– Ну, ну, Рито, не плач. Інакше зараз не можна. Тобі треба вчитися. Мені теж такий шанс упустити не можна, я ледве на цю посаду влаштувався, зараз утриматися треба, зарекомендувати себе.

– Не можу я не їхати, розумієш?

– Рита кивнула, намагаючись зупинити сльози.

– Повернуся, одружимося, потім ти навчання закінчиш, там і про дітей подумати можна буде. А зараз ніяк.

– Розумієш? – Володимир говорив із натиском, ніби намагався переконати, що має рацію, не лише Риту, а й себе. Рита припинила плакати, мовчки дивилася у вікно машини. Приїхали.

– Ну, туди я вже з тобою не піду, тут зачекаю. – Сказав Володимир, і теж відвернувся до вікна. Рита повільно попрямувала у бік лікарняного корпусу.

Вони зустрічалися не так довго, але Рита встигла закохатися настільки, що втратила голову, і, нещодавно зрозуміла, що при надії.

Володимир був старший за неї, він уже закінчив інститут, тато Володимира, користуючись зв’язками, влаштував сина на хорошу посаду. Тепер Володимиру треба було вирушити у тривале відрядження за кордон.

Тому, на його думку, позбавитися дитини – найбільш логічне та практичне рішення у цій ситуації. Рита не мала заможних батьків, мала лише маму, яка покладала на дочку великі надії.

Мама, яка втратила чоловіка, коли доньці було шість, ростила її сама. Вона так і не влаштувала особисте життя, і, звичайно, хотіла, щоб у Рити була інша історія.

Мама тішилася, дивлячись на заможного і ввічливого залицяльника дочки. У Рити всередині щось надломилося, коли Володимир заговорив про такі нелюдські речі.

Заговорив спокійно, та навіть жорстко. Рита раптом зрозуміла, що Володимир не повернеться, що всі ці обіцянки про весілля – просто привід втішити її. А може, виправдати себе.

За годину Рита вийшла з лікарні.

– Зробила? – Запитав Володимир, не відвертаючись від вікна.

– Зробила, – відповіла Рита. Голос її не здригнувся. Вона більше не плакала.

Цього ж вечора Володимир поїхав. Нове життя, нове місто, робота – захопили його. Про Риту він згадав лише через кілька місяців.

Коли він їй подзвонив на міський телефон, бо мобільний не обслуговувався, відповів незнайомий чоловічий голос.

– Доброго вечора, я можу почути Маргариту? – здивовано спитав Володимир.

– Вони тут більше не живуть, – різко відповів він. І додав трохи убік. – Казав же я тобі, номер треба одразу змінити, зараз будуть дзвонити. – І знову додав у слухавку. – З’їхали вони. Куди не знаю. – У слухавці пролунало клацання, потім короткі гудки.

«Може, і на краще», – подумав Володимир.

– Рита? – Жінка здивовано подивилася на Володимира.

– Ви помилилися, – відповіла вона і пішла далі.

Володимир лаяв себе подумки. Нерозумно якось вийшло. Чому він взагалі вирішив, що впізнає Риту зараз, через двадцять років. Вона снилася йому часто, але все таким же дівчиськом, якою була тоді.

У снах вона то посміхалася Володимиру, і тоді очі її світилися м’яким золотим світлом, а на щоках з’являлися бешкетні ямочки.

Але були й інші сни, коли Рита дивилася на Володимира з докором у глибоких темних очах. Володимир все частіше думав про неї, куди вона зникла тоді, чому переїхала, як склалося її життя?

Напевно, зараз у неї вже була сім’я, добрий та дбайливий чоловік, діти. Ніжна, поступлива Рита, безсумнівно, стала чудовою мамою та дружиною. А що він?

У гонитві за грошима, за успішністю, сім’ї він так і не мав. Жінки були, жінок було багато, але всі були не справжні.

Щоразу Володимир переконувався, що всім їм потрібні були лише гроші, подарунки, розваги. Зараз йому було трохи за сорок – чоловік в розквіті сил, вагома посада у великій міжнародній компанії, заміський будинок, та інші блага.

Тому зацікавлених у його увазі жінок і зараз було достатньо, але він вже нічого не хотілося. Йому хотілося повернути той день, коли Рита вийшла з машини, та повільно пішла у бік лікарняного корпусу.

В рідне місто Володимир повернувся давно. Але йому навіть на думку не спадало шукати Риту. Він і не згадував про неї довгі роки.

А потім вона наснилася йому вперше: легка, усміхнена, в простенькій сукні, вона бігла полем, вітер розтріпав зачіску і темні локони неслухняно розвівалися. Володимир пригадав той день.

Це була їхня травнева подорож на озеро. Через місяць Рита, схвильовано посміхаючись, повідомила, що в положенні. Потім Рита почала снитися йому все частіше, і сни стали іншими.

Мовчазний докір пропалював серце Володимира наскрізь, тоді він прокидався посеред ночі й довго дивився в темряву, намагаючись приборкати сумління. Можливо, саме тому Володимир здригнувся сьогодні, помітивши в жінці, що проходила повз, знайомі риси.

Останнім часом Володимир настільки був сам не свій, що не помітив червоного світла на пішохідному переході.

