– Мамо, привіт, терміново потрібна твоя допомога!

Голос сина в слухавці звучав так, ніби він говорив із набридливим підлеглим, а не з матір’ю.

Ніна Петрівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.

– Кирюшо, привіт. Щось трапилося?

– Та ні, все гаразд, – Кирило нетерпляче видихнув. – Просто ми з Катею взяли дешеву путівку, виліт завтра вранці.

А Герцога залишити нема з ким. Візьмеш до себе?

Герцог! Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двійці» займав місця більше, ніж старий сервант.

– Надовго? – обережно спитала Ніна, вже знаючи відповідь.

– Ну, на тиждень, може, на два, як піде. Мамо, ну хто, як не ти? У готель для собак його здавати – це ж знущання. Ти ж знаєш, який він уразливий!

Ніна Петрівна подивилася на свій диван, оббитий новою світлою тканиною. Вона збирала на перетяжку пів року, відмовляючи собі в дрібницях. Герцог знищить його за кілька днів.

– Кирило, я… мені не дуже зручно. Я лише ремонт закінчила.

– Мамо, який ремонт? – у його голосі прослизнуло відверте роздратування. – Шпалери переклеїла?

– Герцог же вихований, ти просто гуляти з ним не забувай. Все, Катя кличе, валізи пакувати треба. Завеземо його за годину.

Короткі гудки. Він навіть не спитав, як у неї справи. Не привітав із днем народження, який був минулого тижня. Шістдесят п’ять років!

Вона чекала на дзвінок весь день, приготувала свій фірмовий салат, одягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, та так і не з’явилися.

Кирило надіслав коротке повідомлення: «Ма, з ДН! Зашиваємось на роботі». Оля нічого не написала. А сьогодні – «терміново потрібна допомога»!

Ніна Петрівна поволі опустилася на диван. Справа була не в собаці і не в оббивці.

Справа була в цьому принизливому відчутті своєї функції. Вона безкоштовна перетримка, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція!

Ніна згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли, та стали самостійними.

А тепер вона зрозуміла, що найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Страшніше – із завмиранням серця чекати на дзвінок, знаючи, що ти потрібна тільки тоді, коли від тебе щось вимагається.

Благати про їхню увагу, виторговуючи її ціною власного комфорту та самоповаги.

За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Кирило, тримаючи за повідець величезного пса. Герцог радісно рвонув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.

– Мамо, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, ти ж пам’ятаєш. Все, ми побігли, бо запізнимося! – він сунув їй у руки повідець і, цмокнувши в щоку на бігу, зник за дверима.

Ніна Петрівна залишилася стояти посеред передпокою. Герцог уже діловито обнюхував ніжки крісла.

Вона подивилась на телефон. Може, подзвонити дочці? Може Оля її зрозуміє? Але палець завмер над екраном.

Оля не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. Має своє життя, свою сім’ю.

І в цей момент Ніна Петрівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне та дуже тверезе розуміння. Досить!

Ранок почався з того, що Герцог, вирішивши виявити прихильність, стрибнув на ліжко і залишив на білому простирадлі два брудні відбитки лап розміром із блюдце.

Новий диван у вітальні був роздертий уже в трьох місцях, а улюблений фікус, який вона ростила п’ять років, валявся на підлозі з обкусаним листям.

Ніна Петрівна налила собі валеріанки прямо з пляшечки і набрала номер сина. Трубку він узяв не одразу.

На тлі чути шум хвиль і сміх Каті.

– Мамо, що? У нас все чудово, море супер!

– Кирило, я щодо собаки. Він розносить квартиру! Він роздер диван, я не можу з ним впоратися!

– У сенсі? – щиро здивувався син. – Він ніколи нічого не драв. Може, ти його зачиняєш? Йому потрібна свобода. Мам, ну не починай, га? Ми лише прилетіли, хочемо відпочити. Просто погуляй із ним довше, він і заспокоїться.

– Я гуляла з ним дві години вранці! Він тягне повідець так, що я мало не впала. Кирило, нехай хтось забере  його, будь ласка. Знайдіть іншу перетримку.

У слухавці повисла пауза. Потім голос Кирила став твердим.

– Мамо, ти серйозно? Ми на іншому кінці світу. Як я його заберу? Ти ж сама погодилась. Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе кинули і прилетіли через твої примхи? Це егоїзм, мамо!

Слово «егоїзм» ляснуло з розмаху. Вона, яка все життя жила для них, – егоїстка?

– Я не вередую, я…

– Все, мамо, Катя принесла коктейлі. Розважай там Герцога. Впевнений, ви порозумієтеся. Цілую.

І знову гудки.

Руки Ніни Петрівни тремтіли. Вона сіла на стілець у кухні, подалі від руйнувань. Почуття безсилля було майже фізичним. Вона вирішила зателефонувати до Олі. Дочка завжди була більш розсудливою.

– Оль, привіт.

– Привіт, мамо. Щось термінове? Я на нараді.

