“По тебе мама прийшла, збирайся”.

Існує думка, що кожна дитина в дитбудинку дуже чекає цих слів. Але Свєта смикнулася від них, як від ляпаса.

– Давай, збирайся, що сидиш?

Олена Вікторівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Все ж таки життя в дитячому будинку – не солодке. І багато хто збігав з нього просто на вулицю. А тут Світлану повертають у її власний будинок, а вона незадоволена.

– Я не хочу, – промовила вона, відвертаючись до вікна.

Її подружка Оля зиркнула на неї, але нічого говорити не стала. Їй також була незрозуміла така реакція. Сама Оля з радістю повернулася б додому, та ось тільки нікому вона там не потрібна.

– Свєта, ну ти чого?

– Запитала Олена Вікторівна.

– Там мама на тебе чекає.

– Я не хочу її бачити. І до неї повертатись не хочу.

Інші дівчата теж з цікавістю слухали цю розмову, і Олена Вікторівна вирішила, що вона все ж таки не для сторонніх вух.

– Ходімо зі мною.

Вихователь відвела Світлану до одного з кабінетів і співчутливо подивилася на неї.

– Твоя мама, звичайно, зробила багато помилок. Але вона явно намагається виправитись. Не дарма їй дозволили тебе забрати.

– Думаєте, це вперше? – Світлана хмикнула і похитала головою.

– Я у дитячому будинку вже вдруге. Коли мене забрали вперше, мама вдала, що стала на шлях виправлення. Сховала пляшки, прибралася в хаті, купила якусь їжу, влаштувалася на роботу. І коли до неї прийшли з перевіркою, все було досить мило, на перший погляд. А потім мене повернули, а мати знову розслабилася. Я їй потрібна лише для того, щоб отримувати допомогу.

– Свєта, але я ніяк не можу на це вплинути. Та й вдома все ж таки, напевно, краще, – продовжувала вмовляти Олена Вікторівна.

– Краще? А ви знаєте, як це постійно бути голодную? Чи, як воно йти до школи в тонких, рваних черевиках, коли на вулиці мінус двадцять? Чи ховатися у своїй кімнаті та молитися, щоб мамині товариші по чарці до тебе не зайшли? Чому її не позбавлять батьківських прав?!

У Свєти на очах виступили сльози. Так, їй не подобалося в дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують і одягнуть. І що вона у безпеці. А вдома все негаразд.

– Я не можу тобі нічим допомогти, – зітхнула вихователь.

Їй було щиро шкода Світлану. Дівчинка жвава, розумна, що дивно для дитячого будинку. Можливо, і її мати колись була досить цікавою людиною, доки не скотилася.

І попри те, що Олена Вікторівна працює у дитячому будинку вже сім років, вона вперше зіткнулася з тим, щоб дитина не хотіла їхати додому.

– А чи можу я сама жити? – Запитала Світлана.

– Я пішла б працювати, зняла б собі кімнату.

– Тільки коли станеш повнолітньою, – похитала Олена Вікторівна головою.

– Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!

Олена Вікторівна теж думала, що Світлана для свого віку надто навіть доросла. Але вдіяти нічого не могла.

– На жаль, ти маєш бути під опікою справжнього дорослого. Може є хтось, хто міг би цю опіку отримати? – Запитала вона. – І подати на позбавлення батьківських прав твоєї мами.

– У мене нікого більше немає … Поки була жива бабуся, було ще більш-менш нормально, а зараз зовсім нестерпно.

– А твій батько?

– Вів таки й же спосіб життя, що й мати… Та не стало його вже давно…

Світлана промовила це так спокійно, наче це в нормі речей. Хоча, у її випадку, так воно і є.

– А він не мав родичів?

Світлана задумалася.

– Начебто, у нього була жива мати, але я її не знаю. Вона зі своїм сином не спілкувалася. І я її розумію, – хмикнула вона.

– Я б теж із ним не спілкувалася.

– Давай так, – подалася вперед Олена Вікторівна, – ти спробуєш все ж таки пожити з мамою, а я спробую щось дізнатися про твою бабусю. Домовились?

Світлана кивнула. А що їй лишалося?

Звісно, ​​мама розіграла цілу виставу. Кинулася до доньки, ридаючи на весь дитбудинок. Почала просити вибачення, обіймала її.

Але Світлана ніяк не реагувала. Вона знала, що варто їм повернутися додому, і її мати стане колишньою.

