Олександр із Ларисою прожили разом двадцять два роки. Пристрасті стихли, стосунки стали рівними і спокійними, більше схожими на просте співжиття. Донька навчалася на другому курсі медінституту. Вирішила піти стопами батьків. Та й як інакше, якщо з дитинства тільки й чула розмови про медицину, ліки та скарги пацієнтів.

Олександр із Ларисою звернули увагу один на одного, коли почалися практичні заняття у клініках. Він допоміг їй вперше оглянути пацієнта, молодого чоловіка, який зухвало клеївся до Лариси. А за два роки, якраз перед держекзаменами, вони одружилися.

Після закінчення інституту влаштувалися працювати в одну лікарню. Лариса до кардіології, а Олександр став хірургом-ортопедом. Сьогодні був той рідкісний випадок, коли їхні зміни закінчилися одночасно, і вони разом поїхали додому.

– До магазину зайдемо? Вдома немає овочів на салат.

– Може, Бог із ними, з овочами та салатом? Один день обійдемося без них. Я втомився. Операція була складна, – сказав Олександр, спритно ведучи машину завантаженими вулицями міста.

– Можна, але завтра все одно доведеться купувати. Висади мене біля магазину, а сам їдь додому, – запропонувала Лариса.

– Ага, потім ти потягнеш цілі пакети продуктів, а я почуватимуся винним. Ходімо разом, – відповів Олександр і заїхав на стоянку перед магазином.

Олександр віз візок між стелажами з товаром, а Лариса набирала до нього продукти.

– Я мав рацію, – Олександр кивнув на заповнений догори візок, стоячи в черзі до каси.

– Зате тиждень не треба буд ходити в магазин. Ой, я хліб забула, – сказала вона і побігла.

Олександр зітхнув і почав викладати продукти на стрічку. Місця було мало, і коробка з макаронами впала на купу чужих продуктів, що лежала попереду.

Жінка, що стояла перед Олександром, кинула на нього повний докори погляд. Олександр вибачився, взяв коробку і, не знаючи, куди її покласти, став тримати в руках.

Жінка обернулася до нього і вже дивилася не відриваючись. Майже одного з ним зросту, з карими очима, з гірко опущеними куточками губ. Знебарвлене волосся з темним відрослим корінням недбало зібране в пучок. Коричневий плащ вільно бовтається на худеньких плечах.

Олександр примирливо посміхнувся і відвернувся, шукаючи очима Ларису.

«Куди вона зникла? Не здивуюся, якщо ще щось купить окрім хліба. – він знову глянув на жінку. – Чому вона дивиться на мене? Моя пацієнтка? Не пам’ятаю ».

– Сашко, це ти? – раптом запитала жінка, і в очах її блиснули іскри радості.

– Ми знайомі? Ви лікувалися у мене? Вибачте, я не пам’ятаю… – промимрив Олександр.

– Значить, ти таки став лікарем, як мріяв? – запитала вона. – Це ж я, Оля. – Очі, що щойно сяяли радістю несподіваної зустрічі, знову згасли.

Олександр придивився. Щсь знайоме промайнуло в її обличчі… Оля… Ольга… – у пам’яті нарешті сплив стадіон за школою, дівчина, що біжить перед ним. Розпущене темне волосся колихається за спиною з боку на бік. А він задихався від її вигляду і ніяк не міг наздогнати.

– Що, дуже змінилася? – розчаровано спитала жінка, яка назвалася Ольгою, але зовсім не схожа на неї. – А ти змужнів, став навіть кращим, ніж був.

Підійшла Лариса і з цікавістю подивилась на них. Олександр так розгубився, що навіть не не звернув увагу на продукти, які Лариса прихопила крім хліба. Це було зовсім не схоже на нього. Лариса дивилася, куди влаштувати поставити товари. Стрічка була заповнена. У цей момент касир натиснула кнопку і стрічка поїхала до каси.

Олександр отямився першим.

– Це моя колишня однокласниця, Ольга. А це моя дружина Лариса. – представив він жінок.

Лариса подивилася на Ольгу з цікавістю, а та неввічливо відвернулася до каси. Касир саме пробивала її продукти. Ольга взяла пакет і відійшла до дверей, але не вийшла, а зупинилася біля них.

“Невже на мене чекає? Цього ще не вистачало. Дізналася, що я лікар, і вирішила поскаржитися на здоров’я ? Коли дізнавалися, ким вони з дружиною працюють, до них одразу чіплялися з розпитуваннями.”

– Саш, карта у тебе? – відвернула його від роздумів Лариса.

Олександр приклав до терміналу картку, взяв важкі пакети з продуктами та попрямував до виходу. Ольга запобігливо відчинила перед ним двері.

«Для чого вона це робить? »- подумав Олександр, відчуваючи незручність.

Усі троє вийшли на ґанок магазину.

– Ти де живеш? – звернулася Ольга до Олександра, ігноруючи його дружину. – У квартирі твоїх батьків?

