У Віри було залізне терпіння – стільки років чекати від чоловіка активних дій у пошуках роботи та утримання сім’ї, але він і не думав про це. Вона вирішила серйозно підготуватися і вигнати його
– Ти мене виганяєш? — тихо й зі сльозами на очах спитав Микола. – З дому? Віра, як же так можна? А як наші діти? Що вони скажуть, ти подумала?
«Вона, звичайно, може відповісти, що діти їй ще дякую за це скажуть, — думав Микола, лежачи на тахті, дивлячись у стелю. — Бо вона цього ще жодного разу не говорила. А в такому разі я відповім їй, що… А що я їй відповім? Тут треба подумати.
Тому що, якщо вона так скаже, це буде дуже сильний хід з її боку. Звісно, вона може до такого й не здогадатися. Але раптом! І я маю бути готовий. А сльози – це добре. Жінки вірять чоловічим сльозам».
Микола був упевнений, що сьогодні Віра здійснить свою чергову спробу вигнати його з дому та готувався до розмови з нею.
За тринадцять років шлюбу таке траплялося вже неодноразово.
Відправляючи дітей на все літо до бабусі, Віра намагалася вигнати з дому чоловіка-дармоїда. При дітях не наважувалася. Але й коли діти виїжджали на все літо, у неї теж нічого не виходило. Щоразу, тільки-но Віра починала про це розмову, Миколі вдавалося так перевернути справу, що все залишалося, як і раніше.
У розмові з Вірою Микола так чи інакше все зводив до дітей. І саме через них вплинув на добру душу Віри. Мовляв, дітям потрібний батько. Навіть такий, як він. При цьому Микола щоразу обіцяв виправитися. І щоразу починав при цьому плакати.
— Я влаштуюсь на роботу, Віра, — обіцяв він, шморгаючи носом і розмазуючи сльози по обличчю. — Ось побачиш, я зароблятиму величезні гроші. Нині просто не мій час. А коли прийде мій час, ти пишатимешся мною. І з жахом згадуватимеш, що збиралася зі мною розлучитися.
Досі на Віру подібні обіцянки зі сльозами на очах діяли. Вона хотіла, щоб Микола нарешті став добрим чоловіком і батьком, і вірила йому. Як правило, Миколі вистачило однієї години, щоб переконати дружину не виганяти його.
При цьому минулі успіхи не закрутили йому голову. І з роками Микола не розслаблювався. Він розумів, що до кожної нової розмови треба готуватись. І в жодному разі не можна недооцінювати супротивника.
“У цій справі, як у шахах, — думав Микола. — І вчорашній, хто програв, сьогодні може стати переможцем. Хто вірніше розрахує всі можливі варіанти розвитку подій, той переможе.
Прорахувати ходи наперед – ось запорука успіху. На десять ходів уперед. На двадцять! Щоб на кожне її слово бути готовим дати гідну відповідь. А що для цього треба? Потрібно знати слабке місце свого супротивника. Але навіть знаючи його слабкості, не розслаблятися!”
Ось чому й сьогодні Микола не розслаблявся. Він ретельно готувався до чергової словесної баталії.
«Сьогодні ввечері вона заговорить про те, щоб я ішов, — думав він. — З ранку на це все вказувало. І те, як вона встала. І те, як зі мною розмовляла під час сніданку. Сьогодні заговорить. Як пити дати».
До приходу дружини залишалося дві години. Микола розрахував уже понад сто нових можливих варіантів.
«Думаю, що й цього разу можна використати у розмові наших дітей, — міркував Микола. – А чому ні? Якщо наші діти — це й досі її слабке місце? І, звичайно, сльози. Головне, наобіцяти при цьому їй із три короби. Але зробити це не як минулого року. А по-новому!»
Але Микола не знав, що й Віра цього разу також готувалася до розмови.
«А раптом він мене знову вмовить, — думала вона з самого ранку. — Як йому це вдається? Не розумію. Адже починаю розмову із твердим наміром вигнати його. А все закінчується тим, що я прощаю його. А все тому, що він про дітей починає говорити. А ще й плаче. Ось я й не витримую.
Звідки тільки слова такі бере? І на все, що я не скажу, у нього є відповідь. Після якої я вже й не сержуся на нього. Ой не знаю. Боюся, якщо він знову про дітей почне говорити та заплаче, я знову його пробачу. Що ж робити?”
І Віра почала думати, як побудувати розмову з чоловіком, щоб він не заплакав. І щоб про дітей не говорив таких слів, які б примушували його прощати.
І вигадала.
Віра повернулася з роботи додому рівно о шостій. На той час у запасі Миколи було близько трьохсот нових варіантів розвитку подій. Він був готовий до рішучої битви. Сутичка почалася.
— Збирай свої речі та провалюй з мого дому, — першою почала Віра.
“Ось як! — захоплено подумав Микола. – Сильний хід! Відразу з речей почала. У такому разі, Віра, я одразу відповім тобі дітьми. Заборонений прийом скажеш? Згоден. Сам не хотів починати з цього! Але ти змушуєш мене».
