Усе, що мені було потрібно – це мамина чесність. Але замість неї я отримала мовчання, замки на дверях і ті дивні нічні шепоти, які змінювали обличчя нашого дому.

Мене звати Дарина, мені 27, і я живу в Івано-Франківську з мамою і маленьким сином Назарчиком. Але ця історія не про нього. І навіть не зовсім про мене, а про одного чоловіка, який випадково витягнув з нас усіх правду. Його звати Нестор. Мій вітчим. Мамин таємний чоловік, про якого я дізналась аж через 5 років після його відходу у вічність.

Все почалося з ключа.

Він упав із книжкової полиці, коли я протирала пил. Маленький, сріблястий, майже непомітний. Але саме цей ключ змінив усе.

– Мамо, а що це за ключ? – спитала я, зайшовши до неї в кімнату.

Вона на мить застигла, потім вичавила посмішку.

– Напевно, ще від старої скриньки з документами. Можеш викинути.

Але я не повірила. Бо мама ніколи нічого не викидає. У неї все має значення, навіть квиточки з тролейбуса двадцятирічної давності. Тому того вечора, коли вона вийшла в аптеку, я взяла той ключ і почала шукати, що він відкриває.

Знайшла за пів години. В її шафі, за старими кофтами, була коробка. Чорна, металева, з іржавими краями. Всередині — листи. Розписані, щільно, майже без полів. Частина — надруковані, частина — від руки. І всі підписані одним іменем:

“Нестор”.

Я знала, хто це. Колись, ще в дитинстві, я бачила чоловіка, який приносив мамі квіти. Але мама ніколи не дозволяла мені з ним говорити. Вона казала, що це “друг із роботи”, а потім він раптово зник. Здавалось, ніби його стерли з нашого життя гумкою. А отже, я ніколи не питала.

Я прочитала один лист. Потім другий. А потім заснула о третій ночі, з обличчям у подушці, бо не могла зупинити сльози.

Він її кохав. Як в романах. Як у кіно. І вона його теж. Але він був одружений. І не просто одружений, а ще й старший на 20 років. Їхнє кохання тривало десять років. Таємне. Без фото, без дзвінків після дев’ятої вечора. І коли його не стало — вона ні з ким про це не говорила. Взагалі. Навіть зі мною.

Коли мама повернулась, я сиділа на кухні. В неї було червоне обличчя, вітряна погода розтріпала волосся, і в руках вона тримала пакет із пігулками.

– Ми поговоримо? – спитала я, не дивлячись на неї.

Вона сіла навпроти. Без заперечень. Без “потім”. І просто сказала:

– Ти знайшла його, так?

Я кивнула.

– І ти все знала?

– Майже все.

Мама подивилась на мене, наче вперше бачила.

– Я кохала його, Дарусю. Не так, як у книжках. А по-справжньому. Кожну зморшку на обличчі. Кожну звичку. Його запізнення. Його відмовки. Його страхи. Все.

– А чому ти мені ніколи про нього не розповіла?

– Бо я не хотіла, щоб ти зневажала мене. Бо я була “іншою жінкою”. Бо в тебе тоді був тато. І я не хотіла, щоб ти бачила в мені зраду.

– А чому ти досі пишеш йому?

Мама знітилась, але не уникала погляду.

– Бо мені його не вистачає. І це єдиний спосіб говорити з ним. Я думала, що коли напишу 100 листів – відпущу. Але вже на 248-му зрозуміла, що це не так працює.

Ми сиділи мовчки. На плиті щось шипіло. Назарчик спав у кімнаті.

– А тато… тобто, мій тато… він знав?

– Він дізнався за тиждень до того, як пішов. І саме тому він зник. Але не через мене. А через себе. Бо він не міг пробачити, що я теж можу когось любити. Не тільки його.

Я не знала, що сказати. Слово “зрада” вертілось у мене на язику, але я не могла його вимовити. Бо це була не зрада. Це було щось інше. Щось, про що ніколи не говорять уголос.

– І як мені з цим жити? – запитала я.

– Як і я. По правді.

Наступного дня я прокинулась рано. Мама вже смажила млинці, і в хаті пахло корицею. Наче нічого не сталося. Але сталося. Бо тепер я бачила її інакше. Як жінку. Як людину з болем і любов’ю, яка не встигла стати спільною.

Увечері ми вдвох сіли перечитати кілька листів. Я взяла один, відкрила, прочитала й спитала:

– Ти пробачила йому, що він не обрав тебе?

Мама довго мовчала. А потім сказала:

– Я пробачила собі, що погодилась бути його тінню.

І я тоді зрозуміла — мама не жеpтва. Вона вибрала цей шлях. І платила за нього своєю самотністю.

А тепер скажіть мені, ті, хто це читає: а ви б змогли жити з таким коханням, якого не можна виставити на світло? Ви б змогли щодня пити чай у кухні, знаючи, що ви для когось — “таємниця”, яку ніхто ніколи не має дізнатись?

Бо я ще досі не знаю, чи змогла б.

Джерело