– Ти хочеш сказати, що ця псина для тебе важливіша за дітей?! – зірвалася Інга, відтираючи з плитки п’яту калюжку за день.

Килима на кухні більше не було. Коли стало очевидно, що навіть магазинні засоби безсилі перед наполегливою звичкою мітити все навколо, Інга просто скрутила килим і винесла на сміття.

Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку кукурудзи, пересипав вміст у миску та кинув і банку, і брудну миску у раковині.

На столі – крихти, кухоль зі слідами кави та банка варення, з якої стирчала ложка. На підлозі – синтепон та клаптики від плюшевого динозавра.

А прибирати все, звичайно, треба було Інзі.

– Не треба так кричати, – тихо сказав Кирило, порпаючись у холодильнику. – Це просто собака. Він поки що не звик.

Інга випросталась. У її погляді відображалося роздратування, яке збиралося вже кілька тижнів. Вона примружилась і вручила мокру ганчірку чоловікові.

– Чудово. Тоді й прибирай за цим собакою сам. Нагадаю, що це просто собака, а я просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя сім’я, вже задихаємось від його міток і смороду!

Інга сердито копнула синтепон і попрямувала до спальні, цураючись винуватця «урочистості». Пес Грім, величезний, сірий, з жалібними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скиглив, не ховався. Ніби не вважав себе винним.

Вона згадала, як усе почалося…

…Два місяці тому Кирило повернувся додому з цією кудлатою грудкою проблем.

– Сєва їде. Надовго, – почав чоловік. – Каже, що взяти собаку із собою – не варіант, та купа проблем. А я подумав… Грому потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово!

Кирило тоді посміхався так, ніби врятував світ. А ось відчуття Інги були прямо протилежними. Начебто чоловік усиновив когось, не повідомивши її.

– Так… Добре. Припустимо, що він житиме з нами! Але хто його вигулюватиме, годуватиме, прибиратиме за ним? – Жінка вже розуміла, до чого все йде.

– Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з прогулянками засідка… Ти ж раніше приходиш із роботи. Візьмеш на себе?

Інга тяжко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що все піде не за планом, але подітися не було куди. Залишалося лише сподіватися, що інтуїція її підводить.

На жаль, побоювання підтвердилися.

Інга дуже намагалася. Купила іграшки та миски на підставці, переглядала навчальні відео про дресування вечорами.

Грім у відповідь демонстративно розвертався хвостом. У всіх сенсах! Його господарем був Кирило. Всіх інших він сприймав, як неприємний додаток до Кирила.

За перші два тижні Грім обдер шпалери в коридорі, обгриз підлокітник крісла, порвав усі подушки на кухонних стільцях. А скільки “купок” він залишив по всьому будинку…

Якщо спочатку Кирило гуляв із Громом хоча б вранці, то незабаром усі обов’язки лягли на плечі Інги. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… Чоловік же лише додавав проблем.

Ось і зараз він просто тихо прийшов, вимкнув світло і ліг спиною до неї. Влаштовувався спати. Так, мабуть, він прибрав калюжу. Вона навіть чула звук пилососа. Але Інга була готова посперечатися, що на столі та в раковині все таке ж безладдя.

А головне – завтра все повториться.

– Слухай, Кириле, – не витримала вона й обернулася обличчям до чоловіка. – Відколи ти привів Грома, я не живу. Я виживаю!

Чоловік навіть не ворухнувся. Вдавав, що спить, хоча Інга точно знала. що він все чує.

– Я вигулюю його вранці, бо ти ще спиш, – сказала вона. – Я вигулюю його вдень, під час свого законного обіду. Я вигулюю його ввечері, бо приходжу раніше!

– Забираю вовну. Змінюю воду. Роблю все те, що маєш робити ти. А у відповідь отримую твоє бурчання та його гарчання! Ти, як вважаєш, це нормально?

Кирило зітхнув. Заперечити не було чого. Все навантаження лягло на Інгу. Дітям, звичайно, було цікаво перші дня три, але зараз, у кращому випадку, вони просто гладили Грома мимохідь.

