Усе своє життя я була тією, хто підставляє плече. Хто не скаржиться. Хто не сперечається. Аж поки цього Першого травня, коли я прокинулася о шостій, щоб поїхати на дачу Вадима, готувати святковий обід для його дітей, я раптом зрозуміла – я просто зручна. Я – не жінка, не партнерка, не навіть рідна.

Я – персонал. А потім, коли його дочка Світлана, не піднявши очей, мовила: “Іро, а зробіть ще тих салатиків, як ви вмієте”, щось у мені тріснуло. Так голосно, що я ледве втрималась на ногах. І тоді я все сказала. Все, що тримала роками.

Це ж мало бути просто свято. Ну що там – шашлик, свіже повітря, діти бігають, всі радісні. Вадим обіцяв – цього разу ти просто гість. Відпочинеш. Будеш сидіти з келихом червоненького, а ми самі. Ага. Уявила собі.

– Іро, ти візьмеш м’ясо? Бо я не встигаю на базар, – сказав він у п’ятницю зранку.

– Візьму, – відповіла, хоча всередині все здригнулося. Бо це вже не вперше.

В суботу зранку – ще й салати, ще й замаринувати, ще й серветки красиві. А в неділю о сьомій – я вже чистила картоплю. Світлана спала до одинадцятої. Коли прокинулась, перше що сказала:

– Іро, в тебе такий класний смак. Можеш оформити ще закуски?

– А ти? – спитала я спокійно.

– Я ж ніби не господиня. Це ж тато вас запросив, – знизала плечима.

І я зрозуміла: вона щиро не бачить мене частиною родини. Я для неї – щось типу “власна шеф-кухарка тата”. Я не жартую.

Коли накрили стіл, я сідаю – лише торкнулася стільця – і тут же:

– Іро, а принесіть ще той соус. Він у холодильнику. – Це вже Тарас, син Вадима, з таким видом, ніби я офіціантка в ресторані.

Я встала. Але всередині щось починало булькотіти. Я бачила, як Вадим посміхається, відвертається, мовляв, “ну діти, вони ж ще не звикли”. А я вже не могла. Я вийшла на ганок, стала біля плити і смажила м’ясо, як заведена.

– Слухай, – підійшов Вадим. – Не сердься. Вони просто… трохи звикли, що ти всім займаєшся.

– А ти? Ти звик?

– Іро, ти ж у нас така. Вмієш усе. Ми ж цінуємо.

– Ні, Вадиме. Ви – користуєтесь. А цінувати – це інше.

Я подала м’ясо. Посміхнулась. Не хотіла псувати нікому апетиту. А потім, коли Світлана сказала:

– Іро, а зробіть ще салатиків, будь ласка, той з буряком.

Я не витримала. Я мовчки встала. Пішла на кухню. І не повіриш – не для того, щоб різати буряк. А щоб зібрати свої речі.

Вадим зайшов за мною.

– Ти куди?

– Додому.

– Іро, ну почалось…

– Вадиме, скільки ще я маю бути зручною? Твої діти – дорослі люди. Чому я для них – не Ірина, жінка твого життя, а просто кухарка з функцією “принеси-подай”?

Він мовчав.

– Мені неприємно, коли мене кличуть без імені. Коли знецінюють. Коли не дякують. Я не ваша хатня робітниця. Я – людина.

Я розвернулась і пішла. Без скандалу. Без тарілок. Просто – тихо.

На зупинці я стояла хвилин 20. Вадим не з’явився. Ніхто не подзвонив. Я приїхала додому, сіла на кухні, налила собі чаю. Вперше за довгий час – гарячого. І ніхто не кричав “де кетчуп”. І знаєш що? Було самотньо. Але так почесно. Бо я повернула собі себе.

Через три дні Вадим з’явився.

– Ну то що?

– Що “що”?

– Повечеряємо?

– Я собі вже наготувала, – спокійно сказала я. – Можеш взяти, якщо хочеш.

Він стояв у дверях, трохи зніяковілий. Так, ніби побачив мене вперше. Не ту, що носить пироги й пече голубці. А ту, що може сказати “ні”.

– Ти мене любиш? – спитав він.

– Люблю. Але себе – тепер більше.

Часом треба пройти крізь побутовий негатив, щоб згадати – ми не зобов’язані бути зручними. Не куховарками. Не офіціантками. Ми – жінки. І маємо право на повагу, навіть у “своїй” родині.

А як у вас, читачі? Ви коли-небудь мовчали, бо “так простіше”? Чи вистачало вам сміливості сказати – досить?

Джерело