Усі просять Івана розлучитися з дружиною. Вважають, що Людмила занадто багато на себе бере, вона головна у їхній сім’ї і чоловік слухає її у кожній дрібниці. Та Іван нічого не каже родині, не хоче, щоб сама Людмила дізналася про те, що рідні не дочекаються їх розлучення

 

Людмила з Іваном недавно виплатили кредит за свій автомобіль та в’їхали в свою нову квартиру. У них дочка-школярка і все начебто добре в їх сім’ї, з якої сторони не подивитися, не зважаючи на дуже складні зараз часи.

Проте відносини їх дуже своєрідні та у більшості друзів викликають серйозний подив.

Людмила відноситься до свого чоловіка як до нерозумної малої дитині і навіть розмовляє з ним так, як з дитям, з характерними інтонаціями вихователя ясельної групи:

«Іванку! Вернись додому вчасно, ти ж знаєш в який час. Візьми рукавички і шарф не забудь. А я сказала: повернися зараз же!», «Ти з вулиці прийшов – руки помив чи й так згодиться? З милом чи просто вода?», «Нікуди не підеш сьогодні. Пізно вже. Темніє і холодно дуже, ще й сніг передають, хуртовина. Які пробіжки о восьмій вечора?»

А сам Іван поводиться як син не в міру турботливої мами: хитрує, викручується, про щось замовчує, але на відкритий конфлікт не йде, тому що в глибині душі впевнений в марності будь-яких суперечок в домі. Він вважає, що краще змовчати, ніж вигадувати якусь суперечку.

Сказали йому шапку надіти – він одягне, а за дверима зніме і покладе в кишеню, але дружині не перечить, мовчки все робить по-своєму, як то кажуть.

Сказали, припустимо, кави не пити і обов’язково брати в їдальні суп – він кивне головою і зробить навпаки, так, як вважає за краще, аби не сперечатися, щоб вдома спокійно все було.

Наказали не пити сиру воду з фонтанчика – він теж погоджується: «Не буду». Благо перевірити важко, дружина все одно не дізнається нічого.

– Ну не можна ж так, – скаржиться Людмила. – Я вже втомилася від його постійної неправди! Я ось тільки не розумію, навіщо говорити мені неправду? Ну скажи вже чесно і не виправдовуйся. А то як п’ятикласник якийсь.

Навколишні у відповідь тільки зітхають. Вони вже знають: Людмилу вже не переробити. Вона з тих жінок, які постійно хочуть все контролювати і щоб усі слухали її і робили саме так, як вона вважає за краще. Причому аж ніяк не з ревнощів. Просто вона – мати сімейства і чоловік – її старший син. Ну ось така модель сім’ї у неї в голові.

Як тільки закінчується суперечка з одного питання, починається наступна з іншого.

– Коли одружувалися ми з Іваном – він нічого не вмів, ну такий несамостійний вже був, що й не передати, – ділиться Людмила. – А прогрес є. Шкарпетки складати я його вже навчила. Піджак вішати в шафу – теж. Тепер борюся з чайними чашками на комп’ютерному столі. Скільки ми вже з ним говорили на цю тему. Ну нічого. Я свого доб’юся. Зрештою навіть ведмедів в цирку вчать чомусь розумному.

Людмила любить поміркувати, який поганою матір’ю була для Івана його власна мати, її свекруха і як тому пощастило, що він хоча і запізно, але потрапив-таки в дбайливі і вмілі руки.

І як тепер доводиться складно Людмилі, бо вже сильно все запущено. Хлопчик, якому вже за тридцять, з дитинства ні до чого не привчений.

Тому що мама його все життя думала тільки про себе. Двох чоловіків змінила, а на дитину – нуль уваги. Пироги не пекла, шкарпетки не гладила, готувала на тиждень в величезній каструлі те, що простіше.

– Ну, мамі не до дитини було, самі розумієте. Я спеціально встаю щоранку і варю йому вівсяну кашу. Він її не любить, але йому треба! Так ось, що він тільки не робить, щоб не їсти кашу. З суперечками щоранку посадила снідати! Не повірите, мені дитину нагодувати легше, ніж чоловіка свого!

Людмила просто контролює все – список контактів, часто відвідувані сайти, розмови по телефону і час руху з пункту А в пункт Б. – Що так довго?, – невдоволено допитує вона Івана свого. – Сусіда зустрів? Це якого такого сусіда? Дмитра, чи що? І що, це ти півгодини з Дмитром стояв? Про що з ним можна говорити, з Дмитром? У вас же спільних інтересів немає.

