Тамара у батьківський будинок приїхала помирати. Але все пішло не так.

Тамару трясло в Пазику по курній сільській дорозі. Її нудило. Скоріше б доїхати! Це ж катування якесь. Мало того, трясе, так ще й пилюка – не продихнеш.

Дарма вона це все затіяла. Ох, дарма! Не той у неї стан, щоб у сільському будинку жити, та ще й самій. Але рішення було ухвалено, більшу частину шляху вже подолано, залишилися якісь кілометри.

Рішення своє вона ухвалила спонтанно, під впливом обставин. І зараз уже була близькою до того, щоб повернутися назад. Але розуміла, що дороги назад немає.

Вона хворіла вже другий рік. Лікар востаннє сказав, що лікування пішло на користь, є покращення, але скільки воно триватиме, ніхто не знає. Може рік, а може – і місяць.

“З вашим діагнозом можна очікувати, чого ви хочете …”

А вона нічого й не хотіла. Скоріше б кінець… Хіба це життя?

З чоловіком мешкали в одній квартирі, але давно стали чужими. А коли вона захворіла, то зовсім віддалилися.

Євген, дізнавшись про її діагноз, вже, мабуть, в активному пошуку знаходився, щоб у разі чого довго одному не залишатися. Та й нехай… Кохання вже давно не було.

А вчора сталася подія, яка взагалі незвичайна. Повернувшись після тривалого лікування з лікарні додому, виснажена та напівжива, вона виявила в їхній однокімнатній квартирі веселу компанію. Чоловік влаштував свято на честь своєї відпустки та запросив на неї всю свою бригаду.

Непристойні слова, дим, запах перегару – переслідував її у кожному куточку їх невеликої квартири. Вона вийшла до парку, довго гуляла.

А повернувшись, виявила сміття, порожні пляшки та чоловіка, що хропе.
Увечері він прокинувся і потягнувся за пляшкою, щоб похмелитися.

Тамара спробувала з ним поговорити, присоромити його. На що отримала грубу відсіч і пропозицію вимітатись на всі чотири сторони.

– Квартиру завод давав мені. Зрозуміла? Моя житлова площа, хочу – відпочиваю, що хочу те і роблю! А ти тут ніхто.

Справді, хто я тут, – думала жінка. Робота в мене не високооплачувана – триматися за неї точно не варто. Завтра ж напишу заяву та поїду.

У село поїду, до батьківського будинку, що стоїть порожнім уже кілька років. Хоч спокійно доживу решту днів, без цих скандалів та докорів.

Будинок зустрів її привітно. Серце забилося… Як давно я тут не була. Після маминого похорону лише раз приїжджала.

Тамара зазначила, що за будинком наглядали. Мабуть, хтось із сусідів. Інакше він уже давно заріс би бур’яном та непролазним чагарником.

Ключ опинився на своєму звичайному місці – під половицею ганку. Відкривши іржавий замок, Тамара увійшла в сіни. Зупинилась.

У ніс вдарив давно забутий запах дерева, сушеної трави, а також пилу.

– Ну, вітаю, будиночок! – голосно промовила Тамара та у відповідь почула порипування дощок. Дім її привітав.

Спочатку відкрити віконниці, пустити в будинок світло. Потім віддихатися з дороги та, переодягнувшись, сходити до колодязя по воду, щоб відмити рідний будинок.

Тамара так і зробила. Підійшовши зі стареньким відерцем до колодязя, зустріла сусідку Клавдію.

– Не впізнаю, щось … Тамар, ти! Оце так… Приїхала, отже. А мій Микола стежив за вашим будинком. Значить, не дарма. Все ж таки приїхала. Молодець. Ну, заходь увечері на вечерю. Чекатимемо.

Тамара відмила вікна, стерла пилюку з меблів, а потім узятися за підлоги. Тяжкою ганчіркою, не шкодуючи води, віддерла дошки так, що вони засяяли на сонці. Будинок усміхнувся, задихав, сповнився енергією, життям.

Ох, і втомилася вона. Хвороба давалася взнаки, слабкість весь час мучила. Вона сиділа на дивані та думала про те, що й піч треба протопити, хоч і літо на дворі. Щоб вода пішла, і будинок остаточно ожив від довгого простою.

А ввечері Тамара вирушила до сусідів і, розповідала про своє життя та дізналася про сільські новини, чудово повечеряла легким частуванням.

– Ти ось що, люба… Те, що приїхала, звичайно, молодець. Тут тобі завжди раді – все ж таки рідне село! А те, що помирати завчасно надумала – це не діло! На роботу влаштуєшся. Листоноша нам потрібна. Село невелике – відразу обійдеш. Це як прогулянка в насолоду. І до Макарихи сходи, хай трави тобі дасть. Поп’єш і забудеш свою хворобу. Адже всі хвороби від нервів, сама знаєш. А у нас тут – які нерви? – засміялася Клавдія.

– Добрі вони, – думала, засинаючи, Тамара. – Як і все тут…

А вранці, прокинувшись, відчула незрозумілу енергію – щось робити, творити. Чого з нею вже не було дуже давно.

Поснідала і пішла влаштовуватися на роботу – а що сидіти без діла, та й гроші у господарстві не зайві.

Ішла вулицями та відчувала якусь незрозумілу радість і тепло в душі. Все їй було тут знайоме і серцю мило. А кожен зустрічний зупинявся і, посміхаючись щиро й душевно, бажав їй здоров’я.

– Дай Боже здоров’ячка і вам! – відповіла їм Тамара.

За літом прийшла осінь. Тамарі дуже подобалася її робота. Не поспішаючи, обійти все село, заглянути в кожну оселю, всіх побачити, з усіма привітатись.

Вона ніяк не могла надихатися цим чистим, смачним повітрям. Тамара заспокоїлася і відчувала в душі умиротворення та тиху радість.

Навіть колір обличчя у неї змінився від постійного перебування на повітрі
– став соковитим, персиковим.

Тамара вже кілька місяців лікувалася відварами, що дала Макариха. Невідомо, чи допомагали вони від її хвороби, чи ні, але спати вона стала міцно, і апетит був відмінний. Та й почувалася вона дуже добре.

Хвороба відступила. Тамара прожила в рідному домі ще багато років і була по-своєму щаслива. Тому що для щастя багато не треба.

Тепло рідного дому, душевний спокій та потреба у добрих людях.
А хвороба її справді була від нервів, як і всі інші. Так виходить.

Ставте вподобайки та залишайте коментарі!