– Ти перебільшуєш! Він не такий уже й напружувальний.

Інга підібгала губи, розуміючи, що вона натрапила на чергову стіну. Однак цього разу жінка не збиралася відступати, або оминати її.

– Знаєш, мені це вже набридло, – сказала вона. – Вибирай – або я, або собака!

Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, з філософським виглядом дивився в стелю. А потім підвівся і почав збирати речі.

Інга мовчки спостерігала за тим, як він одягає куртку та бере повідець.

– Я не кидаю друзів. Ми поки що на дачу. Зачекаємо, поки ти охолонеш, – тихо пояснив Кирило перед тим, як піти.

Вона не стала його зупиняти. Тільки провела поглядом його спину. Ту, яку вона раніше гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий собака.

Двері зачинилися з тихим клацанням. Спочатку Інга пирхнула. За всі двадцять років шлюбу вона й подумати не могла, що поруч із нею такий важливий чоловік. Друзів він, значить, не кидає! А сім’ю можна?

Потім у голові раптом стало тихо. Більше не потрібно заводити будильник, щоб встати на прогулянку раніше. Не треба поратися з мисками перед сном. Не треба дивитись під ноги вранці.

Стало якось гірко та легко одночасно.

…Пройшло майже три місяці. Іноді Інга ловила себе на тому, що задихала на повні груди. Не тому, що зник запах собачої вовни, хоч і це теж. Просто стало простіше.

Начебто з квартири пішов не лише Грім, а й в’язке почуття очікування. Інга більше не чекала, що Кирило почне прислухатися до її думки, або хоча б прибирати після їди.

Діти сумували за батьком, але були досить дорослими, щоб не влаштовувати трагедію. Згодом вони навіть почали звикати.

– Мамо, а я ж тепер можу запросити до себе дівчаток? – спитала дочка на третій день, як Кирило пішов.

– Звісно, ​​можеш. Кидатися на них тепер нема кому.

Щоправда, син знову став лишати велосипед у коридорі замість балкона, бо більше ніхто не гриз колеса. Але це була терпима жертва.

Разом вони переклеїли шпалери. Не зовсім рівно, але краще так, ніж споглядати збірну мозаїку із клаптиків.

Інга викинула рвані ковдри та продірявлені іклами подушки. Вона купила нові штори у вітальню. Приглушено-жовті, теплого кольору.

Здавалося, після зникнення маленького руйнівника видихнула не лише Інга, а й уся квартира.

– Мамо, а в тебе завтра вихідний? – спитав син під час сніданку.

– Майже, – відповіла Інга. – З ранку забіжу до бабусі. А потім весь день – ваш.

І ця думка вкотре змусила її посміхнутися. У неї нарешті з’явилися вихідні.

А Кирило тим часом зовсім не тішився своєю «свободою».

На дачі, яка роками була в них більше заради галочки та шашликів, виявилося зовсім не так затишно, як він думав.

Старі дерев’яні вікна пропускали холод, через кран ледь просочувалися іржаві краплі води, а туалет, як і раніше, був на вулиці.

Спочатку Кирило сприймав це, як випробування. Навіть бачив у цьому щось романтичне. Він і пес під боком – проти всього світу.

Грім мав стати символом жертовності. Не просто іншим, а живим утіленням його здатності бути відповідальним. Але пес залишався псом.

Грім вив, коли був удома один. Він крав і гриз шкарпетки. Він псував всі меблі, до яких дотягувався. І категорично відмовлявся жити на вулиці, зате зранку легко міг справити потребу перед дверима, якщо Кирило не добіг і не відчинив ту протягом десяти секунд після пробудження.

Слово «виспався» зникло з лексикону Кирила. Пес не визнавав особистий простір. Він застрибував на ліжко, розштовхував господаря, хропів на вухо.

Ночами Кирило почував себе не вільним чоловіком, який прийняв доросле рішення, а батьком немовляти – волохатого, великого і всюдисущого.

– Покидьок ти кошлатий, – пробурчав він одного разу, витираючи калюжу біля вхідних дверей. – Навіщо мені все це?