– Так, термінове. Кирило залишив мені свого собаку і полетів. Цей пес неосудний. Він псує меблі, я боюся, що він і мене скоро покусає.

Оля важко зітхнула.

– Мамо, ну тебе ж Кирило попросив. Значить, була крайня потреба. Що тобі, складно допомогти рідному сину? Ми ж родина. Ну порвав диван, купите новий. Кирило потім віддасть. Мабуть.

– Олю, справа не в дивані! Справа у відношенні! Він просто поставив мене перед фактом!

– А як він мав вчинити? На колінах благати? Мамо, припини! Ти на пенсії, ти маєш купу вільного часу. Побудь із собачкою, що в цьому такого? Все, мені ніколи, начальник дивиться.

Розмова була закінчена. Ніна Петрівна поклала телефон на стіл. Сім’я. Яке дивне слово.

У її випадку воно означало групу людей, які згадують тебе, коли їм щось потрібно, і звинувачують в егоїзмі, якщо ти не можеш, або не хочеш, негайно виконати їхню вимогу.

Увечері у двері подзвонила сусідка знизу, зла, як фурія.

– Ніно! Ваш собака виє вже три години без зупинки! У мене дитина спати не може! Якщо ви не заспокоїте її, я викличу поліцію!

Герцог, що стояв за спиною Ніни, радісно гавкнув, підтверджуючи слова сусідки. Ніна Петрівна зачинила двері. Вона подивилася на пса, який виляв хвостом, чекаючи на похвалу.

Потім на роздертий диван. На власний телефон. Усередині наростало глухе, тяжке роздратування. Вона завжди намагалася вирішити все по-доброму. Переконати, пояснити, увійти в становище.

Але її логіка, її почуття, її аргументи – просто нікому не були потрібні. Вони розбивалися об стіну поблажливої байдужості.

Вона взяла повідець.

– Ходімо, Герцогу, погуляємо.

Ніна вела пса по алеї парку, відчуваючи, як напруга в плечах перетворилася на тупий, ниючий біль.

Герцог рвався вперед, ледве не вириваючи повідця з її ослаблих рук. Кожен його ривок віддавався в її душі луною слів сина і дочки: егоїзм, купа часу, складно допомогти?.

Назустріч, легкою, майже танцюючою ходою, йшла Зінаїда, її колишня колега. Яскравий шарф, модна стрижка, усміхнена.

– Ніночко, привіт! А я тебе одразу і не впізнала! Вся у турботах! Знову з онуком? – Вона кивнула на Герцога.

– Це сина собака, – глухо відповіла Ніна.

– А, зрозуміло! – безтурботно засміялася Зіна. – Ти в нас вічна паличка-виручалочка. А я, уявляєш, в Іспанію лечу за тиждень! На фламенко записалася, прикинь?

– У мої роки! З дівчатами з гурту їдемо. Чоловік спочатку бурчав, а потім сказав: «Лети, відірвися, заслужила». А ти коли востаннє відпочивала?

Питання повисло в повітрі. Ніна не пам’ятала. Відпочинок для неї завжди був пов’язаний із дачею, онуками, допомогою дітям.

– Ти маєш стомлений вигляд, – зі щирим співчуттям сказала Зінаїда. – Не можна так на собі все тягти.

– Діти дорослі, хай самі впораються. А то так і будеш їх собачок няньчити, поки життя повз минає. Гаразд, я побігла, у мене репетиція!

Вона пурхнула, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів і порожнечу. «Поки життя повз минає…»

Ця проста фраза спрацювала, як детонатор. Ніна Петрівна зупинилася так різко, що Герцог здивовано подивився на неї.

Вона подивилася на цього величезного пса, на свої руки, що вчепилися за повідець, на сірі будинки навколо. І зрозуміла, що більше так не може. Жодного дня. Жодної години.

Все! Досить!

Вона дістала телефон. Тремтячі пальці відкрили пошуковик. Кращий готель для собак Києва.

Перше ж посилання вело на сайт із глянсовими фотографіями: просторі вольєри, басейн, грумінг-салон, індивідуальні заняття з кінологом. І ціни, від яких у неї перехопило подих.

Ніна Петрівна рішуче натиснула на номер телефону.

– Здрастуйте. Я б хотіла  забронювати номер. Так, для дога. На два тижні. З повним пансіоном та спа-процедурами.

Вона викликала таксі прямо до парку. У машині Герцог поводився на диво спокійно, ніби відчував зміни.

У готелі пахло не псиною, а лавандою та дорогими шампунями. Мила дівчина в уніформі простягнула їй договір.

Ніна Петрівна, не моргнувши оком, вписала у графу «Власник» ім’я та телефон Кирила.

У графі «Платник» – його ж. Вона заплатила заставу із грошей, які відкладала на нове пальто. Це була найкраща інвестиція у її житті!

