Тієї ночі я виставила сина та невістку за поріг і забрала в них ключі: настала мить, коли я зрозуміла — годі.

Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтися. Я вигнала власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не почуваю провини. Ані крихти. Бо це була та крапка, коли терпінню настав кінець. Вони самі змусили мене піти на це.

Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про гарячу чашку чаю та спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Олесь та його дружина Марічка. Вона ріже ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого й не сталося, усміхається:

— Привіт, мамо! Ми вирішили завітати!

На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Олесь приходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою хату та залишилися.

Виявилося, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили за квартиру. Я ж казала їм: не беріть більше, ніж можете потягнути! Знайдіть щось простіше, жийте скромніше. Та ні. Їм треба було центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розсипалося — швиденько до мами.

— Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв мене син.

Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…

Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати житло ніхто навіть не збирався. Зате вони швидко влаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Марічка… Боже, як же я в ній помилилася.

Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тинялася по подругах, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — наче курортниця. Навіть чашки за собою не сполосне.

Якось я обережно звернула увагу: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І тут же почула у відповідь:

— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.

Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не дали жодної гривні. А ще й встигали влаштовувати скандали, коли щось було не так, як їм хочеться. Кожне моє слово оберталося бурхливою сваркою.

І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Олесь та Марічка сміються, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:

— Діти, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!

— Мамо, ну не починай, — сказав Олесь.

— Пані Ганно, годі істерик, — додала Марічка, навіть не обернувшись.

Я відчула, як усередині мене щось обірвало.

— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.

— Що?

— Чули. Збирайтесь. Або я сама почну.

Коли я повернулася, щоб піти в кімнату, Марічка хмикнула. Ось це була помилка. Я мовчки взяла три великі сумки і почала складати туди їхні речі. Вони намагалися спинити мене, благали, але було вже запізно.

— Або йдете зараз, або я викликаю поліцію.

За півгодини їхні речі стояли в коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише роздратування та докори. Але мене ніщо вже не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.

Куди вони пішли — не знаю. У Марічки є батьки, купа подруг, завжди знайдеться де переночувати. Впевнена, вони не пропали.

Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.