– Ні, в сусідньому з ними будинку. Спеціально купили квартиру поруч, щоб частіше заглядати до них. А ти? – запитав у свою чергу він.

– А я… – вона махнула рукою кудись убік. Рада була зустріти тебе. Я піду? – вона дивилася на Олександра, наче чекала на його дозвіл.

Але він мовчав. Ольга розвернулася і пішла геть.

– Вона була закохана у тебе? – запитала Лариса, коли вони спустилися з ганку і почали сідати в машину. – Ти мені не розказував.

– Ні, вона не була в мене закохана.

– Так? А дивилася так, наче й зараз не забула свого кохання, – наполягала на своєму Лариса.

– Не вона, а я був у неї закоханий, – зізнався Олександр. – Але вона віддала перевагу зірці футбольної команди, Миколі.

– Мені здається, побачивши тебе, вона усвідомила свою помилку. Я ревную, – напівжартома зауважила Лариса.

– Та годі. Усвідомила чи ні, мені все одно. Я не шкодую.

На цьому вони перестали обговорювати цю тему. Вночі Олександр довго не міг заснути. Він згадував безтурботну юність, себе – того закоханого хлопчика, який страждав від нерозділеного кохання і мало не провалив випускні іспити.

«Вона змінилася. Ми всі ровесники. Напевно, життя з Миколою було не цукор. За що боролася, на те й напоролася. Подейкували, що Миколу запросять до збірної з футболу. А я був ботаніком …»

Заснувши під ранок, він не чув, як підвелася Лариса. Після вчорашньої складної операції він вирішив не поспішати до відділення та виспатися. Коли він підвівся, Лариси давно не було вдома, на столі лежали бутерброди на тарілці і кава, що охолола, в кавоварці.

Олександр постояв під душем, неквапом поснідав, одягнувся і поїхав на роботу. Вставши на світлофорі, він впізнав коричневий плащ Ольги на зупинці. Проїхати повз, мовляв, не помітив, – було першою думкою Олександра. Але Ольга вже помітила його машину та махала рукою. Довелося зупинитися та запропонувати підвезти її.

– Вітаю. Як добре, що побачила тебе. Бо стою, стою, а автобуса все немає. Замерзла.

Олександр поглянув на Ольгу. Вона сиділа, насупившись, засунувши руки в кишені плаща. Сьогодні вона виглядала краще – трохи підфарбувала очі та губи, ретельніше заколола волосся.

Він не сумнівався, що вона спеціально чекала на нього. Іти на іншу зупинку ближче, але вона прийшла сюди. Ще не вистачало, щоб вона почала мене переслідувати» .

– Я знала, що ми обов’язково зустрінемось, – промовила Ольга.

«Скільки ж вона чекала на мене? Невже з половини дев’ятої? Адже, зазвичай, у цей час люди масово їдуть на роботу. А зараз… – він кинув погляд на приладову дошку. – Як ще не перетворилася на крижану статую».

– Я раніше тебе не зустрічав, – сказав Олександр.

– А я нещодавно сюди переїхала.

– У тебе щось сталося? Тобі чи комусь із рідних потрібна моя допомога? – полегшив він їй завдання і почав розмову першим.

– Та ні. Я просто хотіла тебе побачити, – чесно зізналася Ольга. – Ми ж не встигли ні про що поговорити. Мені чомусь здалося, що ти не хотів розмовляти при дружині. Я не можу спати ночами. Пам’ятаєш, як ти бігав за мною? А я… – вона засміялася.

– А ти обрала зірку футболу.

– А ти жорстокий, – сказала Ольга серйозно. – Усі дівчата мріють про принців. Тільки часто помиляються.

– І діти є? Ти сказала, що ви розійшлися.

– Дітей немає. Чоловік завжди був на зборах, на змаганнях. Приходив утомленим і засинав, ледве торкаючись головою подушки. А потім отримав травму. Він нічого не вмів робити, лише грати у футбол. Навіть тренувати хлопчаків не вдалося.

Запив. Спочатку я намагалася йому допомогти, а потім і сама… Якби не пішла, він би потягнув мене за собою на дно. – Ольга замовкла.

– Я не спитав, куди відвезти тебе? – порушив мовчання Олександр.

– А ми вже проїхали. Нічого, зупини, я повернуся автобусом.

– Не вигадуй. Говори адресу. – Олександр розвернув машину.

– А в тебе є діти? – поцікавилася Ольга.

– Є. Донька. Вчиться у медичному.

– Красива та розумна, як і ти? Тут зупини. Ми ще зустрінемося? – запитала Ольга, дивлячись на Олександра.

– Оль … – Він не договорив, тому що ззаду посигнали. – Чорт, тут не можна зупинятися. Я від’їду.

– Не треба. Я вийду. Обіцяй, що ми зустрінемося.

Він кивнув головою. Дочекався, коли Ольга вийде з машини і поїхав до лікарні.