– Ми надсилатимемо щоденний фотозвіт на номер власника, – усміхнулася дівчина, забираючи повідець. – Не хвилюйтеся, вашому хлопчику сподобається.

Повернувшись у свою затишну, нехай і пошарпану квартиру, Ніна Петрівна вперше за багато років відчула не самотність, а спокій.

Вона налила собі чаю, сіла на вцілілий край дивана і відправила два однакові повідомлення. Одне – Кирилу. Інше – Олі.

«Герцог у безпеці. Він у готелі. Усі питання до його власника».

А потім вона вимкнула звук на телефоні.

Телефон почав вібрувати на столі через три хвилини. Ніна Петрівна дивилася на екран, що світився, на якому висвітлилося «Кирило», і відпила ще ковток чаю.

Вона не відповіла. За хвилину телефон завібрував знову. Потім надійшло повідомлення від Олі: «Мамо, що це означає? Передзвони негайно!».

Вона ввімкнула звук на телевізорі, зробивши його гучнішим. Вона знала, що зараз відбувається на тому кінці дроту.

Паніка. Обурення. Спроби зрозуміти, як їхня зручна, безвідмовна мама могла так вчинити?

Справжня буря вибухнула за два дні. Дзвінок у двері був наполегливим, майже агресивним.

Ніна Петрівна неквапливо підійшла і подивилася у вічко. На порозі стояли Кирило та Оля. Засмаглі, але злі. Відпустка, вочевидь, була безнадійно зіпсована.

Вона відчинила двері.

– Мамо, ти з глузду з’їхала?! – з порога закричав Кирило. – Який ще готель? Нам рахунок надіслали, ти бачила ці цифри? Ти вирішила нас розорити через якогось собаку?

– Здрастуйте, діти, – спокійно відповіла Ніна. – Проходьте. Тільки раззуйтесь, я підлогу помила.

Цей спокій збив їх з пантелику краще за будь-яку перепалку. Вони увійшли до квартири. Кирило оглянув роздертий диван, зіпсовану квітку.

– Ось, – він тицьнув пальцем у диван. – Це що?

– Це, Кириле, наслідки перебування твого вихованого собаки у моїй квартирі! Я викликала майстра, він оцінив шкоду. Ось рахунок за перетяжку меблів, та покупку нового фікуса.

Вона простягла йому роздрукований на принтері аркуш.

– Ти ще й рахунок виставляєш? – задихнувся від обурення Кирило. – Ти мусила за ним стежити!

– Я мусила? – Ніна Петрівна вперше за багато років подивилася на сина не з любов’ю, а з холодною цікавістю.

– Я нічого вам не винна, діти! Як і ви мені. Я так розумію, що ви приїхали не для того, щоб повернути мені заставу за готель і відшкодувати збитки?

Оля втрутилася, намагаючись згладити кути.

– Мамочко, ну навіщо так? Ми ж родина. Ми б все вирішили. Ну, погарячкував Кирило, з ким не буває. Навіщо одразу в крайнощі?

– Крайнощі – це коли твій рідний син звинувачує тебе в егоїзмі, тому що ти не хочеш, щоб твій дім перетворювали на руїни?

Крайнощі – це коли рідна дочка каже, що ти маєш «купу часу», щоб прислужувати її братові? А це, – вона кивнула на рахунок, – це просто наслідки ваших рішень!

Кирило почервонів.

– Я за це не платитиму! Ні гривні! І за готель твій безглуздий теж!

– Добре, – просто відповіла Ніна. – Я й не сумнівалася. Тоді я продаю дачу!

То був копняк під дих. Дача, на яку вони вже будували плани: шашлики, лазня, відпочинок із друзями. Їхня дача. Місце, куди вони приїжджали виключно відпочивати, поки мати все літо полола грядки та фарбувала огорожу.

– Ти не маєш права! – вигукнула Оля, забувши про міссію миротворця.  – Вона і наша теж! Ми там все дитинство провели!

– Документи на мене, – знизала плечима Ніна. – А дитинство, Олю, скінчилося!

– Вторгованих грошей саме вистачить, щоб покрити витрати, компенсувати мені моральні збитки і, можливо, з’їздити в Іспанію. Зінаїда казала, що там дуже добре.

Вони дивилися на неї, як на незнайомку. Перед ними стояла не їхня тиха, покірна мама, а жінка зі сталевим стрижнем, про існування якого вони й не підозрювали.

Жінка, яка більше не боялася їхнього гніву, їхніх маніпуляцій, їх образ.

Вперше за довгі роки в кімнаті запанувала напружена тиша. Це було ніякове затишшя усвідомлення. Вони програли!

За тиждень Кирило переказав їй на карту всю суму до гривні. Ні вибачень, ні дзвінків більше не було.

А Ніна Петрівна й не чекала. Вона дістала з антресолей свою стару, майже не ношену валізу. Подзвонила Зінаїді.

– Зіночко, привіт! Маєш ще одне місце на фламенко?

Як вважаєте, слушно вчинила мати? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.