Усе було б добре, якби на мій день народження Тарас не привітав мене словами: “А я й забув, що сьогодні твоє свято”. І знаєте, якби це сталося вперше – я б, може, ще проковтнула. Але це вже четвертий рік поспіль. І щороку я жила з наївною надією, що цього разу він таки згадає.

Що встане раніше, приготує каву, обійме, скаже щось тепле. Але він лише позіхнув, глянув у телефон і сказав, що забув. Я не витримала. І це була не просто образа на забутий день народження.

Це була тріщина, яка довго визрівала і нарешті дала по швах.

Ще до сніданку я відчувала, що день піде шкереберть. Я прокинулась раніше, як завжди. Зробила Тарасові бутерброди, знайшла його улюблену термокухоль, запарила чай із чебрецем. Хотіла бодай натяком дати йому шанс згадати. Я не вимагала подарунка, квітів, ресторанів. Я хотіла, щоб він просто згадав.

Але він зайшов на кухню, подивився на стіл, позіхнув.

– А ти чого така тиха зранку?

Я мовчала.

– Щось трапилось?

– Та нічого, просто середа, звичайна середа, – відповіла я, ковтаючи гіркий чай.

Він накинув куртку й пішов, так і не згадавши.

А я сиділа й дивилась у вікно, у якому ще дрімала сіра весняна хмарність, і відчувала, що в мені щось обривається. Що я більше не хочу так. Не хочу бути зручною, мовчазною, непомітною.

До обіду я все ще намагалась триматись. Прибирала, прасувала, перевірила уроки сина. Але ця порожнеча… Вона як липка стрічка. Ти крутишся, а вона все липне і липне до тебе. До 15:00 Тарас не подзвонив. Не написав. Від слова “взагалі”. Я подумала, що може він щось готує. Ну раптом. Але ввечері він прийшов як завжди, скинув куртку, сказав:

– Ох і день важкий. А що в нас на вечерю?

– Та ти сідай, зараз підігрію.

Він взяв ложку супу і, щиро, як дитина, спитав:

– А що це ти така мовчазна сьогодні?

Я подивилась на нього. І відповіла рівним голосом:

– Сьогодні мій день народження.

Він завис. Потім перевів погляд у бік, щось мимрив типу “Та невже? А я думав на наступному тижні”… Але намагався вдавати, що все не так страшно.

– Ну, то вітаю тебе, Олесю, – сухо сказав і поцілував у щоку.

Мені захотілось розсміятись. Але я не сміялась. Просто пішла в іншу кімнату.

За годину він зайшов до мене. Сів поруч на диван.

– Та ну, Олесю, не ображайся. Ти ж знаєш, у мене зараз на роботі завал. Я чесно забув. Але ж головне не дата, головне – що ми разом.

– А ти взагалі розумієш, що я відчуваю?

– Та що ти відчуваєш, скажи?

– Що я в тебе в списку після бензину, обіду й новин спорту.

Він закотив очі.

– Та ти завжди собі накрутиш. Було б щось серйозне – я б згадав.

– А мій день народження для тебе не серйозне?

Він помовчав. Потім сказав:

– Добре. Що ти хочеш? Кажи прямо.

Я подивилась на нього. І відповіла:

– Я хочу не просити. Не нагадувати. Не натякати. Я хочу бути важливою для тебе без умов.

Тарас помовчав. Потім встав і пішов на кухню. Сказав лише:

– Добре, я почув. Але зараз не той момент це все розбирати. Вибач, якщо образив.

Він зробив вигляд, що розмова закрита. А я ту ніч не спала. Я думала. Про те, як ми живемо. Про те, що я роками прикривала його байдужість, знаходила виправдання, бо так роблять у шлюбі. Бо “життя складне”. Бо “не всі чоловіки романтики”.

Але ж питання не в романтиці. А в увазі. У важливості. В тому, що я теж людина. А не технічний персонал у хаті, який відзначає лише дитячі дні народження й піклується про чужі потреби.

Наступного дня я прокинулась і вперше не зварила йому каву. Не запарила чаю. Не нагадала про зустріч із директором школи сина. Нічого. Просто пішла з дому.

Я пішла в кав’ярню на розі, де ще років десять тому ми вперше пили латте разом. І де востаннє я була сама. Без дитини, без списку покупок, без Тарасових примх. Я просто сиділа й дивилась, як проходять люди. Писала в зошит.

Писала собі. Не йому. Не подрузі. Не у Фейсбук. А собі.

Я писала: “Якщо я не важлива для нього у свято, то чи важлива я для себе?”

І знаєте, в якийсь момент мені стало спокійно. Бо я зрозуміла, що ніколи не пізно почати інакше.

Пізніше я пішла додому. І коли Тарас побачив мене – він уперше виглядав розгубленим.

– Ти де була?

– Там, де мене вітають.

– Тобто?

– Я була з собою. І мені сподобалось.

– Ти чого така серйозна?

– Бо мені набридло бути “нічого страшного”.

– Олесю…

– Тарасе, я не йду з дому. Але я більше не буду мовчати. І якщо наступного року ти знову забудеш… Я не нагадаю. Я просто не буду поряд.

Чи змінилось щось? Трохи. Він тепер щось записує собі в календар. Робить сюрпризи нашому синові. Але я не заради нього почала змінюватись. А заради себе.

Бо важливо, аби хтось нарешті поставив мене на перше місце. І якщо це можу зробити тільки я сама – то я зроблю.

А ви, дівчата, скажіть мені чесно: ви коли-небудь мовчали, коли було боляче? А потім шкодували? Чи вартує тримати все в собі, аби зберегти “мир”? Чи краще одного разу сказати вголос усе?

Джерело