– Марічко, не забудь вірш! – гукає Галина, біжучи вузькою стежкою поміж бузком. – Ти ж завжди плутаєш той останній рядок!

– Та не плутаю я, – сміється Марічка, зупиняючись і стиха: – «…і буде серце чисте, як світанок…» – Правильно?

– Ну! Бачиш, уже краще. Побіжім, а то Марія Іванівна знову скаже, що ми ледащо.

Вони й справді були нерозлийвода. Марічка – життєрадісна, з довгою косою й завжди трохи розпатлана. Галя – спокійніша, ніжна, як польова квітка, яку хочеться берегти. Вони разом читали вірші, збирали калину в лісі, ділилися мріями й біля ставка клялися одна одній:

– Як би не склалося життя, ми – подруги назавжди.

Минуло кілька років. Після школи Галя залишилася в селі: доглядала маму, працювала в бібліотеці, а згодом вийшла заміж за Василя — місцевого тракториста. Зате Марічка подалась у місто — «шукати себе». Через рік написала, що знайшла. Одружилась із заможним бізнесменом, знімає квартиру в новобудові, носить фірмові речі, вчиться на дизайнера.

Спочатку вони листувалися. Потім — лише на свята.

А одного разу Марічка приїхала. Не просто так – у селі святкували 20 років з дня випуску. З’явилась на автобусній зупинці з валізою на колесах, у сонцезахисних окулярах і з холодною посмішкою. Перша фраза, яку вона сказала до Галини:

– І ти досі тут?

– Тут моя родина… – зніяковіла Галя. – І бібліотека.

– О, ти ще й працюєш за ті копійки? Галю, ти ж могла вирватись, ми ж мріяли… – І засміялась так, як у місті сміються ті, хто забув, що колись бігав босоніж по росі.

На зустрічі випускників усі бачили, як Марічка сидить окремо. Ніби не поруч з однокласниками, а десь над ними. Постійно дивилась у телефон, злегка морщила носа, коли мова заходила про картоплю, дітей, паї.

– Мені цього не зрозуміти, – знизувала плечима. – Я – не з тих, хто закопується в землю.

– Зате ти з тих, хто забуває, звідки родом, – тихо сказала Галя, коли вони лишилися сам на сам.

– Ой, не починай, – відмахнулася Марічка. – Може, ти мені ще нагадаєш, як ми хустку одну на двох носили?

– Я не для докору. Я просто думала, що для тебе важить більше, ніж бренд одягу…

Після зустрічі Марічка ще кілька днів жила в селі, у батьківській хаті, де нині – тільки бур’яни. Не хотіла бачити нікого, навіть Галину.

Здавалося, що дороги подруг остаточно розійшлися. Та життя – воно знає, коли і як переплести долі.

Минув рік. Одного вечора Галя варила борщ, коли у двері постукали. Відчинила – на порозі стояла Марічка. Заплакані очі, посіріле обличчя, у руках – сумка.

– Привіт…

– Що сталося?

– Він мене покинув. Я – ніхто. Виявилося, все майно було оформлене на його маму. Я… я навіть прописки не маю.

– І ти приїхала сюди?

– Не мала куди. І… тільки ти лишилась.

Увечері Марічка сиділа на кухні, пила чай з вишневим варенням і вперше за довгий час говорила щиро. Без гриму, без пихатих фраз.

– Я вважала, що виграла в житті, коли вийшла за нього. А він просто хотів красиву обгортку – а не людину. Я жила у клітці з золотими стінами.

– А тепер?

– А тепер я зрозуміла, що ви, тут, у селі, щасливіші. У тебе є Василь, діти, дім… Я втратила все, а ти – зберегла себе.

Галя посміхнулась.

– Я не краща. Просто я не забула, ким була.

Марічка залишилась у селі. Спочатку її обходили десятою дорогою. Потім – призвичаїлись. Влаштувалась у школу – малювати з дітьми. Робила афіші для клубу, фарбувала лавки, співала на концертах.

І що найдивніше – знову навчилась сміятися. Не так, як у місті – вишукано і холодно, а по-доброму. Як колись, коли бігала з Галею на ставок.

Одного разу вона підійшла до Галини, тримаючи в руках букет волошок.

– Я хочу тобі сказати «дякую». Не за те, що прийняла, а за те, що не викинула мене зі свого серця.

– Подруг не викидають. Навіть якщо вони трохи загубилися в житті.

– А я думала, що стала кимось…

– А тепер?

– Тепер я знаю, ким хочу бути. Простішою. Щирішою. Справжньою. Як ми тоді – з віршем у руці, з косою й вірою, що світ добрий.

Село вміє лікувати серце. І коли одного разу дід Павло сказав:

– Гм, і ця міська, бачу, вже своя стала, – то це було визнання.

Бо найважливіше – не втратити себе у цьому світі.

Джерело