– Ти мене виганяєш? — здивовано спитав Микола. – З дому? Віра, як же так можна? А як наші діти? — у цей момент Микола пустив сльозу. — Що вони скажуть, коли наприкінці літа повернуться додому? Відпочивші! Щасливі! Засмаглі! “А де наш тато?” – запитають. І все! Від щастя не залишилося й сліду. Бо немає тата. І що толку, що відпочили та засмагли? Якщо тата немає! Ти про це подумала?
Микола був готовий до будь-якої відповіді на дружину. За минулі роки він наслухався всякого. Але цього разу відповідь дружини виявилася настільки несподіваною, що Микола навіть подумав, що він не дочув.
— А це не мої діти, — відповіла Віра, — і мені байдуже, що вони скажуть.
«Я не зрозумів, — подумав Микола, — у якому значенні діти не її? А чиї вони тоді?
Микола навіть не помітив, що перестав плакати.
— Що за нісенітниця! — вигукнув Микола. — Як це не твої діти? А чиї вони тоді?
«Мої, чи що?» — мало не сказав Микола, але вчасно стримався, зрозумівши, що подібне запитання виведе розмову в іншу область.
— Уявлення не маю, чиї, — відповіла Віра. – Тобі краще знати.
– В якому сенсі? – не зрозумів Микола.
– В такому! Вони навіть не схожі на мене!
— Ти на що натякаєш, Віра?
– Обидвоє – вилиті ти.
До такого Микола готовий не був. Він замислився, дивлячись на Віру широко розплющеними, зляканими очима.
— Чого дивишся? – сказала Віра. — Збирай речі та провалюй. Не зрозумів, чи що?
— Та я зрозумів, зрозумів, — роздратовано відповів Микола, — дай подумати.
— А тут і думати нема чого. Все й так ясно. Пішов геть. Досить з мене. І так дванадцять років не зрозумій кого виховувала.
«Тільки б він не сказав би чогось жалісливого про дітей, — думала Віра. — Аби тільки не заплакав при цьому. Інакше я не витримаю».
Але нічого подібного Микола й не збирався робити. Йому зараз було не до цього.
«Спокійно, Микола, спокійно, — думав він, — супротивник зробив несподіваний хід. Але ти щось придумаєш. Я в тебе вірю”.
– Той факт, – сказав Микола, – що хлопчики на тебе не схожі, ще ні про що не каже!
– Згодна! — завзято відповіла вона. — І я теж довгий час утішала себе цією казкою. Поки добрі люди не здивували мене зробити тест на материнство.
– Тест на що надоумили тебе добрі люди зробити? – перепитав Микола.
– На те саме! — гордо відповіла Віра.
«Вона це серйозно зараз? – думав Микола. — Чи жартує?»
«Тільки б він на жаль не тиснув і не плакав, — думала Віра, — а так, нехай про що завгодно говорить. Не страшно”.
– Ти зробила тест на материнство? — спитав він.
— Звісно, зробила. А що мені лишалося? І як би ти вчинив на моєму місці?
– Я?
– Ти? Якби твої діти не були схожі на тебе?
«А справді? – подумав Микола. — Що б я зробив у такому разі? Боже, навіть подумати страшно, що таке могло би бути».
«Пора, — подумала Віра, — бо відчуваю, що ще трохи й не витримаю».
– Ось результати.
Віра витягла з сумочки аркуш паперу та кинула його Миколі.
– Ти – батько!
– А ти? — слабким голосом поцікавився Микола, тупо вдивляючись у цифри та літери, зображені на папері, намагаючись хоч щось зрозуміти з того, що там сказано.
— А хто я це взагалі незрозуміло, — відповіла Віра. — Виходить, що я — ніхто. Мені навіть не хотіли віддавати результати, бо я стороння жінка. Довелося пред’являти документи.
– Документи? – не зрозумів Микола. – На предмет чого?
– Того самого! Що я їм мати? Хоча… Яка я їм мати… після цього?! Очі б мої на них не дивились.
Руки Миколи тремтіли від хвилювання. Він читав висновок і не вірив своїм очам.
— То може це… Того!
— Чого? — не зрозуміла Віра.
— У пологовому будинку переплутали? – припустив Микола. – Я таких історій багато чув?
— Обидва рази переплутали? І з різницею у два роки? Дванадцять років тому одного переплутали, а через два роки іншого? То чи що?
— Виходить так, — розгублено відповів Микола, розуміючи, що відповідь сумнівна.
— Знущаєшся? — суворо запитала Віра.
— Іншого пояснення поки що не знаходжу, — виправдовувався Микола.
— А ось я маю інше пояснення, — сказала Віра.
– Яке? — злякано відповів Микола.
— У пологовому будинку все було нормально, — відповіла Віра. – А дітей підмінив ти. Пізніше. Після того, як я поверталася з ними додому. Спочатку підмінив одну. А за два роки — іншу. Моїх дітей забрав, а мені підсунув чужих.
– Навіщо мені це треба? – закричав Микола.
«Кричати почав! — радісно подумала Віра. – Це добре!”
— Не маю уявлення, — відповіла вона.
