На першу зустріч із майбутньою свекрухою я йшла зі страхом. Коліна буквально підкошувалися, поки я піднімалася сходами.

Дякую дорогим подругам, настрашили мене так, що я готувалася побачити монстра в тілі. Кожна вважала своїм обов’язком розповісти пару-трійку страшних історій за участю своїх власних свекрух.

У Наташі, наприклад, свекруха має звичку приїжджати без попередження в гості рано-вранці в суботу, коли подруга з чоловіком відсипаються після робочого тижня.

— Стукатиме у двері, доки не відчиниш! – скаржилася подруга.

Оленка з істеричним сміхом розповідала, як мати її чоловіка перевіряє чистоту підлоги у їхньому домі.

— Буквально бере серветку та перевіряє поверхні, примовляючи, що її синочку дихати пилом шкідливо.

Діма, мій наречений, про матір мені розповідав, як про строгу і вимогливу людину. Ось і склався образ чудовиська у моїй голові. Але Валентина Іванівна виявилася напрочуд приємною жінкою. Насамперед вона розпитала мене про мої харчові звички. Так-так, саме про це.

— Скажи мені, доню, що ти їси і чи маєш алергію на якісь продукти? — спитала майбутня свекруха, витягаючи з кишені крихітний блокнотик та ручку.

У мене щелепа відвалилася. Ще ніхто ніколи не додумався таке спитати. Чесно розповіла, що люблю смажену курку та терпіти не можу білокачанну капусту.

Валентина Іванівна все записала і пояснила, побачивши мої круглі очі:

— У мене троє синів, дві невістки, п’ять онуків і ваша сімʼя на підході. У кожного свої смакові уподобання, у когось алергія. Запам’ятати це просто неможливо. Доводиться записувати.

Ну і ну, подумала я про себе. Ні, серйозно, вперше за свої майже тридцять років я зустріла людину, яка б так дбала про інших.

І це не просто слова. На першому ж домашньому святкуванні, на яке нас із чоловіком запросила його мама, я побачила на столі кілька тарілок із надрукованими на принтері етикетками.

«Для Михайла, без солі», «Для Дарини, без яєць», «Для Сергія, без родзинок» тощо. Були й «загальні» страви, без написів та наклейок.

Ніхто, окрім мене, побаченому не дивувався. Чоловік сказав, що у них це звичайна справа. Мама, мовляв, готує так, щоб догодити кожному.

З того часу свята у свекрухи для мене стали справжніми святами. Ось просто душа співає, коли я приходжу до них у гості.

І зовсім навпаки я почуваюся, коли приходжу в гості до рідної мами. А та ще й ображається на мене!

– Вийшла заміж, зовсім нас забула! Усі свята стирчиш у свекрухи! Приворожила вона тебе, чи що? — вкотре розпиналася батько.

А як інакше, якщо у мами вдома за стіл сісти неможливо. Скільки я не просила, скільки не говорила, скільки не благала, пробити її не можна.

На її святковому столі завжди тільки те, що за маминими поняттями має бути там. Варто сказати, що ти щось не їж, не любиш або, боронь Боже, на щось маєш алергію, тебе тут же піднімуть на сміх.

– Не буває алергії на червону рибу, – заявила мені мама багато років тому

Вони з бабусею навіть намагалися підсунути мені цю рибу в одному із салатів, під виглядом іншої страви. І з подивом потім дивилися, як я мучилася з животом.

Тому що від червоної риби маю розлад! Але до них це не доходить. Не може бути, відмахується мама.

Досі пам’ятаю Новий рік із рідними, коли весь вечір мені довелося жувати яблучну нарізку. Тому що матуся вирішила готувати виключно на свій смак.

Я, мовляв, господиня, мені видніше. Так от і їж потім свою їжу і не дивуйся, що до тебе в гості ніхто не хоче приходити.

Зрештою, для кого, питаю я маму, ти влаштовуєш свята, для себе чи для тих, на кого чекаєш у гості. Якщо для нас, то чомусь не враховуєш наші смаки.

Мама пирхнула. Мовляв, буду я ще нісенітницями займатися. Які такі пристрасті, не страждайте нісенітницею, їсти треба все, що вам на стіл ставлять.

Мільйон я раз казала матері, що не їм майонез. Не перетравлюю його, причому в буквальному значенні.

І що ви вважаєте, вона мене чує? Як би не так. Приходиш до неї і бачиш, що стіл обставлений майонезними закусками та салатами. Ось як навмисне, слово честі.

Я не вимагаю догоджати мені на повну програму. Але приготувати бодай один салат без майонезу можна? Якщо так чекає дочку в гості і так за нею сумує.

Але ні, для моєї мами це нонсенс. Ось і виходить, що охоче я проводжу час у свекрухи. Яка шанобливо ставиться до кожного члена сім’ї. Навіть немовлята старших братів мого чоловіка отримують те, що хочуть вони, а не їхня бабуся!

А мама нехай ображається й надалі. Може, колись до неї дійде, що ми, її діти та рідні, теж люди зі своїми звичками та уподобаннями.

КІНЕЦЬ.