Життя таке швидкоплинне – я й не помітила, як розміняла сьомий десяток. А в пам’яті назавжди залишилося три загадкові моменти моєї долі.

У юні роки, як кожна дівчина, я чекала принца, який рано чи пізно з’явиться в моєму житті. І він з’явився – рано, коли мені не було ще й вісімнадцяти.

А було все так. Як і всі молоді дівчата, я вірила в ворожіння. І під Новий 1974 рік вирішила загадати бажання і поворожити. Мені ще з раннього дитинства запам’яталося, як одна бабуся розповідала дівчатам різні варіанти ворожіння на судженого.

Один із цих варіантів закарбувався в моїй дитячій пам’яті. І я зробила точнісінько так, як запам’ятала. Близько опівночі повісила на колодязь замкнений замок, прошепотівши такі слова: «Хто мені судиться, нехай уві сні насниться і попросить води напитися».

Потім тихенько увійшла в кімнату, поклала ключ під подушку і заснула.

І наснився мені сон: ніби я полощу в нашій річці білизну, і раптом бачу на іншому березі річки красеня у військовій формі, що прямує до річки, ступає на місток і з усмішкою на вустах прямує до мене. Підійшовши ближче, він вимовив такі слова: «Як хочеться пити!

Дівчино, чи не подаси мені води?» А я відповідаю: «Як я тобі подам? Нічим зачерпнути». А він каже: «А ти набери у свої долоні, я нап’юся з них». Я набрала в жменю води, хлопець напився. А я прокинулася.

Мені тоді дуже запам’яталася зовнішність того хлопця: його статура, обличчя, усмішка. Я подумки перебрала всіх знайомих хлопців, своїх однокласників, тих, хто мені подобався, кому я подобалася, придивлялася до всіх знайомих хлопців, але того, хто з’явився мені уві сні, серед них не було. Я вже й думати забула про це сновидіння.

Минуло близько року. Я закінчила десятий клас і готувалася вчитися далі. І ось одного разу до нашого клубу прийшли три хлопці. Серед них був і красень із дивовижною посмішкою. Він запросив мене на танець, потім провів додому. Звали його Юрієм. Виявилося, що він як раз і служив.

І того вечора, переодягнувшись у цивільний одяг, він прийшов із друзями до нашого сільського клубу в самоволку. Ми стали зустрічатися. Одного разу в мене промайнула думка, що я його вже десь бачила. А потім я згадала той сон… Так, це був той хлопець – суджений, якого мені передбачило ворожіння.

Коли Юра повернувся, ми одружилися. Шлюб реєстрували в сільській раді сусіднього села. Їхали весільним возом, запряженим кіньми.

Коли проїхали з півкілометра, у воза, на якому сидів наречений, відпало колесо і відкотилося вбік. Усі реготали, насміхалися, а хтось зі старших сказав: «Це нехороша прикмета». Але на це ніхто не звернув уваги. Нікому не хотілося думати про погане в такий щасливий день. Колесо прилаштували на місце і поїхали далі.

Після весілля ми зібралися їхати на заробітки. Мій чоловік був сиротою, а я – напівсиротою, і жити нам як сім’ї було ніде. І вирішили ми поїхати, щоб заробити грошей, а потім мріяли повернутися додому і звити гніздечко в рідному краї. Як вирішили, так і вчинили.

І знову мені сниться сон: ніби йдемо ми вдвох із чоловіком, взявшись за руки, широкою дорогою, начебто додому. По один бік дороги – зорана рілля, по інший бік – жито. Юра й каже: «Давай підемо ріллею, так буде ближче». А я кажу: «Ні, я не піду цим болотом».

Тоді він висмикнув свою руку і, образившись, пішов ріллею, а я повернула на стежку в житі. Пройшовши трохи, я озирнулася, щоб покликати його або побігти за ним, але його вже ніде не було. Я голосно крикнула: «Юра-а-а-а!» і прокинулася від свого голосу, розбудивши й чоловіка. Я так зраділа, що це був сон!..

Але незабаром Юра трагічно загинув. Було йому всього неповних 25 років. А я з однорічною донькою повернулася в рідний край.

Через кілька років я знову вийшла заміж. Сім’я побільшала – зʼявилися ще син і донька. Усе начебто склалося добре, з чоловіком живемо душа в душу, але все своє життя я звертаю увагу не прикмети – за свої роки дізналася їх чимало. Діти інколи дорікають, що я надто «забобонна», але якою я можу бути, якщо в мене в житті було стільки снів і прикмет, що збулися?

І ще одна історія, яка сталася зі мною зовсім недавно.

Я побачила в церковній крамниці каблучку, на якій було написано: «Господи спаси та збережи мене!» Не знаю, чому, але мені так захотілося її купити!

Приміряла – підходить. Купила. Коли їхала в гості до сина, вирішила вдягнути її. Просто так, без жодної задньої думки. Навіть не думала, що буде далі.

У дорозі я трохи задрімала, як раптом мене розбудив якийсь поштовх і скрегіт. Я розплющила очі і з жахом побачила, що наш автобус мчить із шаленою швидкістю, якось дивно виляючи з боку в бік, а з-під коліс прямо іскри летять. Люди почали кричати від страху, а водій марно намагався впоратися з керуванням.

«Зараз перевернемося», – подумала я, коли автобус сильно похилився, і вже подумки попрощалася з життям. Але в цей момент наш автобус вирівнявся, сповільнився і зупинився. У салоні запанувала тиша, а водій просто впав на кермо.

— Слава Богу! Ми живі! – вигукнув хтось із пасажирів, а інші підхопили: – Слава Богу! Слава!..

Водій, який оговтався від шоку, сказав, що у зустрічного автомобіля відпало колесо і залетіло під наш автобус, через що в нього зірвало днище і ще щось. Гальма відмовили, і автобус втратив керування.

— Не знаю, як ми залишилися неушкодженими… – сказав наш водій.

– Немов чиясь рука зупинила цю масу металу…

А я подивилася на свою каблучку і зрозуміла, що все саме так – це Його рука, це Він врятував нас і зберіг! Він піклується про нас, попереджає й оберігає!

КІНЕЦЬ.