– Василю… – голос матері було ледве чутним.

– Що, мамо? – Василь нахилився ближче до лікарняного ліжка.

– Пробач мені…

– Римма Владиславівна насилу перевела подих.

– Я маю сказати… маю встигнути…

– Не треба, мамо, бережи сили.

– Ні! – Несподівано твердо промовила вона.

– Вислухай. Я так винна перед тобою. У тебе не може бути дітей, синку. Це змалку. А я мовчала.

Василь відсахнувся:

– Що?

– Лікарі сказали… після тієї хвороби… Я не хотіла, щоб ти страждав. Думала, може, помилилися.

Вона закашлялася, але вперто продовжила:

– Тарас… він не твій син. Не може бути твоїм. Вибач мені… Я не могла сказати раніше.

– Мамо, про що ти? – Василь відчув, як холодіє всередині.

– Тарас мій син. Мій!

– Ні… – її губи тремтіли.

– Я знала… завжди знала… Ліза… вона…

Материна рука безсило впала на ковдру. Очі заплющились.

– Мамо!

– Він схопив її за плечі. – Мамо, прокинься! Сестра! Допоможіть! – Закричав Василь, натискаючи кнопку виклику персоналу.

У палату вбігли медсестра та лікар. Вони довго виборювали життя Римми Владиславівни, але все було марно.

Василь стояв біля стіни, механічно спостерігаючи за їхніми діями. У голові стукала одна думка: «Не може бути… Не може бути…»

Дорога додому після похорону здавалася нескінченною. Василь вів машину, механічно виконуючи звичні дії, а в пам’яті виринали картини минулого.

Він рано почав працювати – хотілося допомагати матері, яка тягла його сама. Завзято йшов до мети, підіймався кар’єрними сходами. До тридцяти мав уже власний бізнес.

З Єлизаветою познайомилися випадково – вона працювала у сусідньому офісі. Статна, з довгою русявою косою, завжди усміхнена.

Закохався, як хлопчик. За пів року зіграли весілля. Ліза виявилася прекрасною господинею – затишний будинок, смачні вечері, турбота та увага. Все, про що можна було мріяти.

Мати спочатку прийняла невістку тепло. Часто приходила, допомагала у господарстві, ділилася рецептами. Але коли Ліза оголосила про те, що чекає на дитину, все разом змінилося.

Римма Владиславівна стала холодною, прискіпливою. На всі розпитування відмовчувалася, або відбувалася загальними фразами.

Тарас з’явився міцним та здоровим. Василь пам’ятав, як тремтячими руками приймав пакунок із сином. Своїм сином! Малюк був копією матері – ті ж сірі очі, той самий, трохи кирпатий ніс.

Його щастя затьмарювало лише те, що мати так і не прийняла ні невістку, ні онука. Завжди була суха з ними, надмірно стримана.

Це часто ставало джерелом конфліктів, доки Василь не прийняв цієї особливості матері. Було тяжко, але змінити він все одно нічого не міг.

Роки летіли непомітно. За сорок років вони з Лізою побудували цей правильний шлюб – із взаємною повагою, спільними інтересами, сімейними традиціями.

Тарас ріс розумним, добрим хлопчиком. Василь пишався ним, намагався бути добрим батьком. Водив на хокей, допомагав з уроками, вчив водити машину.

Все було добре. По-справжньому добре. До тієї розмови в лікарні…

Два тижні після похорону Василь не знаходив собі місця. Слова матері не давали йому спокою. Зрештою, він наважився – замовив ДНК-тест через приватну клініку.

Результат прийшов за тиждень. Сухі рядки медичного висновку підтверджували – генетичної спорідненості між ним та Тарасом немає.

Василь довго сидів у своєму кабінеті, дивлячись на документи. Сорок років життя у брехні. Сорок років!

Увечері він поклав висновок перед дружиною, намагаючись вгамувати тремтіння в руках:
– Лізо, нам треба поговорити.

Вона глянула на папери, і фарба відринула від її обличчя.

– Вася… – голос її здригнувся.

– Хто він? – Василь ледве стримував гнів.

– Що? – прошепотіла вона білими губами.

– Батько Тараса. Хто він? – кожне слово давалося йому важко.

Єлизавета опустилася на стілець, стискаючи пальцями край столу:

– Яка тепер різниця? Минуло стільки років.

– Мені треба знати, – у його голосі дзвеніла сталь.

Вона помовчала, потім тихо промовила:

– Федір. Його звали Федір. Ми познайомилися на конференції, коли ти був у відрядженні.

– Ти його кохала? – Василь вп’явся поглядом у її обличчя.

– Так, – вона відвела очі, нервово смикаючи край блузки. – Дуже кохала. А коли дізналася, що в положенні…

– І що Федір? – перебив він.

– Він пропонував піти до нього, – її голос став майже не чутним. – Я довго думала … Але … У нього була тільки орендована квартира, і місце менеджера в невеликій фірмі.