Так і сталося. Першого дня мама ще трималася, а другого вже повернулася з магазину з пляшкою.

І все повернулося на як було. Мама пила, з роботи її звільнили. Світлана стала знову жити в пеклі.

Коли через пару місяців до неї вночі в кімнату ввалився нетверезий мужик, і Свєта насилу його вигнала, вона зрозуміла, що з неї досить.

На щастя, Олена Вікторівна надала їй свій номер телефону. І Свєта їй зателефонувала. Сказала, що їй або на вулицю йти, або повертатися до дитбудинку.

– Я знайшла твою бабусю, – сказала жінка. – Спробую з нею поговорити. Вік у неї нормальний, якщо погодиться й умови дозволяють, то їй дадуть опіку.

Світлана напросилася їхати з нею. Хоч вона свою бабусю й не знала, вона сподівалася, що вона її не прожене. Їй би лише кілька років перечекати, а потім вона стане вільною.

Двері їм відчинила жінка років шістдесяти. Красива, статна.

– Що вам потрібно? – Запитала вона.

– Антоніно Михайлівно? – Уточнила колишня вихователь Свєти.

– Так, це я.

– Ви моя бабуся, – сказала дівчинка. Ну а що навкруги ходити?

– Що?

– Я дочка вашого сина.

– Ясно. І чим я тобі можу допомогти? – Антоніна Михайлівна зберігала незворушність.

– Ми можемо поговорити? – не дала Олена Вікторівна знову щось ляпнути Світлані.

– Гаразд. Але недовго. Мені треба на роботу збиратися.

Антоніна Михайлівна налила їм чай. Іноді вона дивилася на Свєту, як на якогось інопланетянина. Але сама їй нічого не казала.

А Олена Вікторівна тим часом описувала всю ситуацію.

– Розумієте, вашу онучку, швидше за все, знову заберуть до дитячого будинку. Але ви можете взяти опікунство.

– А мені це навіщо? – Запитала Антоніна Михайлівна.

– Ну… – Олена Вікторівна зніяковіла. – Вона ж ваша онука.

– Я її не знаю. І, якщо чесно, не бажаю знати. Мій син свого часу чимало мені нервів помотав. Я хотіла б забути все, що з ним пов’язано.

– Зрозумійте, Світлана зараз живе в жахливих умовах, ви могли б…

Дівчинка не дала домовити своїй виховательці.

– Антоніно Михайлівно, ви мене не знаєте, я вас теж. І, якщо чесно, також не хочу дізнаватися щось про вас. Не повірите, але я теж хотіла б забути своїх батьків, як страшний сон. І я вже зараз почала б це робити, але за законом я не можу. Маленька ще. Однак, я можу запевнити вас, що мені від вас нічого не потрібно.

Окрім пари папірців та дозволу пожити у вас до повноліття. Я закінчую дев’ятий клас, а потім піду працювати. Звичайно, я планую продовжити навчання, коли стану на ноги.

Але зараз потрібні гроші. Я сама собі все купуватиму, навіть їжу. Гроші, які вам платитимуть за опіку наді мною, стануть вашим збільшенням до пенсії. Я на них не претендую. Мені потрібно розібратися з цією бюрократією, і якби в мене були інші родичі, то я б до вас не звернулася.

Олена Вікторівна нишком показала Свєті кулак. Мовляв, навіщо влізла у розмову. А ось Антоніна Михайлівна, здавалося, була вражена.

– А ще кажуть, що в залежних людей діти розумово відсталі. Але це не той випадок. І що ж, ти просто поживеш у мене два роки, а потім поїдеш?

– Обіцяю, – промовила Світлана.

– Гаразд. Я згодна. Але є кілька правил: не називай мене бабусею, не чіпай мої речі, не води своїх друзів у мій дім. Зрозуміло?

– Цілком.

Олена Вікторівна поговорила з ким треба, і до мами Світлани знову прийшли з перевіркою. І цього разу все ж таки звернулися до суду із заявою про позбавлення батьківських прав.

А Антоніна Михайлівна, заповнивши всі документи, стала опікуном Світлани.

Хоч Світлана і виглядала хороброю, але їй було все одно страшно. Їй ще два місяці навчатись у школі, грошей у неї немає. А що, якщо її бабуся й справді не годуватиме її?

Але Антоніна Михайлівна першого ж вечора покликала Світлану до столу. Давно вже дівчинка не їла такої смачної їжі. Справжньої, домашньої.