Але він знову зустрів Ольгу за кілька днів. Точніше, вона чекала на нього у дворі будинку. Він їхав із нічного чергування і мріяв скоріше лягти спати. Йшов дощ. Олександр вийшов із машини і накинув на голову капюшон куртки, тож не помітив Ольгу. Вона гукнула його, коли він ішов до під’їзду.

– Оль, не потрібно всього цього. Я одружений і люблю свою дружину… – сказав він підготовлену фразу.

– Де ми можемо поговорити? – запитала вона, ніби не чула його.

– Вдома, мабуть, дочка. У машині підійде?

– Ти не подумай, мені нічого від тебе не потрібно, – вмостившись на сидінні, сказала Ольга.

– Тоді навіщо ти переслідуєш мене?

– Я коли побачила тебе, одразу вирішила… Я не хочу руйнувати твою сімʼю не перебивай мене. Я так утомилася від Кольки, від його поведінки, що на чоловіків досі не можу дивитися. Як я шкодувала, що вiдшила тебе. Я думала, ти кудись поїхав. А ти весь цей час жив тут.

– Не тут, на іншому кінці міста, – поправив Олександр.

– Так, ти казав, – тихо сказала Ольга.

– Ти про це мені хотіла розповісти? Як ти жила із чоловіком? – Олександр почав дратуватися. Він утомився і хотів спати.

– Коли я впізнала тебе в магазині, я одразу зрозуміла, що хочу від тебе дитину, сина.

– Оль, я сказав, що не збираюся кидати Ларису. Я люблю її, – повторив Олександр.

– У мене немає грошей на ЕКЗ, – сказала Ольга, не звертаючи уваги на слова Олександра.

– Ти що надумала? Як тобі таке могло спасти на думку? Маячня божевільна. – Олександр був обурений і спантеличений її відвертістю.

– Я зовсім одна. Я ще можу народити. Обіцяю, що ніколи не нагадаю про себе. Один раз…

– Ти чуєш себе? – майже кричав Олександр. – Ні, це не лізе в жодні ворота. То гнала мене, то відверто пропонуєш себе. Ти нормальна?

Він глянув на Ольгу. В її очах блищали сльози.

– Тільки не реви. Не принижуйся. Ти ж горда була, гарна, яскрава.

– Була, – Ольга посміхнулася.

Вона простягла йому руку, але Олександр відвів голову вбік.

– Оля, я втомився, хочу спати. Ти вирішила від мене завагітніти, а тебе не цікавить, чи я цього хочу? – Запитав він, майже заспокоївшись.

– Усі чоловіки раді були б…

– Але не я. А чому ти раніше не народила? Від тих, хто був би радий?

– Не подобалися. Дитина має народитися від того, хто подобається, інакше не буде щасливою. Пробувала, не вийшло.

Олександр не знав, що сказати. Прохання Ольги було нахабним і блюзнірсько непристойним.

– Використовувати мене хочеш? Як бика-виробника? Оля, я не можу так. Не хочу руйнувати свою сімʼю, зраджувати дружину. Ти вже якось без мене… – Він глянув на колишню однокласницю.
Вона сиділа, закривши обличчя долонями. Плечі її здригалися.

– Оля, не треба…

Вона раптом забрала долоні від обличчя, і він побачив, що Ольга сміється. Ольга сміялася і не могла зупинитись. Олександр не знав, що робити. Потім сміх перейшов у сльози. Ольга дістала хустку і висморкалася.

– Це я не з тебе, з себе сміюся. До чого дійшла. Ти правий. Вибач, – Ольга відчинила дверцята і вийшла з машини.

Олександр дивився їй услід.

Коли прийшла Лариса, Олександр смажив картоплю.

– Що трапилося? Ти завжди ненавидів готувати. – Лариса пильно подивилася на чоловіка.

– Я зустрів Ольгу. – І він все розповів.

Лариса слухала, затамувавши подих.

– Я не погодився. Думаю, вона більше не переслідуватиме мене. Що ти мовчиш? Не віриш мені?

– Вірю, – спокійно відповіла Лариса. – Вона доведена до відчаю, якщо наважилася запропонувати таке. Чому тобі?

Олександр знизав плечима.

– Сказала, що хоче, щоб син був схожий на мене. Такий самий красивий і розумний. Картопля готова. Будемо вечеряти чи почекаємо доньку?

– Вечеряти, – сказала Лариса.

Через якийсь час Олександр знову побачив Ольгу. Вона стояла у дворі під деревом.

– Ти змушуєш мене поміняти квартиру, – сказав він, підійшовши до неї.

– Я просто хотіла ще раз побачити тебе. Більше не прийду, не бійся.

Ольга йшла. Весь її вигляд виражав образу та самотність. Йому хотілося наздогнати її, сказати добре слово. Але побоявся, що вона не так зрозуміє його порив.

Більше Олександр її не бачив. Йому не хотілося знати, чи знайшла вона когось для втілення своєї мети чи ні. У нього є Лариса та дочка. І він не збирається їх втратити через забаганку Ольги.

КІНЕЦЬ.