У житті не кожне добро повертається добром, буває і навпаки, але все ж таки трапляються і такі дива.

Так вийшло, що Маргариту виховував батько й бабуся. Матері її не стало рано.

Виховали Маргариту хорошою дівчиною, особливо бабуся вкладала в неї любов і добро, завжди говорила:

– Риточко, не бійся відкривати своє серце доброті й добрим справам! Добро до тебе повернеться. Такий момент обов’язково настане. А взагалі для щастя мало треба – добро й любов…

…Маргарита завжди пам’ятала слова бабусі. Її вже давно немає, а в неї є доросла дочка Юля.

Юлю свою Рита намагалася виховувати так само. І будинок у селі вже розвалився, батько поїхав в інше село, одружився.

Маргарита рідко відвідувала його, відчувала, що інша жінка їй не рада.

Із села вона виїхала після закінчення школи, закінчила інститут, вийшла заміж за однокурсника.

Але не пощастило Риті в сімейному житті. Розійшлися вони з чоловіком після сімнадцяти років шлюбу. Коли у чоловіка пішов бізнес вгору, з’явилися великі гроші, він різко змінився.

До дружини ставився неповажно, а потім сказав, що йде до іншої…

Вони розлучилися, поділили будинок, і Маргарита купила двокімнатну квартиру в пʼятиповерхівці. Так і опинилася вона з донькою Юлею й котом Мурчиком на четвертому поверсі цього будинку.

Сусіди виявилися добрими, ввічливими, за винятком однієї – баби Жанни, яка жила навпроти Маргарити.

Жила вона одна у трикімнатній квартирі, дітей не було, чоловіка також ніколи не було.

Шкідлива бабця, з сусідами не дружила і була ображена на весь білий світ.

А колись життя Жанни грало яскравими фарбами, жилося багато і вільно…

…Працювала вона на керівній посаді, зазнавалася, і люди нижче за неї рангом для неї були ніхто і ніщо. Все життя пурхала метеликом, їздила на дорогих машинах, відпочивала у найкращих санаторіях їла делікатеси. А ось заміж вийти не вийшло…

Але всьому хорошому колись приходить кінець, прийшла і до Жанни пенсія.

Хоч і більшою була пенсія у неї, аніж у простих людей, але це ж пенсія. І далеко на ній нікуди не заїдеш.

Отут і заклинило в Жанни, образилася на всіх – як тепер жити?

Вона звикла до розкішного життя. Ну були накопичення, але вони теж поступово закінчувалися.

Дорогі речі жінка продала. Так поступово перейшла Жанна на життя звичайних людей.

Минали роки, Жанна так і не спілкувалася нормально з сусідами, рідних не було. Самотність на неї найшла, закрилася вона у своїй квартирі. В магазин ходила рідко.

– Щось наша Жанна-злидня давно в магазин не виходила, – говорили між собою бабусі на лавці. – Пора вже по продукти їй іти, хоч би не сталося щось.

– Не станеться! – стверджувала Миронівна, яка знала все про всіх. – Вона себе дуже любить. Ще нас усіх переживе.

Жанна з пишної жінки стала з роками худенькою старенькою.

Ні з ким вона не віталася, це змолоду у неї така неповажна риса була.

А якщо вийде у двір, то грубо висловлювала своє невдоволення:

– І чого ці діти гасають подвір’ям, під ногами крутяться, і чого ці коти скрізь ходять, і чого з цими собаками господарі носяться, як із коштовностями. І чого ці машини гудуть під вікнами?

…Коли Маргарита з донькою заселилися навпроти квартири баби Жанни, та виглянула з-за дверей, невдоволено щось буркнула і зникла.

– Ой, Юлю, щось неласкаво нас сусідка зустріла. Якось жити треба нам з нею, – сказала Маргарита.

– Як жити? Дружно. Налагодимо спілкування з бабусею й подружимося, – весело відповіла донька.

Якось у вихідний Рита з Юлею вирішили погуляти у парку, що знаходився неподалік. Поки Рита закривала квартиру на замок, Юля раптом вигукнула:

– Ой, мамо!

– Що з тобою, дочко? – швидко повернулася мати і побачила, як із квартири сусідки виповзають один за одним два таргани. – Ну ти чого, таргана не бачила, не знаєш, що з ним робити?

Звичайно, Рита сама оторопіла від цих тарганів, вони ж по всьому будинку розгулюють!

Запитала у сусідів про це.

– Ми вже втомилися виводити їх, втомилися скаржитися на Жанну, а вона тільки свариться у відповідь.

З прогулянки Маргарита з донькою повернулася із засобом проти тарганів. Оббризкала всі двері сусідки і періодично повторювали процедуру.

Так минув рік життя їх у цьому під’їзді. Якось навіть було таке, що баба Жанна грубо насварилася на Маргариту, коли вона зустріла її в під’їзді і сказала про тарганів.

Але одного разу восени Маргарита поверталася з роботи і звернула увагу, що двері в квартиру Жанни прочинені.

Такого не було ніколи!

Рита зазирнула у двері й гукнула сусідку, але ніхто не відгукнувся.

