У Валі не стало чоловіка Василя.

– Будинок в селі не кидай. Там моє дитинство пройшло і ми там жити починали. Може, син приїде… – сказав Василь і заплющив очі. Це були його останні слова… Син зайнявся поминками. Валентина ні про що й думати не могла, все валилося з рук.

Жінка приїхала в село аж через рік. Вона відкрила хвіртку, зайшла на подвірʼя. Валя відкрила ворота і загнала свою машину. Треба було наводити порядок після року відсутності.

– Сусідко, вітаю! – раптом почула вона чоловічий голос.

– Паркан упав… Валентина застигла нічого не розуміючи…

Валя приїхала на дачу. Вперше сама за кермом, вперше після того, як не стало її чоловіка. Права в неї були давно, от тільки їздив за кермом Василь. Хвилювалася, але все пройшло добре. Вона ж дуже акуратна водійка, як завжди, говорив Василько…

У будинку Валя не була майже рік. Все було не до того. Рік тому занедужав чоловік, навесні. Усе літо лікарні, обстеження, процедури, але нічого не допомогло.

Восени його не стало…

Валентина довго не могла прийти до тями. В село того літа так і не їздили.

– Будинок не кидай. Там моє дитинство пройшло і ми там жити починали. Може, син приїде. А взагалі… Сама вирішуй. Мені не жити там. Це я так, бадьорюся, – сказав Василь і заплющив очі.

Це були його останні слова, більше він не прийшов до тями…

Син зайнявся поминками, Валентина ні про що й думати не могла. Голова не працювала, все валилося з рук.

Якось вийшло, що після відходу батька шлюб Андрія дав тріщину.

Велику тріщину з нерозумінням та недовірою. Дружина чекала на його спадщину, розраховувала, як мінімум, на квартиру. Її свекруха мала поїхати в село. Не вийшло. Андрій навіть розмовляти не став із матір’ю на цю тему. Потім вона завела мову про продаж будинку. Андрій і цього разу не натякнув матері ні про що.

Будинок йому теж був близький. Там поряд ліс, озеро, трохи далі річка. І влітку відпочивати добре, і взимку можна приїхати.

Валентина відчинила хвіртку і зайшла у двір. Трави ще практично не було, та подекуди проступали рідкісні зелені травинки. Вона відчинила ворота і загнала машину. Треба було наводити порядок після року відсутності.

– Сусідко, вітаю! – раптом почула вона. – Паркан упав…

Валентина застигла нічого не розуміючи.

– Та ось бачте. Між нами і вами завалився.

Валентина подивилася на паркан, що розділяв їх із сусідом. Той був на землі.

Сусід був новий. Найімовірніше старого сусіда теж не стало, а діти продали його будинок.

– Доброго дня. А де ж Михайлович?

– Колишній господар поїхав до дітей. Я купив цей будинок восени, приїхав тиждень тому. Я Сергій. А вас як звати?

– Валентина.

– Щось ви одна, тут чоловіча рука потрібна.

Валентина промовчала, а сусід продовжив:

– Що з парканом робитимемо? Новий ставити будемо, чи так житимемо. Якщо чесно, то в мене поки що немає зайвих грошей, все в ремонт вклав, матеріал закупив, а робитиму сам. Можемо відкласти цю справу на рік?

– Так, давайте відкладемо, мені теж не до нього…

– Тоді я все тут приберу. Можемо відзначити межу ділянок якщо вам це важливо.

– Як хочете.

– Якщо буде потрібна допомога, я завжди готовий.

– Дякую, я напевно скористаюся вашою пропозицією, але пізніше.

– Я буду радий.

Валентина піднялася на ґанок і відчинила двері. Будинок був у хорошому стані, Василь завжди підтримував його в порядку, а тепер це належить їй.

У хаті було тихо, ніби життя зупинилося й узяло паузу. На стіні висіли світлини предків Василя: батьки, дідусь, бабуся, їхні брати.

Нікого в живих немає. Василь давно хотів усе прибрати, але не наважувався. Якщо він хотів, то все треба зробити. Валентина взялася за прибирання. Тепло грубки поширювалося по будинку і він оживав.

