Галина Іванівна насилу піднімалася сходами. Це було не дивно, адже за півроку до цього вона відзначила свій сімдесятий день народження. Вона влаштувала невелику урочистість у себе вдома в колі близьких друзів і родичів, включаючи стару подругу зі студентських часів, сина та невістку.

Онук, студент першого курсу, також зайшов привітати її з днем народження, а потім поспішив на зустріч зі своїми друзями. Галина Іванівна із задоволенням ходила до міської бібліотеки, де відвідувала літературний вечір.

Якось, повертаючись додому після одного такого вечора, вона виявила в поштовій скриньці листа. З величезним нетерпінням вона поспішила до своєї квартири, щоб прочитати його.

Лист був від Степана – її першого і незабутнього кохання. Спогади про їхнє спільне життя моментально наринули на неї. Вони обіцяли любити один одного вічно, але життя розвело з різні боки. Галина Іванівна залишилася доглядати хвору матір та молодшу сестру, а Степан поїхав навчатися до університету.

Їхнє листування вичерпалося, поки не припинилося зовсім. Степан писав, що ніколи не забував про неї, згадував щовечора і сподівався, що одного разу їм судилося зустрітися.

Збентежена та емоційна, Галина Іванівна вирішила написати Степанові лист у відповідь. Вони почали регулярно переписуватися, зрештою обмінялися номерами телефонів і розмовляли годинами безперервно.

Їхні розмови торкалися різних аспектів їхнього життя, і вони виявили, що вони мають багато спільного. Коли вони нарешті зустрілися знову, виявилося, що обоє помітно постаріли, але душі їх залишилися колишніми – молодими.

Вони знову покохали один одного і зрештою одружилися. Галина Іванівна переїхала до Степана, і вони здобули величезне щастя у своєму пізньому коханні, довівши, що для кохання не існує віку.

КІНЕЦЬ.