Мені 27 років, і ще пів року тому я була впевнена, що життя нарешті повернулося до мене обличчям. Я вийшла заміж за чоловіка, якого люблю… чи любила?

Тепер вже й не знаю.

Весілля, медовий місяць на морі, плани на майбутнє. А ще я влаштувалася на нову роботу — менеджером у великій компанії, з хорошою зарплатою, сучасним офісом і, як мені здається, перспективою зростання.

Мрія? Авжеж! Тільки тепер усе сиплеться, як пісок крізь пальці.

Через місяць після початку роботи, щойно минув випробувальний термін, як я дізналася, що чекаю дитину. Ми з чоловіком не планували малюка так швидко, у мене навіть були думки, що це дуже невчасно, треба якось вирішувати проблему на ранньому терміні.

Але Ілля дуже зрадів, переконав мене, сказав, що це просто чудово — в родині тепер буде малюк. І що ми неодмінно впораємося.

Зрештою, я прийняла його точку зору, уявляла, як ми готуємося до появи немовляти, вибираємо ліжечко, обговорюємо імена. Усе пішло шкереберть ще через два місяці, коли я повідомила новину своїй начальниці, Ірині Сергіївні.

— Анно, як так? — вона подивилася на мене поверх окулярів, наче я щойно зізналася у крадіжці. — Щойно влаштувалися, і вже в декрет? Ви ж розумієте, що це не зовсім чесно щодо компанії?

Я спробувала пояснити, що ця ситуація не була запланована, що я хочу працювати і приносити користь, але вона тільки відмахнулася.

— Треба було думати, коли на нову роботу влаштовувалися. А тепер за Вас хто повинен буде роботу виконувати? Тітка? У нас претендентів було багато, вибрали Вас і що ж? І місце зайняте, і працівника немає? А потім почнуться лікарняні, садочок і школа?

З того дня почалася справжнє цькування. Ірина Сергіївна не могла мене звільнити — закон на моєму боці, але вона робила все, щоб я сама пішла. На мене звалювали купу роботи: звіти, які раніше робили втрьох, тепер були моїми.

А ще — постійні причіпки, коментарі на кшталт «твій стан — не хвороба, впораєтеся». Я брала лікарняний на тиждень через тонус, і, коли повернулася, мене чекав новий виток пекла.

Термін був уже 16 тижнів, а я щодня йшла на роботу, як на каторгу. Усе бісило: колеги, які шепотілися за спиною, нескінченні завдання, начальниця з її отруйними зауваженнями.

Шукаючи підтримки, я знайшла розчарування.

Одного разу я не витримала, виговоритися треба було, зателефонувала подрузі. Зустрілися в кафе після роботи, і я вивалила на неї все, що накопичилося.

— Більше не можу. Ця робота мене добиває. Хочу звільнитися, але Ілля проти. Каже, терпи, гроші потрібні.

Катя подивилася на мене зі співчуттям, але в її голосі було роздратування, наче вона мене не до кінця розуміє.

— Аню, а що ти хотіла? Ти ж знала, що твій цікавий стан на новій роботі — це ризик. Може, й справді, потерпіти? Заради дитини ж. І чоловік має рацію, перед самим декретом не звільняються.

— Ти не розумієш! — кажу. — Це не просто «потерпіти». Це щодня нові причіпки. Я додому приходжу і реву. А Ілля… він навіть не намагається мене підтримати.

— Ну, він же теж переживає, — Катя знизала плечима. — Ви тільки одружилися, а тут дитина, гроші потрібні. І потім, у тебе гормони. Я, коли Славка носила, ні дня без сліз не обходилася. Усе бісило і дратувало. І на роботі теж.

Її слова мене тільки розлютили.

Я чекала підтримки, а отримала лекцію про те, як усе складно. Додому я повернулася ще більш розбитою. Чоловік був удома, дивився якийсь серіал. Я кинула сумку в коридорі, вирішила ще раз поговорити:

— Я справді більше не можу працювати.

Ілля зітхнув, не відриваючись від екрана.

— Аню, ми це вже обговорювали. Звільнятися зараз — дурниця. Нам потрібні гроші, особливо з дитиною. Потерпи. Декрет же скоро.

— Потерпи? — відчувала я, що знову сльози підступають до очей. — Ти хоч уявляєш, що я там переживаю? Начальниця мене гнобить, роботи навалили, наче я робот. А ти просто сидиш і кажеш «потерпи»!

— А що я можу зробити? Звільнитися за тебе? Аню, ти доросла, повинна розуміти, що просто так кинути роботу не можна. Ми тепер не тільки про себе думаємо, — чоловік повернувся, але підтримки не було ні в словах, ні в погляді.

Пішла в спальню, грюкнувши дверима.

Ось так, чекала, що чоловік буде моїм захисником, що скаже: «Звільняйся, все нормально буде, переживемо, витримаємо». Але замість цього він став на бік усіх інших.

Тієї ночі я вперше подумала, що, може, наш шлюб був помилкою.

І дитина… я так і знала з самого моменту, коли зробила тест, що залишити її буде неправильно. І ще й за ці думки відчувала свою провину.

Наступного дня спробувала поговорити зі ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, свекрухою, Мариною Вікторівною. У нас склалися досить непогані стосунки, і потім, вона — жінка, повинна ж вона мене зрозуміти? Але це було ще однією помилкою.

— Анечко, ти, звісно, молодець, що працюєш, — почала мама Іллі, присьорбуючи чай. — Але, знаєш, у наш час ми взагалі не скаржилися. А раніше взагалі з пузом жінки й у полі працювали, і нічого. А ти одразу в сльози.

— Марино Вікторівно, це не просто робота, — я намагалася стриматися. — Мене там цькують. Начальниця щодня натякає, що я зайва, нікчемна і ні до чого не придатна.

— А що ти хотіла? — вона подивилася на мене з докором. — Влаштувалася на хорошу роботу, а тепер у декрет. Звісно, вони незадоволені. Треба було раніше думати.

Я відчула, як кров прилила до обличчя. Навіть вона звинувачувала мене ж. Цікаво, я у своєму цікавому стані одна винна чи що?

Кожен день був важчим за попередній. Прокидалася з комом у горлі, знаючи, що знову доведеться йти в офіс. З чоловіком удома майже не розмовляли.

Він був зайнятий своїми справами, а я — своїми. От взяти б, просто написати заяву про звільнення і нехай роблять зі мною, що хочуть!

Зупиняв страх, що Ілля теж збіситься, і я залишуся без роботи, без грошей, без чоловіка, зате з дитиною. І потім, мій животик вже видно, хто мене тепер прийме на роботу, якщо шукати щось нове?

Просто під будь-яким приводом отримаю відмову і все, а якщо приховаю свій стан — почнеться те ж саме, що й зараз. А ще цей шепіт у голові: що, якщо я дійсно помилилася? Зі шлюбом, з дитиною, з усім?

Подруги, чоловік, свекруха — ніхто не розуміє, ніхто не підтримує. Відчуваю себе зрадженою всіма. Вагітність, яка повинна стати щастям, стала кошмаром.

Ось така моя біда… Я вже не знаю, що робити. Може, у вас або у ваших знайомих були схожі ситуації? Як ви з ними давали собі раду? Буду вдячна за будь-яку пораду, бо зараз мені так потрібна підтримка і розуміння.