Усі старі фотографії Валентина прибрала в коробку і поклала в найдальший кут комори, просто викинути їх не піднялася рука. На комод вона поставила портрет Василя. За тиждень буде рік, як його не стало. Син приїде…

***

Андрій приїхав сам.

– Мамо, ти тільки не хвилюйся, ми розлучаємося, – раптом сказав він.

– Це ваша справа, не лізтиму, тільки а як же ж Юрко? – запитала Валя.

– Вони в місті залишаються, доки житимуть у моїй квартирі. Можна я переїду до тебе?

– Звісно. Я тобі не заважатиму? Поки що в мене відпустка, а потім я повернуся до міста, звичайно, у вихідні буду тут. Мені звичніше так.

– Дуже добре, разом їздити будемо. Допоможу тобі тут.

Місяць відпустки пролетів швидко, залишалися лічені дні.

Андрій приїжджав на вихідні. Він швидко порозумівся з сусідом.

Сергій був одного віку з його покійним батьком. Щось було між ними спільне.

Вони могли просто мовчки сидіти на ґанку, а могли й на риболовлю рано-вранці йти не змовляючись. Якось повернувшись із риболовлі син забіг у будинок із величезною щукою.

– Мамо, дивися, що дядько Сергій спіймав. Можна я його на пиріжки покличу? Я йому вже пообіцяв, у тебе запах на всю вулицю. Він зараз прийде.

– Рибу віддай йому.

– Ні, це він нам дав. Він ще має.

– Ти як мала дитина. Чи не час уже подорослішати.

– Мамо. Я дорослий та успішний, а тут зовсім інше. Я відпочиваю. А ти щось знаєш про свого сусіда?

– Ні.

– Він самотній. Між іншим, питав про тебе. Я домовився з ним, він доглядатиме за хатою, поки ти працюєш.

– Ти ще скажи, що він чекатиме на мене. Він уже йде. Краще помовч і не бентеж людину.

– Так, я чекатиму, – сказав з порога Сергій.

– Проходь, сідай. Пиріжки остигають. Заговорив мене Андрійко. Ось чай, цукор. Значить, він усе вже вам розповів? Мені пора братися до роботи, відпустка не гумова, тепер тільки вихідні. Дуже добре, що паркану немає. Зручно. Ми з Андрієм уже стежку протоптали.

– А вам на роботу не треба?

– Ні. Я пенсіонер. А тепер просто є інтернет, працюю з дому. Тут тихо й здається добре. Природа, тиша, спокій і натхнення. Пишу я дещо…

– Ви вірші пишете?

– Так, це було захоплення з дитинства, а зараз робота. Пишу вірші, сценарії, переклади роблю…

***

Вони спілкувалися довгі три роки. Андрій познайомився з Ларисою, племінницею Сергія, і вони навіть встигли одружитися.

– Мамо, а чому ви не одружитеся? Тата немає вже чотири роки, а Сергій Петрович просто ідеальна пара для тебе.

– Мені ніхто не робить пропозиції. Мені він теж подобається, але…

– Що? Що ти замовкла? Я не проти, Лариса тільки за. У нього практично немає рідні, окрім Лариси. Вона йому, як дочка. Її батьків не стало, і він допоміг їй піднятися на ноги.

– Ви все вирішили за нас?

– Ви просто обидва нерішучі. Все і скрізь у вас просто, а тут ви розгубилися. Я ж бачу, як він на тебе дивиться. І ти сумуєш без нього. На вихідні летиш сюди як молоде дівчисько на довгоочікуване побачення.

– Це так помітно?

– Я навіть не так сказав би: це неможливо приховати. Там Лариса обробляє дядечка. Скоро вони прийдуть, так би мовити, свататися. Ми якраз підгадали під твої пиріжки. Ти згодна?

– Згодна? Із чим?

– Мамо! Заміж за Сергія!

***

Весілля було зовсім невелике: молодята та їхні діти. Всього чотири особи. Життя тривало у колишньому режимі.

Тільки тепер Сергій увесь час був поряд із Валентиною. Вони жили на своїй великій дачі, де колись між ними завалився паркан.

Андрій і Лариса влаштувалися у квартирі Валентини. Юрко, син Андрія, часто залишався у них, нова дружина батька дуже йому подобається.

А ще вони їздять у село, а там риболовля, сосиски на багатті, та й дід там дуже класний…