В один з найважчих днів він зателефонував Сєві – тому самому другу, через якого весь цей цирк і почався.

– Ну, як ви там? – Обережно поцікавився Сєва.

Кирило мовчав секунд п’ять, а потім все ж таки зважився поставити питання, яке крутилося в голові всі останні дні.

– Ти чесно скажи. Ти ж знав, що він у тебе складний?

– Ну… Так, знав. Я з ним запарився, правду кажучи. Поки я був на роботі, він калюж десять за день залишав. Мовчу про зіпсовані дроти.

– Я вже весь, як на голках, був. Ну, а ти… – він затнувся. – У тебе ж дружина, діти. Удома часто хтось є. Я й подумав… Йому з вами, може, простіше буде.

– Ну, дякую, – хрипко сказав Кирило. – Підклав ти мені свиню, звісно.

Кирило кинув слухавку. Він зітхнувши подивився на пса, який у цей момент гриз капець. Це вже четверта пара. Потім Кирило натягнув на себе плед, посунув обігрівач ближче до ліжка і втупився у вікно.

Додому він повернувся так невимушено, наче просто вийшов у крамницю за молоком. Кирило подзвонив у двері й стояв на порозі, розгублено посміхаючись. Здавалося, він очікував, що все миттєво повернеться на свої кола.

– Привіт, – сказав він, коли Інга відчинила двері.

– Я просто… вирішив заїхати. Скучив.

Інга недбало спиралася плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях. З квартири пахло яблучним пирогом. Десь у кімнатах тихо грала її улюблена музика. Повільна, без слів. Вона відійшла убік, хоч і не одразу.

– Ну, проходь. Не чемно ж залишати гостей на порозі.

Незабаром вони вже пили чай, але атмосфера за столом була напружена. Інга мовчала. Кирило старанно відводив погляд.

– Слухай, у нас тоді все так вийшло… не красиво. Ти була на взводі. Я з цим Громом, – почав він. – Хотів перепросити. Я влаштував його, до речі. Сусідам віддав. Він у них на ланцюзі тепер сидить, охороняє.

Інга трохи схилила голову набік, але все ще мовчала. Кирило незатишно зіщулився.

– Я ось і подумав… Може, тепер усе буде гаразд? Якщо я вже без Грома.

– А ти справді думаєш, що проблема у собаці? – спитала вона нарешті.

Кирило злегка знизав плечима і спробував усміхнутися.

– Ну, я також змінився за цей час. Все зрозумів. Весь цей час думав…

– А я не думала, я жила, – перервала Інга. – І зрозуміла, що й без тебе мені непогано живеться.

Він пішов, так нічого й не досягнувши. А через три місяці вони подали на розлучення. Ділити їм не було чого.

Квартира належала Інзі. Діти були дорослими й залишилися у матері, але й із батьком продовжували спілкуватися. Інга не перешкоджала.

Одного вечора вона запросила в гості Анжелу – подругу, з якою вони спілкувалися ще з інституту. Та була чудово обізнана про останні події.

– Знаєш… Колись я йшла на поступки, боялася його втратити, розлучення вважала, чи не кінцем життя, – ділилася Інга з подругою. – А зараз дивлюсь і не розумію, чого я так боялася.

Анжела хмикнула і неквапливо відпила каву.

– Та тому, що ти тягла сім’ю на собі. А він тільки підкладав вантаж. Тож тобі просто полегшало. Тепер можеш пожити для себе, особливо, коли Андрюха в коледж вступить.

Інга слабко кивнула, більше собі. Мабуть, вона давно це розуміла, але не хотіла визнавати. Вона не звикла ставити себе на перше місце, тому було страшнувато починати. А зараз…

Зараз вона просто тримала в руках теплий кухоль чаю, що приємно зігріває пальці, і дивилася у вікно. По склу бігли дощові краплі.

Перехожі на вулиці ховалися під парасольками. А в будинку Інги було тихо та затишно. Ніяких тобі нахабних чоловіків, та безглуздих собак – сам собі господар! І це круто…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам вчинок “друга”? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.