Особливим випробуванням є походи в гості і святкові застілля. Людмила пильно стежить, що і скільки поклав чоловік в тарілку, голосно коментує, які страви на столі йому можна їсти, а які краще б не треба й брати. Бо потім будуть наслідки. Прямо за столом Людмила голосно описує, які саме. – Так, і пити теж уже досить, – каже вона, зазвичай, чоловікові. – Тобі ще додому добиратися.

Родичів дивує тільки одне – як Іван все це терпить і мовчить.

Цікавий, солідний дуже чоловік, на роботі – керівник середньої ланки, цілком успішний менеджер, якому вдома кожен раз доводиться стояти струнко і звітувати: з ким говорив, де був, чому запізнився на десять хвилин.

Друзі раз у раз намагаються напоумити Івана, що він робить щось не так, що так не має бути:

– Слухай, як ти це вислуховуєш і мовчиш? Чому ти дозволяєш їй так з собою розмовляти, до того ж на людях? Вона виставляє тебе не в кращому світлі. Ти ж чоловік дорослий вже давно. Ось і скажи їй.

– Ех!, – відповідає Іван. – Нічого ви не розумієте. Просто Людмила – єдина людина, якій я небайдужий. Вона щиро про мене піклується. Всьому світу наплювати, що у мене завтра будуть проблеми якісь, що я можу застудитися. А їй не байдуже. Ну да, іноді перегинає палицю, не без цього, але це тільки з кращих спонукань. В цілому вона ідеальна дружина. Я щасливий чоловік поряд з нею.

Василь охоче підіграє Людмилі, частенько зображуючи із себе турботливого чоловіка.

– Ти чому весь мокрий? Де твоя парасольку?, – строго запитує Людмила. – У машині залишив? Як же ти примудрився в такий дощ залишити? Ну ти даєш! Як ти ще голову свою ніде не залишив. Другу парасольку за сезон втрачаєш.

– Я не втратив. Я в машині залишив, чесно!, – виправдовується Іван. – Начебто виходив зі стоянки, сухо було, а потім дощ пішов. Трохи не встиг до будинку добігти.

– Та яка різниця – втратив, забув! Як без парасольки тепер підеш завтра? Дощ буде обов’язково, між іншим, я прогноз слухала. Гаразд, не біда, візьмеш мій до машини дійти. І не сперечайся. Я його знайду поки, йди руки мій і сідай за стіл.

І на наступний ранок Іван йде на стоянку за машиною з великим яскраво-оранжевою жіночою парасолькою-тростиною, яку дала йому Людмила. Зрештою дружина права: кому яка різниця, аби не промокнути.

Людмила у Івана завжди права і завжди «знає, як краще», тому чоловік консультується з нею з будь-якого самого незначного приводу. Навіть будучи відправлений в продуктовий магазин з найдокладнішими інструкціями і списком покупок, він зв’язується з дружиною з торгового залу супермаркету три-чотири рази, щоб уточнити деталі. Ніколи не купить щось без дозволу, або те, що дружина його не просила.

– Людмило, ось тут у тебе написано «яйця», а не написано чомусь, скільки брати. Два десятка? Ага, зрозумів, зараз візьму, значить, два десятка, так як ти і просила мене. Ой, слухай, а вони різні, виявляється! Яйце першої категорії, яйце другої категорії, а ось тут ще якийсь «яйце добірне, вищої категорії». І ціни теж відрізняються. Так які брати? Зрозумів, ага! Беру! Ой, а вони тут білі і коричневі є! Які краще?

– Людмило, кукурудзи немає, яку ти написала. Тут якісь зовсім інші назви. Що робити?

– Людмило, я макарони взяв – ріжки, нормально? Нічого? А то тут теж стільки всяких різновидів – і черепашки. Ну ладно, ніби все купив, їду!

Так вони і живуть, і обох все цілком влаштовує.

Людмила – прекрасна дружина, уважна, турботлива, господарська та заощадлива. Іноді вона, правда, трохи переграє в матусю, але це не найстрашніше.

Адже вона в кінцевому підсумку хоче як краще. Людмила та Іван – щаслива сімейна пара. І неправда це, що всі щасливі сім’ї щасливі однаково. Щасливі всі теж по-різному. І це правда.

Просто дружина вважає, що чоловік її не самостійна людина і їй в усьому потрібно його контролювати і вона з цим справляється добре.

Так родичі постійно просять Івана, або поставити дружину на місце, або розлучатися. Та чи правильно це?

КІНЕЦЬ.