У свекрухи в суботу ювілей, 70 років. Запросила нас. Живе в Житомирі, а ми в Києві. Не знаю, чи їхати, бо коли ми були у Віолети Богданівни минулого разу, вона сказала, що наша трирічна донечка забито їсть і не дала їй добавки тортика.

То був звичайний недільний обід — ми поїхали провідати бабусю, як вона себе називає, хоча, чесно кажучи, вона більше схожа на суворого начальника дитячого табору з 80-х.

Обід був смачний, традиційний: борщ із сметаною, котлети, картопляне пюре. Доня їла з апетитом, аж мені радісно на душі було. А потім настав момент з тортом.

– Ні-ні, досить, – сказала Віолета Богданівна, коли моя мала простягла тарілочку. – Дитина і так надто жадібно s ,fufnj їсть. Це не є нормально.

Я спочатку подумала, що це жарт. Знаєте, коли в кімнаті стає тихо, і в повітрі зависає незручна пауза. Я кинула погляд на чоловіка, а він тільки знизав плечима, мовляв, «ну ти ж знаєш маму».

– Віолето Богданівно, вона просто любить солодке, – м’яко сказала я. – Ми їй даємо по чуть-чуть, але ж сьогодні ми в гостях, то можна і трохи побалувати дитину.

– Завжди треба тримати себе в руках! Сила волі – це головний залог упіху! – відказала свекруха.

Я мовчки забрала доню на кухню, дала їй шматочок шоколадки з сумки. Маленька сиділа, їла і дивилася на мене своїми круглими оченятами, не розуміючи, що вона зробила не так.

Дорогою додому я кипіла. Чоловік сидів за кермом і мовчав. Я мовчала ще більше. Потім не витримала:

– І це нормально? Вона справді вважає, що дитині не можна добавки торта?

– Та не переймайся, Юль. Вона завжди була сувора, – буркнув він.

– Але вона образила дитину. Це ж не просто про суворість. Це жорстокість.

Наступні дні я намагалася не думати про це, але коли донька раптом сказала: «Бабуся сердита, не любить мене» — мені здалося, що в душі щось обірвалося. Я ж хочу, щоб вона мала добру бабусю, ту, що пече пиріжки, а не міряє любов грамами калорій.

І ось тепер — ювілей. Мама чоловіка подзвонила сама, навіть без звичних підколів.

– Приїжджайте, я чекатиму, вже на вас місце в ресторані замовила, тому ніяких відмовок, Юлю!

Я зітхнула. Сиділа з телефоном у руці, донька бігала кімнатою, співала щось своє дитяче і навіть не здогадувалась, що ми знову постанемо перед дилемою: поїхати до бабусі, яка її соромить і жаліє їжі, чи залишитися вдома, зберігши мир у душі.

Поговорила з мамою. Мама — добра, м’яка, завжди підтримає.

– Може, вона просто не вміє по-іншому, – сказала мама. – Старші люди часто не помічають, як щось не дуже тактовне і приємне говорять.

Але чому це завжди має бути компроміс в мого боку?

Чоловік — між двох вогнів. Він не захищає маму активно, але не підтримує мого бажання не їхати на свекрушин ювілей. Сидить, чекає, коли буря мине.

– Їдьмо ненадовго, – сказав сьогодні. – Привітаємо, посидимо, і назад. Будь ласка.

Я дивлюсь на доню. Її щічки, її кумедні хвостики. Вона не пам’ятає образу, вона просто хоче бути там де є любов, де до неї з добром ставляться.

А я пам’ятаю. І не можу забути і не надавати значення.

Я не хочу, щоб моя дитина росла, думаючи, що з нею щось не так, що вона має занадто хороший апетит.

Але й не хочу непорозумінь і конфліктів. Це ж сім’я. І ювілей — не кожного дня.

Скажіть мені, будь ласка, як бути? Поїхати й зробити вигляд, що нічого не сталося? Чи ввічливо відмовитися і зберегти свої нерви?

Як би ви поступили?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Джерело