Ася мила підлогу в коридорі пологового будинку, коли почула розмову з родзалу.

— Ми зробили все, що могли. Як шкода… ще така молода, і дитинку не встигла побачити…

Породілля померла одразу після пологів. Вада серця. От лихо якесь… Напевно, їй узагалі не можна було народжувати. На обліку по вагітності не стояла, потрапила екстрено з переймами.

Ася зітхнула. У них таке траплялося рідко. Дуже шкода дівчину й дитину. Без матері рости буде…

Виявилось, що померла жінка була сиротою. Родичів не мала, і на дитину чекав будинок дитини. Дай Боже, щоб знайшлися нові батьки, і він не дізнався, що таке бути сиротою…

Ася багато років працювала санітаркою в пологовому. Заміж не була ніколи.

З дитинства чула від матері голосіння: «Ой, Асю, не пощастило тобі — негарна, ще й косоока…»

Ася й сама бачила, що відрізняється від інших дівчат. Ніс — картоплею, око — косе, ще й вроджена травма ноги, трохи накульгувала при ході. Волоссячко руде, рідке, а очі — каламутно-блакитні.

У школі її дражнили «косою», спершу ображалася, а потім перестали — звикли. Ніколи за нею ніхто не залицявся у старших класах. Однокласниці змінювали хлопців, а Ася поверталася після дискотеки додому на самоті. Плакала в подушку.

Після школи збиралась вступати до медучилища, але мама відмовила.

— Яка з тебе медсестра? Крові боїшся, та й узагалі — йди краще підлогу мити, завжди прибиральниці потрібні, без усякої освіти.

Ася звикла беззаперечно слухатись. Бо кому вона потрібна, окрім батьків? Улаштувалась на завод, де працювала мама, мила підлогу. Зарплата була невелика, але стабільна.

Якось мама заявила:

— Слухай, я тут подумала… У нас у зміні є один чоловік — Семенович. Холостяк. Не молодий, звісно, десь мого віку, але цілком собі цікавий. То, може, вам зійтись і разом жити? Господарство велике, руки потрібні. Дивись, і сім’я буде, і дітки підуть. Як у всіх…

Ася здригнулася. Вона бачила того Семеновича. Огрядний пузатий дядько, від нього перегаром тхне, ще й старий він для неї…

— Мамо, він мені не подобається, неприємна людина.

— У твоєму становищі ще й носом крутити? Ти спершу в дзеркало на себе подивись! Хто на таку клюне? А так — хоч чоловік буде. Пахати доведеться, звісно. А як ти хотіла? Не за гарні очі ж тебе беруть, розуміти треба…

Асі стало дуже прикро. Рідна мати й таке говорить… Батько майже завжди мовчав, але Ася бачила, як він дивиться на неї зі співчуттям. І від цього ставало ще гірше.

Вперше вона не погодилася з мамою і категорично відмовилася від стосунків із Семеновичем. Мати спершу була незадоволена, але згодом заспокоїлася.

— Гроші приносиш, не шляєшся, готуєш, прибираєш — і то користь якась. Сиди вже в дівках. А то, не дай Боже, вигнав би тебе потім із дитиною на руках.

Ася не збиралася все життя залишатися з батьками. Її гнітило таке існування. Здавалося, що вони терплять її лише з жалю. Інших дітей не було — одна народилася, та ще й із вадами.

Несподівано померла бабуся, і Ася переїхала до її квартири. Старенька двокімнатна, але зате Ася була там господинею. Мати оформила житло на неї. За це Ася була вдячна.

Згодом Ася влаштувалася в пологовий будинок і залишилася там. Колектив був хороший, прийняли її як свою. Характер у неї був добрий, відгукувалася на прохання, часто виконувала роботу за інших, допомагала.

У житті Асі трапилося кохання. До сусідки-пенсіонерки приїхав син у відпустку. Звернув увагу на Асю, навіть запросив у кіно. Для неї це було ціле свято. Залишався на ночівлю, Ася не вірила своєму щастю. Приємний чоловік, не пив, порядний — і раптом з нею…

Втерся в довіру, навіть казав, що хоче одружитися. Лише одне бентежило — квартиру вона мала переписати на нього. Мовляв, для якихось своїх справ.

Коли розповіла про це мамі, та швидко привела її до тями:

— Ну ти й наївна! Навіщо ти йому здалася — квартиру хоче забрати. Вуха розвісила, локшина аж до підлоги висить…

І Ася прозріла. І розірвала з ним стосунки. Згодом дізналася, що його посадили за махінації. Шахрай виявився…

Вирішила: більше ніяких стосунків і чоловіків у її житті не буде.

Ася заступила в нічну зміну. Її улюблений час доби. Немає метушні в коридорах, лише тихенько ходять вагітні з великими животами — походжають, як качечки, ноги нарізно. Або вже породіллі.

Хтось швидко відходить після пологів, а хтось ще кілька днів ледве пересувається, тримаючись за живіт. Усі різні… Ася з добром і розумінням ставилася до цих жінок, які пізнали радість материнства.

