв їх обох. Ігор із Мариною теж підійшли, стали поруч.

— Ну що, жіночки, може досить сльози лити? – підійшов до них Петрович. – Новий рік на носі, саме час миритися та святкувати. Давайте вже за стіл, чи що. А там і Дід Мороз, дивись, завітає, подаруночками обдарує.

Жінки дружно розсміялися крізь сльози й закивали. І справді, що це вони розкисли? Свято ж! Нічого ображатися та старі рани зачіпати. Усе, що не робиться – все на краще. Значить, і цей біль рано чи пізно відпустить, згладиться з пам’яті. Були б живі-здорові, а решта додасться.

Розсілися за столом, розлили червоне по келихах. Гомін і сміх наповнили кімнату – зовсім як раніше, у старі-добрі часи. Тільки тепер до них домішувалися нотки смутку і світлої печалі. Але це був добрий смуток – такий, що очищає, дає надію на краще.

Ігор піднявся з келихом у руці:

— Ну що, дорогі мої, з прийдешнім вас! Нехай усе погане залишиться в минулому, а в новому році буде тільки хороше. Головне – ми є одне в одного. А разом нам ніякі негаразди не страшні!

А за вікном тим часом тихо падав сніг, вкриваючи землю білосніжним покривалом. Він ніби стирав собою всі образи, замітав сліди колишніх втрат і розчарувань. І десь там, у блискучій сніговій далечині, вже виблискував світанок. Світанок нового життя, сповненого щастя, любові та взаєморозуміння.

Нехай так і буде.

КІНЕЦЬ.