Не мала я щастя в особистому житті. Стосунки з чоловіками не складались і до 30 років так і не вийшла заміж. Попри це дуже хотіла відчути радість материнства. Тому твердо вирішила, що треба завагітніти, доки вік дозволяє. Я не шукала кохання, чи принца на білому коні, у мене була інша ціль.

Якось познайомилась досить пристойним чоловіком. У нас було кілька побачень, після одного з них мені таки вдалось завагітніти. Ми розсталися і він навіть не знав, що я чекаю від нього дитину.

У мене народилась прекрасна донечка, яку я назвала — Уляна, на честь бабусі. Дівчинка була дуже схожа на мою маму, така ж світловолоса з блакитними очима.

На жаль, на цей час припала економічна криза. Роботи не знайти, я почала думати, як шукати вихід.

Коли Уляна трішки підросла і їй вже було 4 роки, зважилась поїхати на заробітки до Італії. Там і залишилась на багато років.

Доньку виховувала бабуся. Я придбала квартиру в місті та будинок у селі. Доки Уляна навчалась в школі, вони здавали квартиру і мали додатковий дохід. А коли донька вступила до університету, то переїхала жити у місто. Тому проблем із житлом не мала.

Мене постійно мучили докори сумління, через те, що я не поряд зі своєю дитиною, не бачу, як вона росте, дорослішає. Бачимось лише два рази на рік — на великі свята, або щоб з’їздити десь на відпочинок до моря.

Коли не стало мами, я не могла одразу повернутись, адже до італійської пенсії залишалось всього два роки.

Донька завершувала навчання в університеті. Тому я планувала допрацювати й повернутись додому вже назавжди. Мріяла, що видам свою Уляну заміж і буду няньчити онуків.

Та одного дня до мене зателефонувала знайома, щоб запитати, чого я досі не приїхала. Виявляється, моя донька вже на сьомому місяці вагітності. Щойно дізнавшись радісну новину, я придбала гору подарунків та приїхала. Коли прийшла до квартири, то виявилось, що Уляна там не живе. І, взагалі, вона вже заміжня. Навіть весілля відгуляти встигли.

Уляна одружена з якимось бізнесменом. А мене на весілля ніхто не запрошував, < Ось вона і посоромилась. Не рівня я для її нової родини.

Як мені боліла душа, коли донька сказала:

— Яка ти мені мама? Їдь далі, своїх італійців підмивати.

Я у сльозах та розпачі поїхала назад в Італію. За два роки повернулась на батьківщину, як планувала.

А ще, через два з половиною роки, перед порогом мого дому з’явилась Уляна з сином і дочкою та вся у сльозах.

Чоловік її кинув, йти їй нікуди. Яка б я була матір, якби прогнала свою доньку з онуками. Звісно, пробачила. Материнське серце милосердне.

Тішуся онуками й не даю Уляні опускати руки. Вона ще така молода. Все життя попереду. Ніколи не знаєш, як круто може все змінитися в одну мить.

КІНЕЦЬ.