– У сенсі – витратила?! Ти це серйозно зараз кажеш? – голос Маргарити затремтів від люті й образи. – На що можна було спустити такі гроші, мамо?!

– Ти ж сама казала, що це, майже три твої зарплати! А тепер кажеш, що все пішло? І так швидко?

– Рито, ну почекай… Не кип’ятись… – розгублено прошепотіла Людмила, притискаючи телефон до вуха, наче сподіваючись заглушити хвилювання.

– Не кип’ятитися?! – Маргарита схопилася з дивана, стиснула слухавку в руці. За вікном йшов в’язкий грудневий сніг, тротуари блищали кригою, у повітрі пахло гаром і хвоєю.

– У нас з Артемом боргів по вуха! Я роботу втратила, а він досі по співбесідах бігає. Синові навіть подарунок на Новий рік не купили! А ти мені кажеш: “Заспокойся”? Та як ти можеш?

Сльози виступили на очах у Людмили. Вона стояла на кухні в м’якому світлі лампи, а на столі лежала путівка до Таїланду. Мрія. Перша за довгі роки!

Як чоловіка не стало, вона наче замерзла всередині. Два роки існування у напіврозбитому стані. Спочатку був біль, потім порожнеча.

Лише нещодавно почало відпускати. І тут дзвінок доньки, яка, здавалося, зовсім не розуміла, через що пройшла її мати.

Людмила поклала слухавку, але сльози так і лилися. Вона пройшлась по кімнаті, дивлячись у вікно. Тихо кружляли сніжинки.

Вечір був особливо тихим, наче місто затамувало подих. У цьому мовчанні їй стало чути, як стукає власне серце. Вона взяла телефон і набрала номер своєї найкращої подруги.

– Людо, ти чого? – голос Ірини був теплим, рідним. – Щось сталося?

– Маргарита… схлипувала вона у слухавку. Звинуватила мене в черствості, в егоїзмі… А я просто мріяла. Просто хотіла жити. Як ми з Пашею мріяли…

Колись Павло, її чоловік, сидів на цій кухні, і мріяв про майбутнє.

– Ось виросте Рита, і заживемо, – говорив він, мрійливо дивлячись у вікно. – Поїдемо мандрувати. Хоч на край світу! Я ось передачу дивився про Балі, там рибалки закидають сітку в океан – просто казка.

– Романтик ти мій, – сміялась Людмила.

– Ти хоч би до свого села доїхав, що за сто кілометрів звідси!

– Ну, мріяти не заборониш, – відмахувався він.

Ці розмови зігрівали душу, але Павла вже не було. Залишилася лише пам’ять. А поряд був зять Артем. Досконала протилежність чоловікові.

З самого початку він не сподобався Людмилі: хитрий погляд, не щира посмішка, ліниві промови. Його батько нещодавно вийшов з-за ґрат, а мати перебивалася випадковими підробітками й розмовляла виключно матюком.

Але сперечатися з Маргаритою вона не стала – та вже була в положенні. Весілля зіграли поспішно, без радості, без благословень.

Коли з’явився онук Макар, у Людмили знову виник сенс життя. Він був промінцем тепла в цьому сірому, занедбаному будинку.

Заради нього вона багато терпіла. А ще заради роботи. Її поважали, цінували, вона пропрацювала в компанії із самого початку.

Нині обіймала посаду заступника директора з фінансів у енергетичній структурі.

Зі своїх накопичень вона купила дочці квартиру. Від Артема та його родини не надійшло жодної копійки. Мало того, він одразу заявив:

– До шлюбу куплена. Не моя ж. Навіщо мені вкладати гроші?

Людмила мовчала. Допомагала, купувала онукові одяг, іграшки, продукти. Але відчувала, що дочка із зятем просто сіли їй на шию. І що далі, то сильніше тиснули.

– Мамо, в Артема знову затримка зарплати. Макару потрібні черевики, я пуховик придивилася. Допоможеш?

– Звісно, Рито, – відповіла вона, хоча щоразу в душі наростало почуття несправедливості.

Одного вечора Артем, розвалившись на дивані, кинув:

– Слухай, Марго, спитай у матері, коли в неї тринадцята. Я тачку бачив класну, майже нову. Нам треба ж на чомусь їздити. У неї гроші є, куди їй витрачати?

– Артем, може, сам заробиш? – Спробувала заперечити дружина.

– Ой, не починай! У твоєї матері й так багато. Хай поділиться.

Того дня, коли Людмила отримала премію, у місті був м’який мороз, сонце пробивалося крізь хмари. Вона йшла вулицею і відчувала, як серце співає.

Купила нові штори, сплатила ремонт кухні, запланувала відпочинок на морі. Попереду було щось гарне.

Але все зіпсував дзвінок від дочки.

– Мамо, де гроші?

– Без привітання.

– Ти що, все витратила? Нам на Новий рік нема за що синові подарунок купити!

Вона мовчала. Потім вимкнулась. Але за кілька годин передзвонила сама.

– Мамо, ти передумала? Даси?

– Ні, Рито! Я не дам більше. Я втомилася! У вас родина – ви й заробляйте. Я вас люблю, але допомагати нескінченно не можу!

– Сама ж залишишся, сама! Тоді й згадаєш!

– Можливо. Але я хочу жити. Мені лише сорок три, я не повинна бути вашою касою! Я маю право на своє життя!

Маргарита кинула слухавку. Людмила довго сиділа на дивані в тиші. Потім підвелася, накинула пальто і вийшла з дому. Вулиці були сповнені передноворічного блиску, вітрини сяяли гірляндами.

Вона поїхала до Ірини. У таксі згадувала свою молодість: як вони з Павлом жили в гуртожитку, як збирали на меблі, як раділи кожній покупці. Жили бідно, але з душею.

Тепер всього навалом. А ось тепла – немає. Людмила відчувала, що десь на цьому шляху вона втратила дочку. Чи, може, дочка втратила себе.

За два місяці Людмила полетіла до Таїланду. Сонце, океан, шум хвиль – все це повернуло їй віру в себе. Вона повернулася іншою людиною.

А ще за пів року дочка зателефонувала:

– Мамо… Ми з Артемом розлучилися. Він пішов, бо знайшов іншу. Сказав, що я йому більше не цікава.

Людмила вислухала і після довгої паузи сказала:

– Все налагодиться, доню. Але тепер ти вчись жити сама. Справжнім дорослим життям…

Пишіть в коментарях, чи слушно вчинила мати? Ставте вподобайки.