Як подейкували відомий Вінні Пух: «Хто ходить в гості вранці, то чинить мудро.» Так само мудро вирішила поступити і Анна Павлівна, свекруха Марини.

Вона прийшла в гості до внучки о сьомій ранку понеділка. Протягом останніх двох років були нелегкими для нашої сім’ї. Чоловіка скоротили на роботі, він перебивався випадковими заробітками, паралельно шукаючи нормальну роботу.

Я тільки вийшла в декрет і наpодила. Намагалася підробляти, але майже безрезультатно. Стьопа знайшов роботу, ми виповзли з боргів. Я нарешті купила собі зимові хороші чоботи, минулу зиму відбігати в «просять каші». Весь мотлох викинула, відчувши непередаване полегшення.

Варто було нашому фінансовому становищу налагодитися, як до нас зачастила Анна Павлівна. У відсутності грошей був єдиний плюс: відсутність свекрухи в нашій квартирі. Не ходила вона до нас, нищебродів, адже поживитися нічим було. А варто було знову встати на ноги, все, з’явилася.

В останній раз аж з самого ранку, перед своєю роботою. У Ганни Павлівни робочий день починається в 11, від нас їй йти хвилин 15 до кафе, де вона працює кухарем. Я спала.

Стьопа на роботу сам збирається, вдома не їсть, тільки забирає обід з холодильника. Та й донька прихворіла, всю ніч її чатувала, температуру збивала. Не виспалась. А тут вона, о сьомій ранку. Я двері відкрила, в квартиру запросила, попросила більше так рано не приходити і сказала що Катюша прихворіла і ще спить.

– Я на кухні посиджу, йди, спи. Катруся прокинеться, я її погодую. – пообіцяла мені Анна Павлівна. Я проводила її на кухню, вибачилася і пішла досипати.

Розбудила мене Катя, попросила поїсти. Я, крізь сон, відправила її на кухню, до бабусі. Дочка пішла, але повернулася. Бабусі на кухні не було. Я встала, переконалася: дійсно пішла. Відразу пішла перевірити двері, вона у нас не зачиняються, треба на ключ замикати.

Двері були зачинені, моїх ключів, які лежали в сумочці, не було. А ще я виявила що пішла Анна Павлівна в моїх нових чоботях. На килимку сиротливо стояли її чоботи. Обшарпані, старі чоботи. Ви не подумайте, вона може купити собі взуття, зарплата у Ганни Павлівни цілком нормальна. Але не купує, все економить і збирає. На що збирає – я не знаю.

Але якщо дати їй грошей на чоботи, то вона все рано буде в старих ходити, а отримані кошти приховає. Пропажа чобіт вибила мене з колії. Їм і місяця не було.

Я зателефонувала Ганні Павлівні, але вона не відповідала. Я написала їй повідомлення, що вона переплутала взуття. Найбільш реальний варіант: це було зроблено спеціально, я гнала геть, хотілося вірити в краще. На повідомлення відповіді теж не було, я вирішила почекати.

Стьопка прийшов з роботи, я розповіла йому про неуважності його мами і попросила їй зателефонувати. Синові свекруха відповіла.

– Марина, мама сказала, що пішла в своїх чоботях. – сказав мені Стьопа після телефонної розмови. Я відвела його в коридор і тицьнула пальцем в старі чоботи: – Стьопа, це – не мої! Мої – нові. Ми ж разом їздили купувати.

– Марина, вони всі на одне лице. Може, ти щось плутаєш? Від такого я мало не заплакала. Чекала підтримки, а він … Я розумію, що чоловікам плювати: чорні? Чорні! Чоботи? Чоботи! Значить, однакові. Але знову ходити в мотлосі я не збиралася, мені минулого року вистачило. Анна Павлівна працює до 23-00. До цього часу я була біля входу для персоналу близько її кафе.

Сама була в демісезонних черевиках, її взуття лежало в пакеті. Мені було все одно, яким способом я добуду назад своє взуття. Чоботи довелося стягувати мало не силою. Мені ніколи в житті так соромно не було. Але стерпіти її усмішки я не змогла: – Мариночко, ти що таке кажеш? Я в своїх чобітках, у мене все з головою нормально, ти, випадково, ніде не стукнулась?

Ніби пелена опустилася перед очима. Я моргнути не встигла, як уже намагалася стягнути свої чоботи зі свекрухи. На вулиці, в мінус 20. На крики вискочили колеги Ганни Павлівни, вони нас розняли. Одна з жінок, як я зрозуміла – керуюча, почала розбиратися. – Я помітила, що сьогодні Аня прийшла в нових чоботях.

Вранці разом переодягалися, вона похвалилася, що їй син подарував. – здала свекруху одна з жінок. Я простягнула їй пакет з її чобітьми і зажадала свої. Пригрозивши написати заяву.

Чоботи коштували 3 тисячі, чек з коробкою в мене збереглися, сума немаленька, свідки є. Вона скривилася і пішла в кафе перевзуватися.

Винесла мені мої чобітки і віддала ключі від квартири. Я їй подякувала і пішла додому. Вдома мене чекав скандал. Стьопа накинувся на мене зі звинуваченнями, що я зганьбила його маму і тепер вона хоче звільнитися. А поки Анна Павлівна буде шукати роботу, утримувати її буде він. І все це через мене.

– Ти повинна була вирішити справу миром! – в кінці своєї промови Стьопа ткнув в мою сторону пальцем. Я намагалася вирішити справу миром!

Я їй дзвонила, писала, попросила чоловіка поговорити з мамою. Що може бути мирним? Якщо не розуміє людина по-хорошому, я-то тут при чому? Або мені треба було подякувати свекрусі за її обноски і відпустити з миром своє нове тепле взуття? Справа закінчилася тим, що чоловік поїхав до своєї матері. З вечора понеділка він у неї. Чекає, поки я попрошу вибачення.

Не знаю, як вчинити. Катюшка ще маленька, по батькові нудьгує. Свекруха робить з себе ображену невинність і упирає на те, що взуття переплутала випадково. Але я їй не вірю, вона ж хвалилася на роботі, що, нібито, чоботи – подарунок Стьопи? То про яку випадковість може йти мова?

КІНЕЦЬ.