На щастя гальма не підвели, але жінка, яка переходила в цей момент через дорогу, таки встигла злякатися, спробувала відскочити, оступилася і впала. Володимир вискочив із машини, підбіг до неї, щоб допомогти підвестися.

– Перепрошую. Як ви? Все гаразд? Не забилися? – хвилювався Володимир.

– Все добре, начебто. Забруднилася тільки. – Жінка швидко отямилася від переляку. І тут Володимир її впізнав – це була мама Рити.

– Світлана Миколаївна? – Володимир не міг повірити очам.

– Так. – Жінка, примруживши очі, розглядала Володимира.

– Я Володимир Ященко, пам’ятаєте? – представився він.

– Володимир… А як же, пам’ятаю. – Жінка повільно похитала головою.

– Світлано Миколаївно, ви сідайте у машину. Я вас підвезу додому. Чи, може, в лікарню все-таки? Справді все добре?

– Справді. Не треба мене підвозити, мені тут не далеко. – Світлана Миколаївна говорила так само повільно і так само проникливо, дивлячись на Володимира.

– Ні, ні. Давайте підвезу. – Не вгамовувався Володимир, саджаючи жінку в машину. – Світлано Миколаївно, а як Рита? – Запитав надломленим голосом Володимир, коли вона назвала адресу, і машина рушила. Світлана Миколаївна зітхнула і, помовчавши, відповіла:

– У Маргарити все гаразд.

– Можливо, дасте її номер телефону? – наважився Володимир.

– Ні, – різко відповіла Світлана Миколаївна. – Ти Володя не лізь у життя Рити. Не було тебе двадцять років, і далі нехай не буде.

Володимир промовчав, але вже біля під’їзду таки простягнув Світлані Миколаївні візитівку:

– Це мій номер, можливо, Рита сама вирішить мені зателефонувати.

Світлана Миколаївна нічого не відповіла, але візитівку взяла.

Володимир не був упевнений, що Рита досі живе з мамою, тому чергувати біля під’їзду було безглуздо. Та й взагалі, можливо, Світлана Миколаївна має рацію.

У Рити давно своє життя, а він сам винен, що був таким дурнем. Але, на диво, за тиждень Рита зателефонувала йому сама. І навіть запропонувала зустрітись.

Сидячи за столиком у кафе Володимир хвилювався, як не хвилювався у юнацтві. То перекладав з місця на місце підготовлений букет, то нервово дивився на годинник.

Він упізнав Риту відразу, як тільки вона увійшла до зали. Так, стала старша, зачіска змінилася, але це була та сама Рита, легка, витончена. Рита сіла, а у Володимира, раптом, не знайшлося слів, хоча він заздалегідь складав їх у голові.

Після мовчання Рита заговорила першою:

– Навіщо ти хотів побачити мене? – Запитала вона, уважно дивлячись на Володимира темними глибокими очима.

– Щиро кажучи, й сам не знаю. Останнім часом все думав про тебе. Напевно, нарешті подорослішав, і сумління прокинулося. Прощення хотів попросити, – зізнався Володимир, ховаючи очі. – Як ти? Сім’я, мабуть, діти? – Запитав він, після паузи.

– Ти маєш рацію, сім’я, діти. А в тебе? – Запитала Рита.

– Не склалося, – знизав плечима Володимир.

– Два сини, – продовжила Рита. – Старшому двадцять років. Зовні він дуже схожий на свого батька, але, на щастя, характером схожий на іншу людину. На людину, яка його виховала. Я не позбавилась тоді малюка. – Володимир здригнувся:

– У мене є син?

– У тебе немає сина! Ти відмовився від нього двадцять років тому, – відрізала Рита. – Я б могла не приходити, не розповідати. Ти знаєш, ось ти зараз сказав, а я все зрозуміла.

– Не сумління тебе замучило, а те, що життя твоє не склалося. І мені захотілося, щоб ти знав, що ти мав шанс. – Володимир хотів щось сказати, але Рита перебила його.

– Навіть на краще, що так склалося. Тяжко було спочатку, а потім нічого, все налагодилося. Мама допомагала. Коли Артему було п’ять, я зустріла Сергія. Сергій чудова людина.

– Він виховував синів однаково. Я розумію, тобі захочеться побачити Артема, але подумай, чи це потрібно? Хоч раз у житті не будь егоїстом. А ти маєш можливість змінити щось у своєму житті.

Володимир замислився. Рита пішла, не чекаючи на відповідь, і не забравши квіти.

Увечері Володимир, перелопативши соцмережі, все ж таки відшукав сторінку Рити, а потім і Артема. На фотографіях панувала сімейна ідилія: спільні свята, подорожі, блискучі очі, та посмішки на обличчях.

«Що ж, напевно, ти маєш рацію», – сказав Володимир, ніби закінчуючи тільки зараз розмову, яка почалася в кафе.

Цього ж вечора Рита побачила переказ великої суми на свою карту і повідомлення, що прийшло слідом:

– Розумію, що це нічого не змінить, але якщо вважаєш за потрібне, передай гроші Артему, легше буде самостійне життя починати.

– Якщо не приймеш, передай у будь-який фонд, хай послужать іншим. Дякую за урок. Можливо, мені ще вдасться щось змінити у своєму житті. Вибач. Прощавай…

КІНЕЦЬ.