– У сенсі навпіл? – Здивувалася Тетяна. – Ми так не домовлялися. Дача моя, тож врожай, значить, за великим рахунком, мені належить. Максимум, чверть можу вам віддати

Тетяна одружилася з Олексієм, коли їй було вже тридцять років. Дуже хотілося їй дітей, і щоб виховувалися вони в повній родині, а гідних кавалерів все не траплялося.
Олексій здався жінці цілком прийнятним варіантом, хоч і працював слюсарем у місцевій комунальній службі й красою не блищав.
Матері в нього давно не стало, а батько втік від них, коли Олексію було чотирнадцять років, і більше вони про нього нічого не знали.
У Тетяни батьків не було – вона виховувалась тіткою, яка теж вже покійна. У пари з’явилася дочка Ксенія, і десять років сім’я жила мирно. Тетяна працювала реєстратором у поліклініці, і весь свій вільний час присвячувала дочці.
Олексій теж брав участь у вихованні Ксенії, але більше любив поратися на дачі, яка дісталася йому від батьків. Там і сталося лихо – чоловіка не стало на рибалці – нещасний випадок.
Тетяна не довго сумувала, бо чоловіка вона не любила, а останніми роками й зовсім не звертала на нього уваги.
Єдине, чим він її радував – доглянута дача, овочами та фруктами з якої сім’я харчувалася цілий рік.
Сама жінка від польових робіт була дуже далекою.
– От не знаю, що тепер із дачею робити, – зітхала Тетяна в розмові з колегою.
– Заросте там все, а шкода.
– Продай, – порадила Галина.
– Та ні! Продати завжди встигнеться, а потім купити на що? Знову ж таки, Ксюші треба десь, хоч іноді, відпочивати – на море не наїздишся. А на дачі й малина, і яблука.
– Помідори, огірки…
– Та були, коли Льошка там господарював, а тепер усе.
– Слухай, а ти найми когось, щоб на дачі працювали.
– От ти розумна! А чим платити працівникам?
– Та ти не зрозуміла. Можна пустити якусь пенсіонерку, щоб вона жила там безплатно. За домом, городом, садом доглядала. А потім урожай забирала, ну чи ділила.
Тетяна швидко зрозуміла цю схему. Виходить, якщо найняти людину, то можна не турбуватися про збереження будинку та майна.
Головне, щоб людина пристойна попалася. Якщо вона буде город обробляти, то у них будуть свіжі, безплатні овочі та фрукти.
За воду, звичайно, доведеться платити, але все одно вийде дешевше, ніж на ринку. А вже, як урожай ділити, вона розбереться.
– А що? Це варіант. Може, ти знаєш кого?
– Зважилася Тетяна.
Галина задумалася на хвилину, а потім заявила, що має на прикметі кандидатуру.
– Зої Петрівні шістдесят два роки, вона на пенсії. Продала будинок у селі, щоб дочці із зятем допомогти, а ті її спочатку до себе взяли, а потім вона їм заважати стала.
Виселили її в орендовану кімнату. Вона нещодавно тільки скаржилася, що виснажилася вся – сумує за городніми роботами, сільським повітрям.
– Ну, треба ж, чого тільки в житті не буває. Шкода її. Що ж, зв’яжися з нею. Подивимося, що вийде.
Зоя Петрівна здалася Тетяні милою жінкою, і вони швидко домовилися, що пенсіонерка житиме на дачі з травня до вересня. Займеться городом та садом, наглядатиме за будинком, а врожай вони потім поділять.
– Така вона розумниця, – розповідала за місяць Тетяна Галині. – Все в неї там по лінійці, жодної травинки в грядках, усе росте, як на дріжджах.
– Помідорів вона мало посадила – каже, що потім не хочеться з ними морочитися. А ось морква, капуста, картопля у нас точно будуть.
– Ось бачиш? Добре, що так!
– Так. І ми з Ксюшею там чудово відпочили. Навіть поливати грядки Зої Петрівні допомогли, а потім шашлики разом смажили. Я м’ясо привезла з ринку, найсвіжіше, сама замаринувала. Краса!
Ідилія закінчилася у серпні, коли настав час збирати врожай. Тетяна приїхала у вихідні, заставши Зою Петрівну за збиранням моркви та цибулі.
Жінка із задоволенням зазначила, що врожай вийшов досить пристойним.
– Я тут поділила навпіл, – сказала пенсіонерка господарці дачі. – Склала навіть у невеликі мішки нові.
– У сенсі навпіл? – Здивувалася Тетяна. – Ми так не домовлялися. Дача моя, тож врожай, значить, за великим рахунком, мені належить. Максимум, чверть можу вам віддати.
– Так ми не обговорили, як саме ділитимемо, але ж зрозуміло, що це моя праця, тому…
– А нічого, що ви тут три місяці безплатно мешкали? Знаєте скільки коштує зняти дачу на літо? І за воду, за електрику я сама платила.
– Тетяно, ви не маєте рації.
– Навіть розмовляти не хочу. Зараз покладу вашу частину в пакети, і залиште мою дачу, будь ласка.
Ось тоді Зоя Петрівна несподівано перейшла на ти, й почала погрожувати Тетяні, що та ще пошкодує.
Але на власницю дачі це не справило особливого враження. Вона вручила пенсіонерці пакети з морквою та цибулею, дозволила їй зібрати особисті речі, та буквально виштовхала за хвіртку.
– Ось тепер знову доведеться когось наймати, щоб картоплю викопали, – нарікала Тетяна, розповівши цю історію колезі.
– Тань, може, треба було якось інакше? Все-таки ви нормально спілкувалися, вона геть скільки праці вклала.