– Що він міг дати мені й Тарасові? Можливість виживати на мізерну зарплатню? А у нас з тобою свій будинок, бізнес…

Василь дивився на дружину, і не впізнавав. Невже ця меркантильна жінка прожила з ним пліч-о-пліч сорок років?

– Значить, ти вибрала гроші замість кохання? – Гіркота переповнювала його.

– Я обрала стабільність, – вона підняла підборіддя, але голос зрадницьки тремтів. – І не шкодую. Ми ж були щасливі, хіба ж ні?

– Щасливі? – Він гірко посміхнувся. – Я – був. А ти, виходить, просто добре влаштувалася.

Він вийшов із кухні, піднявся в кабінет. У скронях стукало. Сорок років разом. Син, якого він виховав. Кохання, в яке вірив. Все виявилося брехнею!

Як тепер із цим жити? Як дивитися у вічі дружині? А головне – як бути з Тарасом? Адже для нього нічого не змінилося – він, як і раніше, любить сина. Рідного, нерідного – яка тепер різниця?

Василь підійшов до вікна. За склом темніло. Попереду була безсонна ніч, сповнена гірких думок і важких рішень.

До ранку, так і не стуливши очей, він вирішив спробувати жити, як раніше, наче нічого не сталося. Заради сина.

Наступний місяць перетворився на тортури. Василь намагався зберегти видимість нормального життя – працював, вечеряв із сім’єю, обговорював із сином його справи. Але, кожен вечір поруч із дружиною, ставав випробуванням.

Вже за тиждень після розмови він перебрався у гостьову спальню. Бачити її за сніданком було нестерпно, не те щоб спати в одному ліжку.

Ліза намагалася поводитися, як раніше – готувала його улюблені страви, цікавилася справами. Він відповідав однозначно, уникаючи зустрічатися з нею поглядом. У її турботі тепер бачився лише розрахунок.

Перший серйозний скандал вибухнув, коли вона купила путівки на море – як робила щороку.

– Навіщо? – Він відкинув конверт з квитками. – Думаєш, я поїду з тобою відпочивати, ніби нічого не сталося?

– А що сталося? – її голос задзвенів. – Сорок років тому я зробила вибір, тебе все влаштовувало. Якби твоя мати не сказала… Ти б і зараз жив, як раніше. Вона просто намагалася зламати нам життя! Але я була вірною дружиною!

– Вірною? – Він розреготався. – Якби ти була мені вірна, Тарас був би моїм сином.

– Ні, тоді б у нас взагалі не було дітей!

– І все ж… Ти обманювала мене все життя! Яка ти вірна?

У цей момент пролунав дзвінок у двері – прийшов Тарас.

– Привіт! А що у вас… – він осікся, побачивши їхні обличчя. – Що трапилося?

– Нічого, Тарасе, – Василь ледве взяв себе в руки. – Просто… різні погляди на відпустку.

– Та гаразд, тату, я ж не маленький. Ви останній місяць самі не свої. Може, розкажете, в чому річ?

Василь завмер. Тільки не це. Тільки не так.

– Всяке буває, – видавив він. – Переживемо.

Але переживати ставало все важче. Будь-яка дрібниця викликала роздратування. Кожен погляд на дружину нагадував зраду, кожне її слово здавалося фальшивим.

– Повечеряймо разом, – запропонував Тарас. – Посидимо, поговоримо. Ви ж завжди були такою міцною парою.

«Міцною парою». Від цих слів до горла підступила нудота.

– Вибач, сину, сьогодні не можу. Справи.

Він став затримуватись на роботі, уникаючи сімейних вечер. Вдома бував тільки, коли достеменно знав, що Лізи немає.

Тарас намагався поговорити з кожним окремо.

– Мамо, що трапилося? Батько зовсім іншим став.

– Нічого, любий. Просто… втомився, мабуть.

– Тату, може, до психолога сходите? Разом? – підступав він до батька.

– Не допоможе, – хитав головою Василь.

Одного вечора дружина не витримала:

– Довго це продовжуватиметься? Може, просто розлучимося?

– І ти розкажеш Тарасові правду?

Вона зблідла:

– Ні… навіщо травмувати хлопчика?

– Хлопчика? Йому сорок років! Але ти маєш рацію – не хочу робити йому боляче.

– Тоді спробуймо все виправити. Заради нього.

– Виправити? – він стомлено опустився у крісло. – Що тут можна виправити? Ти вкрала в мене сорок років життя.

– Ми ж були щасливі…

– Були … Але тепер це в минулому.

Спочатку йому здавалося, що для дружини все змінилося, можливо, навіть на краще: рівень життя той самий, але він більше не вимагав від неї бути його дружиною в прямому значенні цього слова. Але згодом він помітив, що це не так.

Проходячи повз їхню колишню спальню, він іноді чув її тихий плач. Серце стискалося від болю та люті. Болю – бо сорок років кохав цю жінку. Люті – бо вона так довго його обманювала.

Василь розумів – далі так продовжуватися не може. Треба щось вирішувати. Але кожен варіант здавався нестерпним. Розлучитися – значить відкрити правду синові, або придумати нову брехню.

