– У твоєму віці я вже мав дружину та дитину на руках. Я б ніколи не наважився так поводитися зі своїми батьками. Я завжди з повагою ставився до тата і мами! Це все через вас.

Ви його страшенно розбалували! – поскаржився я. А вже наступного дня, незважаючи на протест сина, я відправив Матвія на заробітки до Польщі. Я ж не знав, чим все це закінчиться

Матвій увійшов до кухні, мовчки кинувши сумний погляд на матір. Він виглядав як тінь самого себе: розпатлане волосся, втомлене обличчя, а від нього ще й тягнуло чимось кислим. Я відчув, як моє тіло напружилось.

– Тату, не починай, будь ласка, – пробурмотів він, сідаючи за стіл.

– Не починай? Матвію, ти вже 24 роки сидиш на нашій шиї! У мої роки я вже мав дім, дружину й тебе на руках! І навіть не думав ставити батьків у такі ситуації! – я не стримувався.

Орися встала між нами, намагаючись заспокоїти ситуацію.

– Михайле, припини! Він просто ще не знайшов себе. Дай йому трохи часу! – благала вона.

– Часу? Та він витратив його на гульки й “самопізнання”! Скільки ми ще маємо терпіти ці пізнання? А кредит за його “ідеальний” мотоцикл хто виплачуватиме? Ти? – я був у люті.

Матвій підняв голову, спробував щось сказати, але я різко обірвав його.

– Пакуй валізи, синку. І цього разу ми тебе не рятуватимемо. Я вже все вирішив. Завтра ти їдеш до дядька Василя в Польщу. Працюватимеш з ним на будівництві.

– Що?! Ви не можете так зі мною вчинити! Я ще навчаюся! – вигукнув Матвій, але його голос більше нагадував ниття.

– Навчаєшся? У чому? Як не відповідати на дзвінки й розбивати наші мрії? Ні, досить! Завтра ти вже не будеш тут, – я твердо поставив крапку.

Орися впала на стілець і розплакалася. Матвій мовчки вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Я залишив її плакати й пішов у свій кабінет.

Наступного ранку ми проводжали Матвія на автобусі. Він майже не розмовляв зі мною, але я помітив у його очах страх і образу. Проте я знав: це було необхідно.

Тижні перетворилися на місяці. Орися постійно плакала, коли Матвій дзвонив їй, скаржився на важку роботу й суворого дядька. Василь час від часу дзвонив мені й розповідав, як “хлопець нарешті почав дорослішати”.

Матвій працював на складі, вантажив коробки з товаром. Василь поставив йому умову: працювати або жити без допомоги. І Матвій обрав працю.

Через пів року він почав дзвонити рідше. Якось Орися отримала від нього фото. Він стояв на фоні складу, усміхнений, з помітно ширшими плечима й світлом в очах, якого давно не було. Вперше за довгий час я відчув гордість за нього.

Минув ще рік. Матвій повернувся додому на кілька днів. Він розповідав про те, як багато чого зрозумів за цей час. Планував продовжити навчання, але вже без нашої допомоги.

– Тату, дякую, що ти тоді мене “вигнав”. Це було важко, але, напевно, найкраще, що могло зі мною статися, – сказав він одного вечора.

Моє серце знову наповнилося гордістю. Ми разом випили чаю, і вперше за довгий час у нашій родині панував спокій.

А як ви б вчинили на моєму місці? Чи є межа, коли батьки повинні змусити дітей стати на власні ноги?

Джерело