Я народилася в сім’ї, де батькам вже було за 40: мамі було 45, а батькові – 49. Вони вважали мене подарунком долі, але стосунки у нашій родині були складними.

У школі мого тата приймали за дідуся, і це його дуже сердило, після чого він став забирати мене так, щоб його не бачили.

Мама, називаючи мене своїм щастям, виховувала мене суворо, забороняючи бігати, шуміти і носити сучасний одяг, віддаючи перевагу старомодним сукням.

З віком мені вселяли, що моя головна роль – бути опорою батькам у старості.

Вони вибрали для мене професію юриста, мотивуючи це добрими зарплатами, необхідними для нашої родини.

Нещодавно я зустріла хлопця через інтернет, він офіціант і має свою квартиру.

Ми хочемо одружитися.

Вирішивши поділитися цими планами з батьками, я зіткнулася з їх різким несхваленням.

Мама була в жаху, а тато навіть узявся за ремінь, хоч я вже повнолітня.

Вони називали мене невдячною та стверджували, що я їх не люблю і не ціную.

Слова батьків глибоко поранили мене, і хоча я відчуваю обов’язок допомагати їм на старості, розумію, що не можу відмовитися від власного щастя та будівництва особистого життя.

КІНЕЦЬ.