Мої дні були бунтівними, ночі — неспокійними. Я завжди думав, що світ проти мене, але не розумів, що бунтував проти самого себе. Одного ранку, прокинувшись від гострого відчуття порожнечі, я побачив, що мами немає вдома.

На тумбочці лежало кілька купюр і записка її почерком: «Романе, скоро буду.

Це гроші на найближчий час. Мама.” Ці слова у моїй пам’яті стали знаковими. Дні стали тижнями, а мати так і не повернулася. Мій світ, який здавався вже хаотичним, став ще більш непередбачуваним.

Мені було всього шістнадцять, і я стояв на порозі дорослого життя без єдиної людини, яка колись була моїм орієнтиром.

“Ти думаєш, вона повернеться?” — запитав мене одного вечора Діма, мій єдиний друг. Я знизав плечима, стискаючи в руці м’яту записку. “Не знаю. Але я більше не можу чекати.”

Я вирішив взяти життя у свої руки. Я знайшов підробіток, потім другий. Я продовжував навчатися, зустрічаючи світанки за книгами і закриваючи їх на заході сонця.

Кожен новий день приносив уроки самостійності, щоночі — думки про прощення.

“Ти змінюєшся”, – зауважив Діма через рік, коли ми сиділи на даху нашого старого будинку. “Мама вчила мене бути сильним”, – відповів я, дивлячись на зоряне небо.

“Тепер я розумію, що вона залишила мені більше, ніж просто гроші на тумбочці.” З того часу я більше не був важким підлітком.

Я був молодим чоловіком, який навчався цінувати кожну можливість та кожне випробування.

Я не знав, чи повернеться мама, але я усвідомлював одне: я буду готовий зустріти її, міцно стоячи на ногах, з вдячністю та повагою до того життя, яке вона мені дала.