У глибині душі вона теж мріяла стати мамою. Але — не судилося…

У дитячій кричало якесь немовля, не замовкаючи. Ася вирішила подивитися, хто там такий голосистий. Поки йшла до палати — дитина замовкла. Вона зазирнула — й обімліла.

Біля кювеза стояла молода жінка в красивій блакитній сукні, зі світлим довгим волоссям, і гладила немовля по голівці. Вона виглядала дивно — ніби напівпрозора.

— Що тут відбувається? Ви хто? — голосно спитала Ася.

Жінка подивилася на неї й приклала палець до губ — мовляв, тихо, не кричи…

Інші кювези були порожні — діти знаходилися з матерями в палатах.

— Асю, що тут таке? Чого завмерла? — торкнула її за плече дитяча медсестра Валя.

— Та це… Кричав малюк…

— А, той… Та він то кричить, то мовчить. Бідолаха, ніби відчуває, що сам на світі, геть самісінький… А я в туалет виходила…

У кімнаті вже не було жодної жінки. Ася вирішила, що їй привиділося. Уява зіграла. Звідки тут узятися стороннім? Просто втомилася…

Вранці вона прийшла додому після зміни й лягла спати, як завжди.

Ледве почала засинати — раптом почула тихий жіночий голос: «Забери Михайлика».

Ася розплющила очі. Нікого не було. Наснилося, чи що? Чи від утоми голос причувся? Треба терміново поспати… Який ще Михайлик?! То жінка в палаті примарилась, тепер голос… Перепрацювала зовсім… І тут же провалилася в глибокий сон.

Наступного дня знову заступила в ніч. Напарниця попросила її підмінити. Гроші зайвими не бувають — Ася завжди погоджувалась. Та й що їй робити вдома? Вона йшла на роботу, як на свято.

Коли мила підлогу в дитячій, зазирнула в кювез, де лежав той хлопчик-сирітка. Він не спав, морщив лобик, очі бігали туди-сюди. Раптом він глянув на Асю усвідомленим поглядом і посміхнувся беззубою посмішкою. Як таке можливо? У такому віці діти ще нічого не бачать і не можуть так дивитись… Та ще й посміхається… Це їй, мабуть, здалося…

— На Мишка дивишся? Шкода малого, але, може, швидко всиновлять. Абсолютно здорове дитя, — сказав Гліб Михайлович.

— Мишко? — здивувалася Ася, почувши це ім’я.

— Це ми його так прозвали. Щічки кругленькі, бурчить частенько, як ведмежа.

Ася згадала той голос: «Забери Михайлика». А тоді ж вона ще не знала, як його називають. Дивний збіг…

Увесь день Ася думала про це. На душі було важко. Шкода хлопчика — аж до сліз. Сам зовсім, ніхто йому колискову не заспіває, до грудей не пригорне…

І раптом вона зрозуміла — хоче забрати його. Вона стане йому мамою! І любитиме його — сильно-сильно! Мишко буде її синочком!

Вона одразу пішла до завідувачки й оголосила про своє рішення.

— Асю, ну навіщо тобі ці проблеми? Невідомо, яка в нього генетика, та й чоловіка в тебе нема — потягнеш сама?

— Саме тому — що я одна, і він один. Ми потрібні одне одному, розумієте? Квартира в мене є, гроші теж — я відкладала трохи з зарплати, витрачати особливо нема на що, багато мені не треба… Я завжди мріяла стати мамою…

— Ох, ну дивись сама… З роботи в декрет доведеться йти. Людина ти хороша, щастя заслуговуєш… Допоможу тобі з документами.

Коли всі формальності були улагоджені, Ася забрала Мишка. Завчасно купила ліжечко, візочок, ванночку й усе необхідне. Вона стане мамою, хоч і не своєї дитини…

Батьки Асі відреагували на новину добре:

— Раз своїх дітей нема, нехай буде Мишко. Полюбимо його, як рідного онука!

Минуло п’ять років.

— Матусю, це тобі! — світловолосий хлопчик підбіг до жінки, що сиділа на лавці в парку, і простягнув букетик з дрібних ромашок.

— Дякую, синочку! Це найкращий і найкрасивіший букет для мене!

Жінка нахилилася й міцно обійняла хлопчика, той обняв її за шию у відповідь. Їхні обличчя світилися справжньою радістю й любов’ю.

Бабуся, що проходила повз, усміхнулась. Скільки ж ніжності й тепла в цій парі — мамі й синові…

Ася вже не уявляла свого життя без Мишка. Очі її сяяли щастям — щастям бути мамою!

— Мамо, ти в мене найкрасивіша! Я тебе дуже люблю!

— Дякую, мій милий! І я тебе люблю більше за життя! Ходімо вже додому, синочку, скоро почне сутеніти…

Мишко взяв маму за руку, і вони неспішно пішли додому. Дві рідні душі…