– І ти туди ж? Не хочу це навіть обговорювати. Моя правда, і крапка.
На дачу Тетяна приїхала наприкінці вересня, коли вже неможливо було тягнути зі збиранням картоплі.
Вона сподівалася на місці знайти працівників, які зберуть урожай, що залишився, і перекопають город на зиму.
Жінка підійшла до ділянки, й з подивом побачила у дворі Зою Петрівну, та незнайомого чоловіка приблизно того ж віку, що й пенсіонерка.
Вони сиділи за накритим столом і про щось жваво розмовляли, при цьому пенсіонерка заливисто реготала. Поруч димів мангал, на якому вже майже досмажилися шашлики.
– Що тут діється? Що ви тут робите? – Тетяна різко відчинила хвіртку, і швидким кроком попрямувала до пари. Краєм ока вона помітила ідеальний порядок на ділянці.
Чоловік і жінка перестали сміятися, й обернулися до господарки дачі.
– Доброго дня! А ви, власне, хто? – звернувся до Тетяни незнайомець.
– Це Тетяна, – тихо сказала Зоя Петрівна.
– Я сама можу представитися і пояснити, хто я така, – огризнулася жінка. – Чи мені одразу поліцію викликати?
– Ааа … Та сама Тетяна, – чоловік відкинувся на спинку плетеного крісла. – Не можу сказати, що радий бачити вас.
– Я теж. То ви хто, і що робите на моїй дачі?
– На вашій? Помиляєтеся, люба, ця дача належить мені, – заявив чоловік. – Ох, вибачте! Забув представитися – Віктор Андрійович, батько вашого чоловіка, який спочив.
Якийсь час Тетяна не могла вимовити жодного слова – тільки мовчки хапала повітря ротом.
– Навіть, якщо це й так, то це не дає вам права… – видихнула вона.
– Дає! – Жорстко кинув Віктор Андрійович. – Ще раз повторюю – це моя дача, і в мене є всі документи, які це підтверджують. Так що, викликатимете поліцію?
Тетяна розгублено подивилася на всі боки й пробурмотівши: – «Розберемося», вирушила додому.
– Уявляєш?! – обурювалася вона, скаржачись Галині телефоном на Віктора, який несподівано з’явився. – Дивиться на мене так нахабно і каже, що то його дача!
– А ти не знала, чи що? Льошка не говорив?
– Ой, та ніхто не морочився з цією дачею. Ну, є і є. Я думала, що вона належить чоловікові. А воно он як.
– У спадок ти не вступала? Давно б це з’ясувалося.
– Ні… Я навіть і не думала ні про яку спадщину!
– А дарма.
Тетяна вже зрозуміла, що дарма не цікавилася майном Олексія. Квартири у нього не було, стареньку машину вони давно продали, й взагалі – ніхто ж не знав, що чоловіка раптово не стане. Тепер ось і дачу вони втратили.
Тетяна навіть сходила на консультацію до юриста, але той її нічим не втішив.
– Якщо цей Віктор справді має документи на дачу, то ви на неї жодних прав не маєте, – сказав він. – Можемо, звісно, це з’ясувати. Не безплатно…
– Я подумаю, – відповіла Тетяна.
Але в результаті дійшла висновку, навряд чи власник дачі, що з’явився, буде так блефувати. Та звідки він узявся взагалі? І як заспівав із цією Зоєю Петрівною?
Присутність пенсіонерки на дачі злила Тетяну найбільше. Вона попросила Галину дізнатися про подробиці знайомства батька Олексія із Зоєю Петрівною.
– Загалом, цей Віктор Андрійович жив десь на Півночі, – розповідала через пару днів Галина. – Після того, як сім’ю покинув, спочатку просто жив на своє задоволення, а потім одружився.
– Десять років вони з дружиною прожили, а потім вона собі молодого знайшла. Та такого нахабного, що виставили вони чоловіка майже, в чому він був.
Ні частини квартири йому не дісталося, ні машини, хоч на його гроші все це було куплено.
– Це він так каже?
– Ага. Ось він і згадав про дачу свою. Приїхав. А там наша Зоя Петрівна картоплю копає.
– От стерво яка! Я ж її виставила!
– Ну, вона вирішила, що картопля їй належить і знала, що ти швидко не приїдеш, – знизала плечима Галина.
– Значить за злодійство її зачинять, – пожвавішала Тетяна. – Знатиме, як на моїй дачі картоплю копати!
– На твоїй?
– Тьху ти! Ну, і що далі було?
– Та нічого. Познайомились вони, розговорилися. Зоя Петрівна розповіла твою історію. Каже, що сильно обурювався твій свекор твоєю жадібністю.
– Та він мені ніхто, щоб я через це переживала!
– Ну, не хвилюйся. Загалом, за тиждень вони вже разом на дачі господарювали. Кажуть, збираються одружитися.
– От старі калоші!
– Тань, ти б не злилася, а краще помирилася з Віктором Андрійовичем. І на дачу б із Ксюшею спокійно їздила, а дід, дивишся, і допоміг би онучці.
– Чим? Сама ж сказала, що нічого в нього немає, тож він про будинок згадав.
– А пенсія «північна»? А овочі, фрукти з дачі? Він мужик рукатий, як я зрозуміла.
Тетяна замислилась. В принципі проти Віктора Андрійовича вона нічого не мала. Якби не Зоя Петрівна, яку жінка бачити не могла…
Питання вимагало найретельнішого обмірковування – Тетяна з рішенням поспішати не стала, але думки цієї не покинула. Від неї не убуде, а користь буде суттєва. А ви що скажете з цього приводу? Як їй вчинити в цій ситуації?
КІНЕЦЬ.