Маргарита застигла, не знаючи, що робити.

– А раптом баби Жанни не стало, – подумала вона.

Рита зробила крок у квартиру. Вона побачила купки мотлоху й сміття, старі меблі, заставлені кришталем і старий потертий диван.

Рита заглянула за диван і оторопіла від побаченого.

Там була баба Жанна!

– Що з вами, – нахилилася, морщачись від запаху Маргарита.

– Рука, – пробурмотіла та.

Рита одразу викликала швидку, вони приїхали, забрали стареньку в лікарню.

Рита знайшла ключі від квартири Жанни й закрила її…

Наступного дня в суботу вони з донькою одягнулися у старі речі, взяли два балончики проти тарганів і зайшли у квартири баби Жанни.

До самого вечора вони відмивали житло, винесли багато мішків сміття.

Усю квартиру побризкали засобом і закрили.

– Рито, тобі це потрібно? – казали сусідки на лавці.

– А що робити, таргани пішки ходять по всьому підʼїзду! Та й хто їй допоможе? – відповіла вона.

Маргарита дізналася в яку лікарню відвезли бабусю і вирушила провідати її.

Коли Жанна побачила свою сусідку з фруктами й цукерками, то зраділа, як найріднішій людині.

– Дякую тобі, Рито, добре, що ти зазирнула до мене. Адже я в коридорі опинилася на підлозі, двері не зачинила і ледь добралася до кімнати. Добре, що ти майже одразу прийшла…

Коли баба Жанна повернулася додому після виписки з лікарні, то здивовано зупинилася на порозі, думаючи, що помилилася квартирою.

Рита підтримувала її за руку, а в бабусі ішли сльози.

– Дякую тобі, доню… От скільки клопоту я тобі дала. Чужа я тобі зовсім, а ти пораєшся зі мною, як з рідною матір’ю. Квартира блищить, чистота…

– Так не було в мене матері. Не стало її, коли я була зовсім маленькою. З батьком жила й старенькою бабусею, – відповіла Рита.

– А мені ось Господь дітей не дав і чоловіка теж, от і кукую одне все життя. А ти заходь дочко. Я завжди буду рада вам з Юлею…

– Звичайно, прийду! – посміхнулась Рита. – Тепер куди ми один від одного подінемося?! Прийду й допоможу.

Вже настала зима, наближалося Різдво. Знайомі запрошували Риту з донькою у гості, але вона не поїхала – любила це свято завжди зустрічати вдома.

Перед Різдвом Юля сходила до баби Жанни і привела її до них додому увечері.

Вони сиділи за столом, поїли й попили чаю. Раптом баба Жанна дістала з кишені халата маленьку коробочку і дала Риті.

Та відкрила її й ахнула, побачивши там золоті сережки з камінчиком.

Сережки були дуже дорогі…

– Ви чого, бабо Жанно? Та вони дорогі, не візьму я такий подарунок!

– Візьми, доню, не ображай мене. Вони в мене збереглися від колишнього життя, я навіть їх не вдягала. Багато в мене всього було, все продала. Візьми, може, вони принесуть тобі щастя. А це тобі Юлю, – вона розкрила руку і простягла невеликий кулончик і теж золотий. – Он і ланцюжок у тебе є на шиї, якраз підійде…

– Бабо Жанно, не треба, ну навіщо! – намагалася зупинити її Рита.

– Дівчата, ну що ви й справді? Ти, Рито, до мене, як до матері ставишся, а як я можу віддячити? Тільки так. І не відмовляйся. А якби твоя мати тобі подарувала, теж відмовилася б? От і думай, що це від неї. За те, що таку хорошу доньку народила. А мені куди це все, скоро вже підійдуть мої дні і піду я туди, – показала вгору старенька.

У березні в Рити був день народження. Вона купила торт, цукерки… Курочку в духовці засмажила і запросила бабу Жанну.

Та вже знала, що Рита в березні матиме день народження.

Якось вона цікавилася, але та не надала значення, навіщо це їй…

Коли всі вмостилися за столом утрьох, сусідка встала і дістала з великої кишені свого халата якийсь документ.

– Рито, це подарунок від мене! – урочисто заявила старенька. – Я довго думала, що тобі подарувати за твоє добро, за допомогу, яку ви з донькою даєте мені. Я прямо відчуваю твою любов до мене, як до матері. Ось, візьми…

Рита взяла документ і аж присіла від побаченого.

– Бабо Жанно, ну навіщо?! Я не можу це прийняти!

– Бери, інакше образиш мене до кінця життя. Все одно в мене немає нікого. Такої доброї людини, як ти, я ніколи не зустрічала у житті. А добро має повертатися добром…

Баба Жанна принесла їй дарчу на свою трикімнатну квартиру.

Викликала додому нотаріуса і все оформили.

А коли про це дізналися сусіди, то багато дуже заздрили.

А баба Жанна змінилася, часто посміхалася і називала Риту донькою, а Юлю – внучкою.

Рита так і не знає, хто кому допоміг знайти радість в житті.

Чи вона бабі Жанні, чи та заповнила Риті нестачу материнського тепла. Але вони так і тяглися одна до одної…