Лист від Олени Миколаївни – подруги бабусі Сашка, прийшов на початку грудня.

Сумний лист… Він сповіщав про те, що бабусі не стало…

Старенькій було вісімдесят років. Не стало її тихо, уві сні, нікого не турбуючи.

Поховали її.

«Будиночок свій вона на тебе записала, Сашко. Ти вже знайди час, приїдь, синку. Розпорядися господарством», – писала стара жінка.

Олександр засмутився до глибини душі.

Йому було шкода бабусю до сліз. Востаннє він бачив її позаминулого літа, приїжджав провідати. По господарству допомогти.

Приїжджав би частіше, звісно, якби жив ближче. Батьки переїхали за кордон, коли йому було всього десять років.

Бабуся з дідом не поїхали тоді, відмовилися покидати рідні місця.

От і доводилося їх відвідувати з далека. Потім діда не стало, після поминок улюблений онук Сашко прожив із бабусею аж два місяці, провівши батьків.

Потім почав відвідувати стареньку, іноді з мамою, але найчастіше один.

Мама не любила далеких подорожей, та й його приїзди ставали дедалі рідшими.

То робота не дозволяла, то одружився, то розлучився. Метушня життєва…

В останній приїзд Сашко привіз мобільний телефон.

Але він був практично непотрібним – не користувалася бабуся ним майже. Рідко, коли вдавалося дивом додзвонитися.

Та й чула вона погано, тож розмови не виходили…

…Старий бабусин будинок… У ньому так тихо, так по-дитячому затишно. Мірне цокання годинника, який до його приїзду завела жаліслива подруга тітка Олена, як він її називав.

Вона була років на десять молодшою за бабусю, але дружили вони з юності.

У хаті приємно пахло хлібом, сухими травами… Запахи, знайомі з дитинства.

Хата прогріта, пічка побілена й дихає теплом.

Олександр згадав, як у дитинстві любив спати біля грубки, і якщо вона добре нагріта, то було так жарко, що він скидав із себе ковдру.

Але щоразу вранці прокидався знову накритим.

– Домовичок за тобою приглядає, Сашко, – сміючись казала бабуся, і він їй вірив.

Тільки подорослішавши зрозумів, що це була вона, бабуся, яка вставала ночами, щоб вкутати свого улюбленого і єдиного внучка.

Згадалася сільська зима й санчата. І як було чудово приходити додому з морозу до бабусиних млинців з малиновим варенням!

Нічого не змінилося в будинку його дитинства, тільки бабусі більше немає, а будинок ніби жив і дихав її душею, її турботою.

Ті ж мереживні серветки на полицях, той самий посуд.

Ось його улюблена чашка з півником. Ручка відбита, а вона її все зберігала…

На полиці стояли його книжки, кілька шкільних підручників.

В одному з них він знайшов записку:

«Давай з тобою дружити. Таня».

Він згадав веселу дівчинку з зеленими очима. Заміж вийшла, поїхала з села давно.

Олександр відкрив скриньку невеликого комоду і аж стрепенувся від побаченого.

Прямо зверху він побачив конверт із написом:

«Сашку».

Чоловік дістав вчетверо складений аркуш і прочитав:

«Сашко, внучику мій. Якщо ти це читаєш, то значить не побачилися ми більше, не склалося… Але ти не засмучуйся, рідненький, сліз не лий. І доньці моїй Ганнусі теж скажи, що не треба плакати. Я добре життя прожила, любила вас усіх. А якщо пора прийшла, то й гаразд, не журіться.

Сашко, ти все мені гроші надсилав. А куди їх було витрачати, онучику?

Я відкладала, зібралася сума, її я віддала Олені. Забери, мій любий, дорогу окупиш собі.

Я тобі з того світу привіти надсилатиму і оберігатиму, мій любий. Прощавай, рідненький. А хата тепер твоя. Бережи тебе Бог. Твоя любляча бабуся Зіна».

