Юля читала книгу у своїй кімнаті, коли до неї постукала мати. -Юль, Я тобі не заважаю? Слухай, тут Марія Петрівна дзвонила, чи пам’ятаєш її? З моєї роботи, усміхнена жінка.

Коротше кажучи, вона твої фото показала своєму племіннику, розповіла про тебе, сподобалася. На побачення сходиш? Жінка всерйоз переймалася долею дочки.

Їй уже 27, а чоловіків не було, одна суцільна робота. Юля із сумнівом ставилася до таких методів сватання, але мати була дуже наполеглива.

-Володимир чоловік серйозний, великий начальник! Йому тридцять, одружений не був. Ну що з тебе буде, якщо ти просто спробуєш? Та й Марія Петрівна образиться, якщо так одразу відмовиш.

Юлі довелося погодитися . Погода на той час була жа хлива, тому ніякого вибору одягу особливо не було — довелося одягнутися максимально тепло. Була угода зустрітися на площі. Дівчина стояла і чекала, а кавалера не було. Зненацька до неї підійшла Марія Петрівна.

-Юль, привіт, та ти змерзла вся! Мене племінник попросив тебе зустріти, він через ожеледицю спізнюється, дуже вибачався. Юлі стало ніяково, що вона тут стоїть і чекає на незнайомого чоловіка.

Вона подивилася на годинник. Двадцять хвилин запізнення. -Вибачте, але я вже додому піду, зважаючи на все, просто не доля.

Марія Петрівна намагалася її відмовити, але марно. Проте долю не проведеш! Через рік Юля брала інтерв’ю у директора заводу, яким виявився той самий Володимир. Вони почали зустрічатися і незабаром одружилися.

КІНЕЦЬ.