У вас буває так: живете собі, робите щось і раптом бах – яскравий спогад із дитинства. У мене буває. Цікаво, чому одні спогади яскраві, а інші ледве пробиваються крізь товщу років. Ось, наприклад, ці кілька яскравих спогадів ідуть по життю разом зі мною.

Зимовий темний ранок. Невеликий автобус з одними дверима біля водія. Я сиджу в мами на колінах. Їдемо в дитячий садок і на роботу.

В автобусі повно малюків. Є навіть зовсім немовлята. Деякі дітлахи сплять, уткнувшись носом у пальто батьків. Усі одне одного знають – автобус заводський. Батьки відведуть діточок до садочка, а самі вирушать на молочний завод виробляти пастеризоване молоко і згущене молоко.

Тепер я розумію – час був справді ранній. О восьмій годині ранку починалася зміна. Значить, максимум о пів на восьму діточок здавали під нагляд вихователів. З дому, відповідно, виходили приблизно о сьомій ранку. А дехто навіть раніше. Дітей будили о шостій годині. Кошмар! У ясла віддавали зовсім малечу, дехто навіть ходити не вмів. Памперсів у ті часи не було, а дітей у групі багато…

Ще один спогад. Вечір. Я ходжу по квартирі в маминих гарних чорненьких туфлях-човниках. Туфлі шльопають і видають приємний стукіт підборів по дерев’яній підлозі за кожного мого граціозного човникового кроку! Моя нога майже повністю вміщається в носовій частині човника.

В одній моїй руці іграшкова капронова жовта плетена торбинка з ручками. Я навіть зараз відчуваю, як ворушаться під моїми дитячими рученятами капронові нитки тієї авоськи, навіть запах цієї авоськи пам’ятаю! В авосьці лежить пузата пляшка потрійного одеколону, що являє собою пляшку молока.

Ще якась дурниця, загорнута в газету, що виконує роль покупок. Іншою рукою притискаю до грудей ляльку-дитину. Граю в магазин, заодно і в дім.

Мама в цей час намагається подрімати. Їй хочеться відпочити після трудового дня. Старший брат возиться з машинками. Коли я проходжу повз нього, гордо помахуючи авоською і постукуючи каблучками, він дивиться на мене як на божевільну. Тата в цей час удома немає. Він на роботі. Вони з мамою працювали в різні зміни, щоб доглядати за нами.

Якщо когось збентежила присутність у нашій квартирі потрійного одеколону, заспокою. У ті часи цей парфумерний засіб виконував роль дезінфектора. Потрійним одеколоном протирали подряпини, змащували прищі. Про якісь спеціальні засоби для таких цілей знали небагато.

Вересневий ранок. Мама веде мене до школи в перший клас. У руках тримаю прекрасний букет жоржин, зрізаний на сільській клумбі моєї бабусі. Мама несе портфель.

Не пам’ятаю першого дзвоника, ледве продираюся в пам’яті, як наш перший “А” клас того знаменного дня потрапив у центр міста, де нас закарбували на великому фотознімку. Ми такі зворушливі, чистенькі стоїмо на сходинках з нашою першою вчителькою Іриною Олександрівною.

Пам’ятаю запах вересневих яблук. О, цей яблучний аромат, змішаний із запахом новеньких підручників, абетки, розрізаної на маленькі квадратики-букви, неможливо забути! Мама щодня давала мені в школу яблуко.

Воно лежало в портфелі збоку. Там було таке вільне від книжок і зошитів містечко, якраз для яблука. Коли я відкривала портфель, звідти виривався неймовірний яблучний аромат!

Мені здається, на перерві яблука їли всі діти в класі, а може мені так тільки здається. Може, хтось тихенько сидів і дуже хотів з’їсти яблуко, але мама не поклала йому до портфеля ароматне червонощоке диво. Не пам’ятаю, щоб хто-небудь просив відкусити яблуко.

Пам’ятаєте, у дитинстві багато хто клянчив: дай відкусити разочок! Ніколи не просила.

У наступні шкільні роки я часто брала яблука в школу, але того першокласного аромату вже не відчувала. Може тому, що в портфелі не всі підручники були новими. Та й сам портфель не щороку був новим.

Ми швидко навчилися бігати в шкільний буфет за пиріжками з повидлом за 5 копійок і тістечками. Рум’яні пиріжки пекли з дріжджового тіста. А тістечка в ті часи продавали двох видів – пісочні та бісквітні. Заварне тістечко у продажу з’явилося років через п’ять. Я найбільше любила бісквітне тістечко.

Таке акуратненьке кільце бісквітного рулету, а нагорі дивовижні масляні квіточки! Коштувало тістечко 15 копійок. Це тістечко я з’їдала повністю, а ось пісочні або бісквітні прямокутні тістечка подужати не могла!

Але солодощі не рятували. Іноді дуже хотілося їсти, хоча гарним апетитом я не вирізнялася. Я відчувала страшний голод, коли Ірина Олександрівна читала умову задачі, на кшталт: “У магазин привезли п’ять мішків картоплі…” Я не слухала далі, бо уявляла цю картоплю в тарілці. Вона здавалася мені верхом кулінарного мистецтва!

Мені подобалося саме слово “картопля”. Те, як вимовляла його вчителька. Адже вдома картопля не завжди була.

Якщо ж вчителька, читаючи завдання, вимовляла слова “суп” чи “хліб”, у животі починалися спазми! Вона так вимовляла ці слова! СуП, хліб! Тепер я розумію, ми мали чути дзвінкі й глухі звуки. Але тоді виникало непереборне бажання терміново скуштувати ці суп і хліб, хоча вдома я нерідко лила сльози над тарілкою, не бажаючи куштувати суп і хліб!

Перші кілька днів зі школи мене зустрічав тато. Може, іноді й мама зустрічала, але чомусь пам’ятаю тата. Незабаром виявилося, що в наш бік ходить моя однокласниця Іра.

Так співпало, що ми ще виявилися з одинаковими прізвищами. Ми швидко здружилися і незабаром стали самостійно ходити до школи. Школа була не близько, але в ті часи діти швидко ставали самостійними. З Ірою ми дружили всі шкільні роки. Дружимо і зараз.

Сучасні батьки зобов’язані мало не до випускного класу доставляти чадо до школи і забирати. Можливо, тому в багатьох сучасних дітей немає друзів?

Адже скільки секретів і неймовірних ідей обговорювалося дорогою до школи і назад! Нічого не поробиш, час не стоїть на місці. Все змінюється, часом дуже стрімко.

І яблучний аромат, присмачений запахом нових підручників і зошитів, неповторні пиріжки і тістечка, картопля і суп із хлібом залишилися десь там, куди дороги немає….

КІНЕЦЬ.