Валя гірко плакала, обіймаючи татову потерту шкіряну барсетку, яку йому мама подарувала на день народження, на ювілей – сорок років. Вони втрьох тоді відпочивали в санаторії і ввечері пішли в кафе – просто біля самого синього моря.

– Ну що, Рито, давай гуляти, накупимо смакоти, он Валя наша накупалася, їсти хоче! А давайте візьмемо шашлик, га Риточко, що скажеш? І по келиху ігристого за мій ювілей, а донечці нашій лимонаду.

Тато був веселий, засмаглий і закохано дивився на маму.

Валя обожнювала своїх батьків, і любила з ними скрізь їздити, хоча вони були й не такі молоді та сучасні, як у її однолітків.

Валя була пізньою дитиною.

– Ми просто чекали, коли саме ти захочеш у нас народитися, на тебе чекали, Валечко, – сміялася мама, закидаючи назад голову, і сонце золотило її волосся.

Здавалося, вона чарівна принцеса і в неї на голові золота корона. Валі подобалося, як тато дивився на маму, вона просто купалася у коханні своїх батьків.

Мабуть, Бог дав їй таке щасливе дитинство для того, щоб вона запам’ятала його на все своє подальше життя.

І щоб потім усі ці спогади зігрівали її, як сонечко.

– Вікторе, як шкода, що сорок років не відзначають. Ми б тоді покликали всіх наших друзів, ти співав би під гітару. Я так люблю, коли ти співаєш і граєш. І тобі подарунків надарували б купу! – мама посміхалася і тато запросив її танцювати.

Тато так і сказав:

– Мені нічого не треба, ти мій найкращий подарунок у житті. А після повільного танцю тато попросив гітару у хлопців, які грали в кафе. І заспівав мамі пісню про кохання…

Валя саме такими завжди пам’ятала своїх батьків. Веселими, романтичними. Тато казав:

– Які наші роки, Валю! Коли мені буде років дев’яносто, я теж гратиму на гітарі. Мамі, тобі і нашим онукам та правнукам. Оце так, Рито, у нас колись будуть онуки, смішно, правда?

А те, що сталося потім, Валя не хотіла пам’ятати. Коли вони повернулися з поїздки, мама стала погано почуватися.

Але вона не надавала цьому значення. Мама схудла, і від цього навіть помолодшала, і жартувала, що мабуть просто втомилася відпочивати.

Але одного разу маму прямо з роботи забрали на швидкій.

Тато сказав, що все обійдеться… Але не обійшлося… Мами не стало за три місяці…

Тато обіймав Валю й плакав.

– Чому все так? – тихо плакав він. – Як тепер далі жити? Як жити?..

А потім татові друзі через три роки вмовили його одружитися з жінкою з його роботи, Валя була навіть рада. Валі було вже чотирнадцять. Їй було байдуже, що в неї буде мачуха, головне, щоб тато хоч трохи ожив і став хоч трохи схожий на того, ким він був раніше.

І спочатку начебто навіть вийшло.

Антоніна була рудоволоса і дуже весела жінка і Валі вона спочатку здалася дуже доброю. Та потім сталося те, чого Валя ніяк не очікувала від Антоніни…

…Антоніна різко відчинила двері.

– Ну що, знову плачеш? Ішла б краще допомогла, посуд немитий, підлога брудна! Совісті в тебе немає, Валентино. Я за твоїм батьком два роки доглядала, а з тебе, як з гуски вода.

Сидить, старе барахло перебирає! Працювати пора йти, досить на моїй шиї сидіти!

З–за спини мачухи визирав Олег і сміявся до Валі. Він завжди радів, коли його мама на Валю сварилася.

Раніше Валя думала, що вони справді подружаться, буде в неї братик названий, жива душа. Але потім стало ясно, ні Антоніні, ні її синові Олегу не були потрібні ні Валя, ні її тато. Просто у тата заробітки були хороші, квартира, машина, ось Антоніна й поквапилася. А як прийшло випробування, тут і відкрилася її гнила натура.

– Антоніно Петрівно, ви не переживайте, я скоро поїду. Знаю, що ви на тата дуже витратилися. Я вам за це вдячна. Так що живіть у цій квартирі, більше мені вам нічим віддячити.

Ви тут живіть, а я поїду до бабусі, я не ображаюсь на вас.

Валя навіть постаралася посміхнутися, але у неї погано вийшло.

– Бач, поїде вона! Та я й так дружина була законна, вдова тепер, квартира і так моя, – прошипіла у відповідь мачуха.

– Розказував мені, що ви нову квартиру купувати збиралися, коли ще мати твоя жива була. А як до діла дійшло, так виявилося, що у тата твого грошей немає! Обманщик, негідник твій тато.

