Останні 20 років я жила з дочкою та її сім’єю, але одного разу досягла своєї межі.

У свої 65 років, з 7 онуками, про яких потрібно піклуватися, моє життя стало нестерпним.

Хоча багато хто може вважати мою ситуацію благословенням, я відчувала, що мною користуються.

Нянчитися з дітьми і слухати їхній шум щодня – це втомлює, а моя дочка, схоже, не розуміла, що сім дітей – це забагато.

Коли народилася шоста онука, я серйозно поговорив із Оленою про можливості захисту.

Але коли вони вирішили завести сьому дитину, я відчула, що земля йде з-під моїх ніг.

У моєму будинку лише п’ять кімнат, і дев’яти людям у ньому надто тісно.

Мій зять називає себе “фермером” і працює в полі.

Хоча моя дочка допомагає йому, вона також повинна доглядати дітей і прибирати в будинку.

У той же час я проводжу весь день на кухні, готуючи їжу для сім’ї.

У цей період я часто спілкувалася зі своїм братом, який жив один, тому що його дочка поїхала за кордон.

Одного вечора він попросив мене відвідати його, бо мав проблеми зі здоров’ям.

Хоча я хвилювалася, але рада була вибратися з дому.

Знаходячись у нього в гостях, я згадала, як мені подобається читати, слухати музику та дивитися фільми.

Я зрозуміла, що хочу насолоджуватися своєю старістю, а не чекати, доки виростуть онуки.

Тепер моя дочка кличе мене повернутись, кажучи, що не може впоратися сама.

Але я не знаю, як їм сказати, що мені потрібно вже пожити для себе.

КІНЕЦЬ.