Мама особливо не готувала, їй просто не до цього було. А сама Свєта до ладу і не вміла. Та й важко навчитися, коли вдома найчастіше немає ніяких продуктів.

Наступного дня Антоніна Михайлівна, глянувши на рвані кросівки Свєти, важко зітхнула.

– Сьогодні я зустріну тебе після школи. Купимо тобі нормальне взуття та одяг, – промовила вона тоном, що не терпить заперечення.

– У мене грошей немає, – буркнула Світлана.

– Я все оплачу. Мені простіше витратитись, ніж ганьбитися.

Світлана лише кивнула. Що ж, вона не проти.

Антоніна Михайлівна купила їй купу речей. Світлані навіть ніяково було. До того ж вона навіть цікавилася її думкою, хоча Світлана думала, що їй право вибору не дадуть.

Через тиждень Антоніна Михайлівна покликала Свєту до себе.

– Як у тебе справи із навчанням?

– Так нормально, – знизала Свєта плечима.

– Покажи мені свій щоденник.

– Він у нас електронний, – стримуючи посмішку, промовила дівчинка.

– Господи… У нас у країні, начебто, дефіциту паперу немає… Гаразд, показуй свій електронний.

Світлані не соромно було продемонструвати оцінки. Навчалася вона і справді добре, досить рано дівчинка зрозуміла, що ніхто не оплачуватиме їй навчання і не прилаштує її на роботу. Усього доведеться досягати лише своїм розумом та стараннями.

– Молодець, – промовила Антоніна Михайлівна. А Світлана навіть зніяковіла. – З такими оцінками треба йти до десятого класу, а потім в університет вступати.

– Це якщо є батьки, які будуть утримувати тебе, – скривилася Світлана. – У мене ситуація інша.

– Загалом так, – Антоніна Михайлівна відкашлялася, як перед серйозною розмовою, – Підеш у десятий клас. Житимеш у мене. До інституту, зрозуміло?

– Зрозуміло …

Світлана не вірила своєму щастю. Вона й сама хотіла продовжити навчання у школі, та ось тільки можливості не було. А зараз з’явилася.

Поступово, стіна між Антоніною Михайлівною та Свєтою танула. Бабуся все більше цікавилася життям онуки, іноді питаючи про свого сина. Але як би то між ділом, мабуть, їй було соромно визнати, що вона хоче про нього щось знати.

Світлана закінчила школу, сама змогла вступити в університет. Щоправда, Антоніна Михайлівна найняла їй репетиторів, і в останні два роки перед університетом Свєта підтягла всі свої хвости.

На літо перед навчанням Світлана знайшла роботу. Хоч їй і дали гуртожиток, вона розуміла, що треба буде на щось жити. Адже так вони домовилися з Антоніною Михайлівною, що вона з’їде, як закінчить школу.

А наприкінці серпня Антоні і виявила її на підлозі непритомну. І дуже злякалася, думала, що вона покинула її.

На щастя, все обійшлося. Коли Свєті дозволили відвідати Антоніну Михайлівну, вона одразу примчала до лікарні.

– Бабуся, – влетіла вона в палату. – Ти як?

А потім осіклася.

– Ой, вибачте… Антоніно Михайлівно, як ви себе почуваєте?

Жінка посміхнулася і погладила свою онучку по волоссю.

– Клич мене бабусею. Це, виявляється, приємно. Я в порядку, та ось тільки відновлюватимуся довго. Але, нічого, впораюся.

– Я за тобою доглядатиму! Поки ти не видужаєш остаточно, поживу з тобою!

– Не хочу бути тягарем, – підібгала губи Антоніна Михайлівна.

– Я була твоїм тягарем два роки. Внучка, яка впала тобі на голову. І ти стільки всього дала мені, скільки не дала моя мати за всі мої роки. І я подбаю про тебе, хочеш ти того, чи ні.

Антоніна Михайлівна зробила глибокий вдих, намагаючись стримати сльози.

– Гаразд. Але є умова.

– Яка?

– Усміхнулася Світлана.

– У ніякий гуртожиток ти не поїдеш. Там чорти тільки знають, що відбувається! Житимеш зі мною.

– Домовилися, – погодилася Світлана, а потім обняла свою бабусю. Давно вже хотіла це зробити, та все ніяк не наважувалася.

Ставте вподобайку та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.