Скупі чоловічі сльози застилали очі, коли в дверях з’явилася Олена Миколаївна.

– З приїздом вас, Олександре, забула, як по батькові, – вигукнула вона з порога і простягла йому свою міцну мозолисту долоню. – Красень який!

Він розгубився. Витер сльози, обійняв літню жінку й сказав:

– Сашко я для вас, як був, так і залишився. Ну, як ви тут живете?

Розговорилися, почаювали і на цвинтар вирушили.

Могилку снігом занесло. Горбочок і хрест дерев’яний, на якому хтось написав її ім’я, по-батькові й прізвище, дати життя і маленьку трояндочку.

– Це наш Борис постарався, однокласник твій. Пам’ятаєш його?

Олександр ледь згадав і запитав, де той живе.

– Та в місті вже давно, не залишилося молоді у нас, Сашко. Зовсім.

Олена Миколаївна запросила його на обід. Дорогою зайшли в крамницю, Олександр купив продуктів, треба ж чимось харчуватися.

Потім прийшли до хати бабусиної подруги. І тут він знову засмутився.

Чоловік її постарів зовсім, з паличкою…

Нагодували його смачно. Про гроші він не згадав. Олена сама вийшла на розмову. Дістала скриньку, загорнуту в вафельний рушник, і простягла йому.

– Ось, Сашко. Бабуся твоя просила передати. Я їй-богу, не розгортала, не відкривала. Все як є.

Але він відсунув пакунок від себе, не відкриваючи.

– Ви собі візьміть це, гаразд? За турботу, за поминки. Влітку приїду будинок оформляти, тоді пам’ятником займусь. Ми з мамою приїдемо. А ви поки що за будинком придивіться, якщо не складно.

– Придивлюся. Не турбуйся.

Так і розійшлися. Важко Сашку було в бабусиному домі. Увесь час здавалося, що ось зараз рипнуть двері, і вона зайде зі своєю доброю усмішкою, пригорне його до себе і погладить по волоссю.

Але ні, не зайде, не посміхнеться, не приголубить…

Незабаром Олександр поїхав, замкнувши будинок на великий замок, а ключі передавши Олені Миколаївні.

А влітку, коли повернувся, як обіцяв, з гіркотою дізнався, що чоловіка Олени Миколаївни не стало навесні, а сама вона теж злягла, здоров’я почало підводити.

Мама Олександра, лікарка, почала лікувати, підтримувати нещасну жінку, та оклигала і потихеньку зайнялася господарством.

Перед самим від’їздом прийшла до них із гарячими пиріжками й зі знайомим уже пакунком у вафельному рушнику.

– Не можу я розпоряджатися чужим добром, Сашку. Забери гроші. Я маю виконати волю твоєї бабусі. Весь цей час і пролежали не торкалася я до них…

Так і пішли вони на пам’ятник тій, яка довгі роки зберігала його скромні перекази, сплату за нестачу уваги, за самотність і тугу за улюбленою дочкою та онуком.

Але в скриньці були не лише гроші, бабуся поклала туди й кілька фото з його дитинства.

Ось він хлопчисько в одній майці біжить ромашковим полем слідом за повітряним змієм, сміється радісний.

Ось він із дідом на рибалці. Дід тоді непомітно насаджував рибку на його гачок і закидав у воду.

Сашко не знав про цю хитрість. А скільки радощів було, коли рибку діставав!

Ось він у шкільній формі до першого класу йде, коротко пострижений, охайний.

В руках айстри з городу…

Все кудись пішло, канули в лету, як то кажуть…

Заплакала мама, він пригорнув її до себе, хоч і самому хоч плач від туги за втраченим щастям дитинства, геть-чисто пов’язаного з бабусею…

Дорогою додому нарешті заспокоївся. Його душа наповнилася чимось теплим.

Напевно, світлою пам’яттю про улюблену бабусю…

КІНЕЦЬ.