– Клянуся, я нікого не підміняв! Це все у пологовому будинку переплутали. Я тут ні до чого.
— Допустимо, — погодилася Віра. — Переплутали у пологовому будинку. Нехай так. Але як ти поясниш, що обидва при цьому є синами твоїми? А? Ось довідка!
«Справді, — думав Микола, — а це як пояснити? Нічого не розумію”.
– Треба подумати, – відповів він.
– Збирай речі.
— Віра, не квапи мене! Мені треба подумати.
– Одне іншому не заважає. Можеш спокійно збирати речі та думати, скільки твоїй душі завгодно.
Микола машинально збирав речі та думав. Йому було не по собі. Думки плуталися. Він нічого не міг збагнути.
А тут ще, на додачу, йому здалося страшне.
У його свідомості раптом з’явилися його діти. Петро та Ігор.
— Тату, а хто наша справжня мати? – запитав Ігор.
Петро, який стояв поруч, погладив молодшого по голові, докірливо глянув на батька і погрозив йому пальцем.
— Діти, — відповів Микола, — я обіцяю, що в усьому розберуся.
— Ти її знайдеш? – запитав Ігор.
— Якщо захоче, знайде, — уїдливо відповіла Віра, яка раптом теж з’явилася звідкись у жахливому баченні Миколи.
— Навіщо ти так, Віра? — спитав Микола й глянув на Ігоря.
— Синку, я обіцяю, що все буде гаразд. Я поки що нічого не розумію. Сам у розгубленості. Така звістка! Але коли я заспокоюся, я все з’ясую. Обіцяю.
– Знайди її, тату, – сказав Ігор. Микола потряс головою, відганяючи від себе кошмарне бачення.
«Залишатися в будинку, — міркував Микола, збираючи свої речі до рюкзака, — знаючи, що діти не її, — це ризик. Будь-якої миті вона може втекти, залишивши мене з ними. І що тоді?”
– Я йду, – сказав він. — Але знай, що я розберуся в усьому.
— Розбирайся, — відповіла Віра, безжально виштовхуючи чоловіка з квартири та зачиняючи за ним двері.
Миколі нічого іншого не залишалося, як поїхати до мами та все їй розповісти.
— Ось результати експертизи, — сказав він, показуючи довідку мамі. — Не розумію, як таке могло статися. А ти що думаєш, мамо?
— Думаю, що твоя дружина тебе просто розвела, — відповіла мама. – Як дитя.
– Розвела?
— Обвела довкола пальця, — відповіла мама. — Навішала локшини на вуха. Наплела з трьох коробів. Одним словом – обдурила. А ти й повівся.
— Хочеш сказати, що це і її діти теж?
— Саме це я хочу сказати. А таких довідок я тобі скільки завгодно на комп’ютері надрукую.
— Як же вона могла? – закричав Микола. — Відмовитись від своїх власних дітей! Це ким же треба бути?
— А вона й не відмовлялася від них, — спокійно відповіла мама. — Вона саме з дітьми залишилася. А ось ти, синку, невідомо де. Мало того, що вона вигнала тебе, то тепер ще й на аліменти подасть.
– Які аліменти? Адже я ніде не працюю?
— Аліменти з тебе все одно братимуть.
– І що робити?
— Поговори з Вірою. Скажи, що дітям потрібний батько. На жаль дави. Можеш навіть заплакати. Обіцяй, що виправишся. Тобі, звичайно, буде важко, бо вона тебе вже вигнала. Але… Треба постаратися. Інакше, синку, тобі доведеться жити зі мною в однокімнатній квартирі.
Микола зателефонував до Віри.
– Я все знаю! – сказав він. — Це й твої діти також.
– І що? — спокійно відповіла Віра.
– А то! — відповів Микола і продовжив розмову у звичайному руслі, давлячи на жалість. — Що ти скажеш, коли вони повернуться? Адже вони шукатимуть тата.
— Скажу, що їхній тато поїхав на заробітки, — відповіла Віра. — І обіцяв повернутись, коли заробить кожному з них на квартиру.
— Але ж це неправда! – закричав Микола. – Я ось. Я тут. І я не збираюся нікуди їхати. А тим більше не маю наміру купувати їм квартири! Що я, з глузду з’їхав?
– Добре. Якщо ти наполягаєш, я скажу їм правду.
— Яку ще правду, Віра?
— Коли хлопчики запитають мене, де тато, я відповім, що ти ще не збожеволів. І не збираєшся заробляти великі гроші, а тим більше купувати їм квартири. Так тебе влаштує?
— Чому ти все перевертаєш із ніг на голову, Віра? Чому ти не можеш сказати їм правду? Що мене вигнала.
– Добре. Я скажу їм правду.
— Невже тобі мене зовсім не шкода? А я, між іншим, зараз плачу.
– Плачеш? — здивувалася Віра. — А я думала, що в тебе звичайний нежить.
— Нам треба зустрітись, — поспішив сказати Микола. — І ти на власні очі побачиш, що це не нежить. Що я, справді…
Але Віра не чула цих слів. Вона вже вимкнула телефон.
КІНЕЦЬ.