У сорок п’ять років ми з дружиною Вікою зіштовхнулися з тим, що наш шлюб добіг кінця, незважаючи на наше, здавалося б, ідеальне життя.

Ми одружилися молодими, разом займалися медициною та за час своєї кар’єри народили двох дітей. Наше маленьке містечко привело нас до комфортного життя, будинку та престижної машини.

Віка, природжений фахівець у своїй галузі, стала головним лікарем, а я однаково був відданий своїй роботі. Наші діти будучи самостійними та освіченими, дозволяли нам зосередитися на кар’єрі.

Але робота поглинала мене віддаляючи від Вік. Віка ж, чесна за своєю натурою людина, боролася з таємницею, яка зрештою розкрилася.

Під час підготовки до весілля нашого сина вона зізналася, що відновила роман зі своїм першим коханням, Артемом, її пацієнтом.

Це одкровення вразило мене: наше 25-річне щастя, плани на поїхати в Італію на річницю – все виявилося грою та брехнею.

Незважаючи на подив, ми з Вікою разомoві дoвідали весілля нашого сина, перш ніж вона пішла від мене до Артема.

Пізніше вони одружилися й усиновили хлопчика, а наші діти, несхвально, але з розумінням, підтримували зв’язок із нею та їх новим зведеним братом, але не з Артемом.

Тепер, залишившись один, я переживаю зраду, сумніваюся у майбутній любові та довірі.

Однак серед самотності присутність моїх дітей і онуків приносить деяку втіху, обіцяючи, що я не зустрічатиму старість у повній самоті.

КІНЕЦЬ.