Залишитися – означає щодня руйнувати себе, дивлячись на зрадницю-дружину. І руйнувати її, чого йому, на диво, теж не хотілося.

Він навіть почав думати про переїзд в інше місто. Може, відстань допоможе? Але хіба можна втекти від правди, що палить зсередини?

Тарас почав заходити частіше – майже щодня після роботи. Розповідав про справи, намагався жартувати. Василь бачив, як син переживає за них, і від цього ставало ще важче.

– Знаєш, тату, – сказав він якось, – я в дитинстві вважав вас з мамою ідеальною парою. Ви ніколи не сварилися, завжди підтримували одне одного. Я навіть друзям хвалився – ось як треба жити у шлюбі.

Василь мовчав, стиснувши зуби.

– І зараз не віриться, що все може ось так розвалитися, – вів далі син. – Невже все не можна виправити?

«Якби ти знав, – думав Василь. – Якби ти тільки знав…»

Ліза також намагалася зберегти сім’ю. Намагалася говорити про минуле – про те, наскільки вони були щасливі. Але кожне її слово про «щастя» звучало, як знущання. Щастя, побудоване на брехні, – хіба це щастя?

Одного ранку Василь прокинувся з чітким розумінням – так більше продовжуватися не може. Нескінченні сварки вимотували обох. А головне – мучили Тараса, який все частіше заходив із тривогою в очах.

Того ж дня він подзвонив дружині:

– Нам треба поговорити. Серйозно поговорити.

– Добре, – у її голосі чулася втома. – Я вдома.

Він знайшов її на кухні. Вона готувала обід, наче все було, як і раніше.

– Лізо, я подаю на розлучення.

Вона завмерла, не обернувшись:

– Чому зараз? Вже два місяці минуло…

– Тому, що я намагався. Справді, намагався пробачити. Але не можу.

– А як же Тарас? – Вона різко повернулася. – Що ми йому скажемо?

– Що не зійшлися характерами. Що втомилися одне від одного. Що так буде найкраще для всіх.

Він помовчав, збираючись із думками:

– Ліза … Ти ж не розповіси йому?

Вона похитала головою:

– Ні. Навіщо псувати йому життя? Він любить тебе. Ти добрий батько.

– Дякую, – він з полегшенням видихнув.

– Знаєш, – вона присіла до столу, – я справді любила Федора. Але вибрала багате життя з тобою. Це була моя помилка – будувати щастя на брехні.

– Так. Тому я не можу більше так жити.

У кухні повисла тиша. Кожен думав про своє. Про сорок років разом. Про те, як багато було хорошого – і як одна брехня все перекреслила.

– Може, з часом… – почала була Ліза.

– Ні, – похитав головою Василь. – Я щоразу думаю – а чи є ще щось, про що я не знаю? Що ще ти приховувала усі ці роки? Я більше не можу тобі вірити. А без довіри. Яка може бути сім’я?

– Розумію, – вона опустила голову. – Коли подаватимеш документи?

– Наступного тижня. Квартиру я вже придивився.

– Так швидко?

– А навіщо тягнути? Тільки мучити одне одного.

Він вийшов із кухні, відчуваючи небувалу легкість. Рішення було ухвалено. І вперше за два місяці він точно знав, що все правильно.

Розмова з сином вийшла важкою, хоч і не довгою.

– Ми з мамою розлучаємось, – сказав Василь.

Тарас довго мовчав, потім спитав:

– Чому?

– Втомилися один від одного. Буває таке – живеш-живеш, а потім розумієш: все, немає сил вдавати.

– Але сорок років разом…

– Тож і немає сил.

За тиждень Василь переїхав у нову квартиру. Не велику, але зручну. Жодних сімейних фотографій, жодних нагадувань про минуле. Тільки улюблені книги, робочий кабінет, та тиша.

Тарас приїжджав кожних вихідних. Іноді один, іноді з дружиною та дітьми. Василь радів цим зустрічам. У такі моменти він розумів – нічого не змінилося. Він, як і раніше, любить сина, пишається ним, хоче бути поруч.

З Лізою вони майже не бачилися – лише на родинних святах у Тараса. Віталися, обмінювалися черговими фразами.

Вона залишилася в їхньому старому будинку, хранителькою їхнього спільного минулого. Минулого, в якому було багато хорошого – незважаючи на брехню, його основу.

Іноді, сидячи увечері біля вікна, Василь думав про те, як дивно влаштоване життя. Одна фраза матері, яка перебувала на порозі в інший світ, перекреслила сорок років шлюбу. Чи не перекреслила? Адже лишився син, онуки, пам’ять про щасливі дні.

Так, все було збудовано на брехні. Але хіба від цього його кохання до сина поменшало? Хіба роки, прожиті у невіданні, не були справжнім щастям?

Може, правда не завжди на благо? Але жити у брехні – ще гірше! Принаймні, тепер він знав: у його новому житті немає місця удаванням. І ця чесність із самим собою коштувала всіх втрат…

КІНЕЦЬ.