А тепер ти ще тут з батьківським барахлом ніяк не розлучишся! Та їдь, скатертиною дорога, виросла вже, очі б мої тебе не бачили. Хоч у Олежика кімната своя буде, дивитись на тебе не можу!

Валя аж стрепенулась від образи.

Мама з татом і справді багато планів мали. Хотіли малюка ще народити, говорили про нову квартиру. Але тільки нічого з цих планів не справдилося. Валя тепер одна залишилася, вона тепер повна сирота і вона поїде до бабусі, до Ганни Степанівни.

Валя швидко зібрала речі, найдорожчі її серцю дрібнички і свої документи вона склала в татову сумочку–барсетку.

У рюкзак поклала ведмедика – подарунок тата, а у валізу склала тільки найнеобхідніші речі і прощальним поглядом оглянула свою кімнату.

Без мами й тата ця квартира стала зовсім чужою. Антоніна майже всі їхні речі повикидала, шпалери переклеїла. І квартира перестала бути рідною. Валя запхала в рюкзак ще й альбом із сімейними фотографіями.

Старі речі їй все одно малі, та й узагалі її тут більше нічого не тримає. Валя зачинила двері і поїхала на автовокзал.

У цьому селі у самотньої жінки Ганни Степанівни батьки Валі багато років тому на літо винаймали дві кімнати. Поруч ліс, озеро, свіже повітря.

Валя поїхала навмання, якщо що, тоді вона винайме кімнату у сусідів. Ось і знайома затишна хата з верандою. Треба ж нічого з того часу не змінилося. Валя постукала, і о радість, їй відчинила двері трохи постаріла, але так само привітно усміхнена Ганна Степанівна:

– Валечко! Невже це ти, ого як виросла! А чому одна? Давненько ви до мене не приїжджали!

Вони проговорили довго, Валя розповідала, як спочатку втратила маму, потім тата, і залишилася зовсім одна з Антоніною, якій на неї, як виявилося, було все одно.

– Господи, дитинко, та як же ж так, як же ти бідна натерпілася, – Ганна Степанівна плакала разом з Валею, гладячи її по волоссю. – Залишайся в мене, поживи, заспокойся, а далі розберемося.

– Дякую, – Валя обійняла Ганну Степанівну. – Тут так добре, все як раніше. Мені навіть здається, що ось зараз відчиняться двері, увійде тато і гукне: – Ну що, дівчата, я м’ясце посмажив, кличте господиню і бігом у альтанку, я на вас чекаю!

Валя розібрала, розклала свої речі, і вони сіли пити чай. Валя дістала альбом із фотографіями, Ганна Степанівна дивилася їх, хрестилася і зітхала:

– І що, мачуха твоя гроші одразу почала шукати?

– Ну так, вона лікарям платила, коли тато теж заслаб, а виявилось і немає нічого, – сумно посміхнулася Валя. – У вас, Ганно Степанівно, я себе більше, аніж там удома почуваю, дякую, що ви дозволили залишитися.

Восені Валя влаштувалася на роботу і вступила в технікум на заочне. Коли вона шукала в татовій барсетці шкільний атестат, то ніяк не могла вийняти його, він за підкладку зачепився.

Валя смикнула сильніше, а з-під підкладки раптом вивалилися дві товсті пачки, перев’язані гумкою. Ось де вони лежали, Антоніна їх не знайшла…

Так ось чому тато сказав Валі тихенько в лікарні:

– Ти залиш собі мою сумочку, її ж мама подарувала.

І справді лежала ця барсетка облізла. Антоніна її викинути хотіла, зі зла, чого мовляв старе зберігати. І справді, хочеш сховати – поклади на найвидніше місце.

– Дякую тату! – прошепотіла вона.

Весною Валя та бабуся Ганна ремонт затіяли, найняли будівельників.

Підлогу треба перестелити, нову веранду, побільше зробити. Дах новий покрити, старий підтікає. Аякже, бабуся Ганна вже й про нареченого для онуки подумує. Будинок треба оновити, Валя сама так захотіла.

Та й бригадир будівельників, Дмитро, дуже сподобався Ганні Степанівні. Молодий, а беручкий хлопець у всьому розбирається, бач, як він мужиками спритно командує, сам розрахунки робить.

І на Валю він все поглядає, а що ще, мовляв, хоче молода хазяйка, що скаже…

А Валя нарешті сміятися почала, ожила. Очима зиркає, видно Дмитро їй теж до душі був.

Поки що так, будинок перебудовують, а там дивишся – і діло налагодиться. А потім і правнуки підуть, ну ж має бути щастя в житті і у Валечки, та й у Ганни Степанівни.

Обов’язково має бути, адже життя далі йде, життя триває…

КІНЕЦЬ.